Посестри. Часопис №138 / «тіло, мій паперовий ангеле з нотами на крилах...»

тіло, мій паперовий ангеле з нотами на крилах,
дрібними, як макове насіння..
 
тіло, що їсть, спить, і ходить. втомлюється. хоче кохатися –
кохатися, господи! – в цьому світі, посеред цієї війни.
кровоточить. в усіх можливих і не можливих сенсах.
 
тіло, що розівчилося бути ніжним. і картоване натомість
точками злості і лютого болю. тут Маріуполь, в ямці
при лівій ключиці – не торкайся, бо вдарить струмом.
тут Херсон, із кривавою плямою замість чийого життя –
на животі, праворуч від лінії росту волосся. ні, ні, не смій –
це не родимка, не знак по народженню, не чіпай,

залиши, як є..
 

ось Дніпро – завалина поміж ребрами, розчепірена невралгія.
і ні, це не лікується. не вилікується ніколи, як і діра попід горлом,
з якої віє холодним страхом – там жінки зі зав’язаними руками,
вилетіли тудою разом із голосом. звідки вони, запитуєш.
з Бучі, а може, Ізюма, з-під Миколаєва чи з іншого місця, про яке
ми досі не знаємо, але воно вже записане ось тут, на моєму тілі,
яке я втрачаю щоденно, хоч воно спить, їсть і ходить.
втомлюється, хоче кохатися..

бачиш, це не судини – ріки з підірваними мостами, що бережуть
береженних, названих і не названих, забраних і похованих, і тих,
що досі посеред поля лежать, в небо дивляться..

бережуть від лисиць і всякої зарази, і стають заражені,

і довго-довго виводять із себе ненависть..
 
не руш. не чіпай. обійми мене.
 
тіло, мій паперовий ангеле,
яку мелодію награватимуть по твоїй смерті?

 

Січень, 2023. Вільнюс