Посестри. Часопис №150 / Моє пекло. Частина перша

(Прим: Олена робить помилки в німецькій – плутає чоловічий та жіночий рід, а також Акузатив із Дативом. Наприклад, вона каже «моя чоловік» замість «мій чоловік», або «мій сумка» замість «моя сумка», іноді допускає помилки з множиною – замість «крапельки» говорить «крапелька»). 

Дійові особи: 

ОЛЕНА –33–35 років, художниця-постановниця, біженка з України, говорить німецькою із сильним слов’янським акцентом.

МАРИСЯ –15 років, біженка з України, дівчинка з тяжким характером, говорить німецькою зі слов’янським акцентом. 

ХЕЛЕНА – 55–57 років, місцева фрау, за освітою вчителька мистецтв, яка приймає біженців.

ЛУКА – син Хелени, 25 років. На волонтерських засадах працює на гарячій лінії психологічної підтримки, куди дзвонять потенційні самогубці. 

ПАУЛЬ –60–65 років, дурнуватий сусід, який пише кляузи в домоуправління. (він же грає ЕДа – російського окупанта, який взяв Марисю в полон у її снах). 

Картина перша

Сцена перша

Квітень. Великдень. Вокзал. 

У тамбурі потяга перед склом стоїть молода жінка з короткою стильною зачіскою, в елегантному пальті і при повному макіяжі (наче з обкладинки модного журналу), це біженка ОЛЕНА. Вона стукає в скло потяга, спочатку обережно, потім дедалі сильніше, але двері не відчиняються – здається, що вона застрягла в темниці та намагається звідти вибратися. На обличчі відчай. Вона стукає та стукає.

Двері потяга нарешті відчиняються, з нього майже вивалюється Олена з цигаркою в зубах та жовто-яскравою валізою. 

Олена клацає запальничкою та підкурює цигарку, робить глибоку затяжку і видихає в небо. 

ОЛЕНА. Чортові двері! Ти де, сонце?

МАРИСЯ (голос). Не називай мене так!

Із потяга вискакує МАРИСЯ – тоненька дівчинка з волоссям, пофарбованим у жовте, вдягнена як героїня аніме, за спиною маленький рюкзак із блакитно-жовтою стрічкою. Марися ненароком зачіпає валізу Олени.

Олена хапає валізу та обережно притискає до грудей. 

ОЛЕНА. Дивись, куди йдеш! 

МАРИСЯ. Ти мене опозорила на пів потяга!

ОЛЕНА. А чому ти мені не сказала, що треба зелену кнопку тиснути?!

МАРИСЯ. Тому що ти мені сказала не лізти! 

ОЛЕНА. Я тобі так сказала?!

МАРИСЯ. Ти мені так сказала! 

ОЛЕНА. Я тобі так не говорила! І як дурепа тисла на червону! 

МАРИСЯ (мстиво). Ти завжди тиснеш на червону. 

Сцена друга

Затишний будинок має два входи і розділений на дві частини. В одній частині мешкають ХЕЛЕНА та ЛУКА, в іншій ПАУЛЬ (пенсіонер, сивий, у окулярах, із акуратним каре). Перед будинком є невеликий сад, розділений навпіл низькою огорожею та яблунею, висадженою з боку частини Хелени. Оскільки зараз квітень – на ній уже з’явилися квіти, і з «боку Хелени» дерево обвішане розмальованими яйцями.

Пауль мете неіснуюче сміття біля свого ґанку. Заходять ХЕЛЕНА, вдягнена у джинси, мішкувате пальто незрозумілого кольору та зручні й негарні кросівки, ні краплі косметики, волосся розпатлане – зачіска така, ніби вона щойно прокинулась, за нею йде ЛУКА – юнак, одягнений зі смаком як хіпстер, із модною на сучасний манер зачіскою – та Олена з Марисею. Лука тягне жовту валізу Олени, йому явно це не подобається. 

ОЛЕНА (Хелені та Луці). Так що завдяки моєму татові ми говоримо німецькою. Я так злилась на нього, царство йому небесне, коли він змушував мене вчити відмінювання дієслів, а тепер от (тяжко зітхає)– пригодилось. 

Пауль удавано привітно усміхається прибульцям. 

ХЕЛЕНА. Привіт, Пауле! Це наші друзі з України – Олена та Марися. 

ПАУЛЬ (привітно киває). Співчуваю! 

МАРИСЯ. Не обов’язково. 

Олена непомітно штрикає Марисю в бік.

ПАУЛЬ. А ми з вами, Хелено, сьогодні вже бачились.

ХЕЛЕНА. Та коли?

ПАУЛЬ. Коли ви біля поштового ящика копирсались, я вам ще гукнув «привіт». 

ХЕЛЕНА (світськи). То була не я. 

ПАУЛЬ. Десь о шостій. 

ХЕЛЕНА. Я так рано ніколи не прокидаюсь.

ЛУКА. Підтверджую.

Хелена вдячно гладить Луку по ліктю.

ПАУЛЬ. Дивно, а мені здалося, хтось дуже схожий на вас крутився біля ящика. Я ще здивувався – чому ви не відповіли. 

ХЕЛЕНА. Бо я спала в своєму ліжку.

ПАУЛЬ. Умгу. То добре, що я тій жінці претензії не виказав через пралку. 

ХЕЛЕНА. А що з вашою пральною машиною?

ПАУЛЬ. Моя працює не гірше за вашу. Тільки вашу я вчора чув після десятої вечора. Дуже голосно! Трих-трих! Штрих-штрих! Аж у вухах гуло! О третій на одинадцяту (22:03)! 

ХЕЛЕНА (хвилюється, дивиться на свого годинника). Може, мій годинник зламався? 

ПАУЛЬ (майже ласкаво). Перевірте, будь ласка, ви знаєте, як цінують тишу в цьому домі. 

ХЕЛЕНА. Ми, також як і ви, цінуємо тишу. Більше такого не буде. 

У небі проноситься велика зграя зелених папуг із апокаліпсичним вереском.

МАРИСЯ. Фігасе! Тут, по ходу, джунглі! Не знала, що у вас водяться папуги.

ЛУКА. Вони з Африки. За місцевою легендою втекли колись із зоопарку.

МАРИСЯ. Прижились?

ХЕЛЕНА. Гайдельберг приймає всіх. 

ОЛЕНА. Ми ненадовго. 

ХЕЛЕНА. Ви можете залишатися в нас стільки, скільки буде потрібно. 

МАРИСЯ (жартує). Асимілюємося і розмножимося, як папуги-біженці. 

Хелена та Олена заходять до будинку. Двері за ними зачиняються. Потім Хелена прочиняє двері.

ХЕЛЕНА. Синку, не забудь перевірити поштову скриньку. 

Зникає за дверима.

МАРИСЯ (тихо Луці). Е-е-е, щось я не втикаю – цей чувак типу наїхав на твою маму через прання? 

ЛУКА. Типу того. 

МАРИСЯ. Він хворий на голову? 

ЛУКА. Всі люди трохи хворі на голову. Просто в Німеччині є Ruhezeit. Із десятої вечора і до восьмої ранку не можна шуміти. 

МАРИСЯ. Шайзе! 

ЛУКА. Правильно «шайсе».

МАРИСЯ. Врахую. А трахатись теж не можна?!

Пауза.

ЛУКА. На коїтус це не розповсюджується. 

МАРИСЯ. Де тут сміття можна викинути?

ЛУКА. Он бачиш баки? 

Лука лишає жовту валізу у дворі. І йде з Марисею до акуратних різнокольорових баків (жовтий, зелений, коричневий, блакитний) для сміття. Неподалік на хвіртці причеплена поштова скринька. Марися витягає з кишені зацвілий бутерброд у целофановому пакеті, розгублено оглядає баки. 

МАРИСЯ. І в яку його?

ЛУКА. Пластик – у жовтий. Бутер – у зелений.

МАРИСЯ (вагається). Я по ходу за екологію. Але воно і в пакеті так смердить, що страшно його розгорнути! Типова українська біологічна зброя! 

Лука сміється, обертається в бік Пауля, який робить вигляд, що мете, а сам пильно спостерігає за сусідами. 

ЛУКА. Не вийде.

МАРИСЯ. Та я знаю, що невідсортоване сміття гниє на сміттєзвалищах, забруднює землю та океани, руйнує екосистеми. Але мій маленький бутрик навряд чи на таке здатен. 

ЛУКА. Я б узагалі на це забив. (Киває у бік Пауля). Він крик здійме.

МАРИСЯ (в’яло). Круто. У вас навіть старпери борються за спасіння світу. 

Марися нерішуче крутить бутерброд, тяжко зітхає. 

МАРИСЯ. Тиждень за собою тягаю. 

ЛУКА. Забула викинути? 

МАРИСЯ. Ніт. Коли їхала з мамою в евакуаційному потязі, якась бабка з косим оком сунула мені. Сказала: «На, онучко, бутерброд із курчам. Сама виростила. Сама вбила – коли на нас рашистські танки поперли, щоб русня не зжерла. Ти ж любиш куряче м’ясце. Тобі в раю, мабуть, голодно. Ніяких білків і вуглеводів. Лише амброзія, лише амброзія». 

ЛУКА. А ти що? 

МАРИСЯ. Нічьо. Взяла. Вона ж кризанута.

ЛУКА. Чому не з’їла?

МАРИСЯ. Бо бабка кризанута! І взагалі, терпіти не можу м’яса. 

ЛУКА. Так нащо бутер взяла?

МАРИСЯ. Щоб вона від мене відвалила!

ЛУКА. Виходить, ти її обдурила.

МАРИСЯ. Але не спеціально. Я спочатку хотіла з’їсти. Реально ж курча вмерло. Кури швидко ростуть. По курячому віку курчаті теоретично могло бути стільки років, скільки й мені зараз – п’ятнадцять. Ти не знаєш, як вимірюється вік курей?

ЛУКА. Оце ти мені задачку задала. Без поняття.

МАРИСЯ (розглядає бутерброд). Було життя. Грюк, і ти вже філе на бутерброді, в якому під триста калорій! (Майже з відчаєм). Був же в народженні цього курчати хоча б якийсь сенс!

ЛУКА. Не знаю. Хоча – був.

МАРИСЯ. Який?

ЛУКА. Подумай. 

МАРИСЯ. А ти типу під Будду косиш? Типу розумний?

ЛУКА (сміється). Я занудний. І старий, як те дерево. 

Лука показує в бік яблуні біля огорожі, Пауль якраз замітає сміття біля нього, не припиняючи пильно спостерігати за Марисею. 

МАРИСЯ. Що за дерево?

ЛУКА. Яблуня. Тато посадив, коли я народився. Двадцять п’ять років тому. Вчора якраз у мене був ювілей.

МАРИСЯ. Вау! Вітаю! А де він зараз?

ЛУКА. Хто? 

МАРИСЯ. Тато. 

ЛУКА. Далеко.

МАРИСЯ. Так де?

ЛУКА. На Алясці. Вивчає полярне сяйво. 

МАРИСЯ. І давно він там вивчає?

ЛУКА. Скільки себе пам’ятаю.

МАРИСЯ. А як ви спілкуєтесь?

ЛУКА. Через листівки. Він надсилає їх два рази на рік. На Різдво та на мій день народження.

МАРИСЯ. А ти його бачив вживу?

ЛУКА. Та де там! Аляска далеко.

МАРИСЯ. Триндець. Страждаєш?

ЛУКА. Пофіг. 

Марися крутить носом, витягує руку з бутербродом якомога далі від себе.

ЛУКА. Давай викину. 

Бере бутерброд, обережно знімає з нього пакет, викидає в один бак, бутерброд у інший, захлопує кришку.

ЛУКА. От і весь сенс. 

МАРИСЯ. Ходімо на хауз?

ЛУКА. Ща – діло одне закінчу.

Лука якось приречено відкриває поштову скриньку та витягує звідти листівку. 

МАРИСЯ. З Аляски?

ЛУКА. Точно. 

МАРИСЯ. Зараз прочитаєш? 

ЛУКА. Потім. 

Вони йдуть до будинку, забуваючи жовту валізу.

Пауль із посмішкою мете неіснуюче сміття. 

Над ним пролітає зелений папуга та какає йому на лоба. 

Пауль піднімає обличчя горілиць туди, де має бути небо. 

ПАУЛЬ (викрикує). Зелене шайсе!

Витирає лоба, потім оглядається. Обережно прочиняє хвіртку між своєю частиною двору та Хелени. Підкрадається до валізи, розкриває її, від побаченого здригається та хапається за серце. 

Сцена третя

Той же день. Дім Хелени – гарний та затишний. Стіни вітальні обвішані картинами – переважно це посередні пейзажі з пастухами та пастушками, серед них виділяється портрет бородатого чоловіка у товстому светрі з рушницею через плече, біля його ніг лежить убитий амурський тигр. Також на масивному гаку висить велика люстра.

З вітальні йде коридор до просторої кухні-їдальні, стіни якої прикрашені декоративними тарілками. Стіл накритий до святкового обіду. На столі виділяється дерев’яна тареля з крашанками з пап’є-маше.

 Хелена протирає кран зеленою серветкою. Олена спостерігає.

ОЛЕНА. Ти завжди витираєш крапелька?

ХЕЛЕНА. Так. Це правило нашого будинку. 

ОЛЕНА. Навіщо?

ХЕЛЕНА. Це прояв поваги до себе. До свого будинку. І вапняний наліт не залишається. Тобі складно буде витирати крапельки?

ОЛЕНА. Ні! Класне правило!

Олена ставить тарілку з салатом на край столу. Хелена переставляє посередині.

ХЕЛЕНА. Краще тут. 

ОЛЕНА. Справді – так більш естетично. Це я тобі як художниця-постановниця кажу. 

ХЕЛЕНА. Просто зручніше буде брати. Це я тобі як викладачка гуртка живопису кажу.

ОЛЕНА. Ти стільки всього зробила. 

ХЕЛЕНА. Це наш звичайний обід. 

ОЛЕНА. Можу спитати? От ви веганці – і ти при цьому віруюча. А як щодо яєць?

ХЕЛЕНА. А що яйця? По суті, це ненароджені діти птахів. Убиті життя, лише тому, що люди вирішили, що їм потрібен білок. 

ОЛЕНА. Але крашанка – це ритуальний символ Великодня. Обрядова їжа. Он у тебе крашанки на столі.

ХЕЛЕНА. Вони з пап’є-маше. Діти, з якими я веду гурток, зробили. 

ОЛЕНА. О Боже! Добре, що попередила. 

ХЕЛЕНА. Я думала, ти не їси м’ясо та яйця. Чи їси?

ОЛЕНА. Так! Ні! Просто (бере одну крашанку) я згадала, як ми в дитинстві гралися крашанками на Великдень. Треба було вибрати яйце, затиснути його в руці – і вдарити об яйце супротивника. У кого трісне шкарлупка, той і програє. Така дурнувата гра, а приємно згадати минуле – коли все було ясно, тихо, і ти ні за що не відповідаєш. Я завжди вигравала, бо вибирала найвитриваліше яйце. 

ХЕЛЕНА. А як ти розуміла, що воно витривале?

ОЛЕНА. Просила маму його варити довше, ніж інші. Мій секрет – круто зварене яйце. І в момент гри, коли вже збираєшся стукнутись із суперником, ти його обхоплюєш пальцями отак. 

(Показує на крашанці з пап’є-маше, як саме.) 

ХЕЛЕНА. Ясно. А я програвала. Бо робила ставку на те, яке найменше. І була чесною.

Яйце в руках Олени не витримує тиску і тріскається. 

ОЛЕНА. Ой! Вибач!

Незручна пауза. 

ХЕЛЕНА. Діти так старались. Туди викинь. Не в жовте відро, воно для паперу. 

ОЛЕНА. Це ж пап’є-маше.

ХЕЛЕНА. Треба в зелене.

ОЛЕНА. Окей, моя капітан! 

Олена викидає залишки яйця в зелене відро.

ХЕЛЕНА (виправдовуючись). Просто я хочу, щоб мій дім був моїм безпечним місцем! Але якщо тобі тяжко відмовитись від м’яса, ти можеш їсти це за територією цього дому. 

ОЛЕНА (сміється). А у безпечному місці немає навіть натяку на м’ясо? Ми ж самі м’ясо. Вибач, невдало жартую. Насправді я, відтоді як побачила обгорілий труп, на м’ясо дивитись не можу. 

ХЕЛЕНА. Коли це сталося?

ОЛЕНА. Коли ми з Мариськом з Ірпеня тікали. На дорозі валявся мертвий москаль біля танку. По-вашому російський солдат.

ХЕЛЕНА. І тобі не було його шкода?

ОЛЕНА. Ти це серйозно?!

ХЕЛЕНА. Це чийсь син.

ОЛЕНА. А мені що до цього? Я навіть здивувалася, що він мені до сраки. Завжди всіх жаліла, а тут ніт. Уперше в житті. Жалість – дама норовлива, швидко киває п’ятами, коли тебе хочуть убити. (Нервово сміється). Він лежав, як курча-табака біля танка. Для серця приємно, а от для шлунка – зло. Тепер від вигляду м’яса – вивертає. Особливо від смаженого. Б-р-р.

Сміючись, показує фото в телефоні. 

ОЛЕНА (українською). Ось воно – лежить, падло окупантське, і не рухається. І ноги так неприродно вивернув.

(Олена згинає ноги в колінах та носками всередину.

Хелена скам’яніло дивиться на Олену. 

Олена, не відводячи погляду, дивиться на Хелену. 

Стукіт у двері. Заходить Пауль із жовтою валізою. На ньому немає лиця. 

ПАУЛЬ. Ви тут забули.

Олена кидається до валізи. 

ОЛЕНА. Мій! (Прим. для перекладача: плутає рід). Дякую! 

ПАУЛЬ. Ви дивились новини? 

ХЕЛЕНА. Я на інформаційному детоксі. 

ПАУЛЬ. Знову знайшли бомбу. 

ОЛЕНА. О Боже!

ХЕЛЕНА (сміливо). Їх у Німеччині майже кожного року знаходять. Ми звикли.

ПАУЛЬ. Цього разу в Гайдельберзі. Біля вокзалу.

ХЕЛЕНА. І що тепер буде?

ПАУЛЬ. Евакуація. 

ОЛЕНА (українською). І тут те саме!

ПАУЛЬ. Евакуюють жителів сусідніх із вокзалом будинків.

ХЕЛЕНА. Це нас не стосується.

ПАУЛЬ. Я й не сказав, що нас евакуюють.

ОЛЕНА. Фух! А звідки у вас бомби?

ХЕЛЕНА. Із часів Другої світової. 

ПАУЛЬ. Один сайт, на якому пишуть правду, реальну правду, а не ту, якими замилює очі наш уряд, розповсюдив тривожну інформацію про біженців. Про те, що вони торгують органами. 

Олена напружено дивиться на Пауля, Хелена не помічає її погляду.

ХЕЛЕНА (сміється від душі). Ви знову читали сайт тих ненормальних антиваксів?

ПАУЛЬ. Майбутнє, Хелено, покаже, хто був правий. 

ХЕЛЕНА. Ми збираємось обідати. Вибачте.

ПАУЛЬ. Піду. 

ХЕЛЕНА. Йдіть. 

ПАУЛЬ виходить. 

ХЕЛЕНА (Олені). Можна дітей кликати.

Сцена четверта

Хелена, Олена, Лука та Марися закінчують обідати в кухні-їдальні. Всім трохи незручно. У Марисі на тарілці лежить шматок кіша, вона колупає його виделкою та одночасно уважно вивчає виставку тарілок на стіні. Всі, крім Марисі, п’ють вино. 

МАРИСЯ (про шматок кіша на своїй тарілці). Цікаво, скільки тут калорій? 

ХЕЛЕНА. Не знаю. Для тебе це важливо? 

МАРИСЯ. Я просто так поцікавилась. 

ОЛЕНА. Марися схиблена на здоровій їжі. 

МАРИСЯ. Неправда!

ОЛЕНА. Я просто намагаюся сказати, що ти добре готуєш.

МАРИСЯ. Але ти говориш інше. Ти говориш с-х-и-б-л-е-н-а.

ОЛЕНА. Ти не дала мені договорити. 

ХЕЛЕНА. Я підтримую Марисю, кропітке ставлення до того, що ти їси, дуже важливе. Я години витрачаю на те, щоб купити правильні продукти.

Марися вдячно усміхається Хелені.

ЛУКА. А мені мама ніколи не дозволяла готувати. 

ОЛЕНА. Чому?

ЛУКА. Бо с-х-и-б-л-е-н-а на чистоті. 

ХЕЛЕНА. Людина має жити в чистому приміщенні. 

МАРИСЯ (сміється). Оце ви з моєю мамою втрапили в халепу! 

ОЛЕНА. Я прибираю!

МАРИСЯ. Ти ніколи не прибирала! В нас прибирала Наташа! 

ОЛЕНА. Бо я завжди працювала. Іноді на трьох проєктах одночасно! Ми з Наташею допомогли одна одній. 

МАРИСЯ (усім). Бідна жінка розгрібала наші авгієві стайні останні два роки.

ХЕЛЕНА. Авгієві стайні – що ти маєш на увазі?

МАРИСЯ. Це коли в домі повний срач – і наймають людину для прибирання. У нас удома прибирала біженка з Донбасу. З Красного Луча. 

ХЕЛЕНА. Я завжди прибирала сама. Навіть коли в школі викладала мистецтво.

ОЛЕНА. А чому кинула школу?

ХЕЛЕНА. Отримала спадок. Тепер мені достатньо гуртка.

МАРИСЯ. Я люблю малювати. Тільки мама мене ніколи не вчила цього робити.

ОЛЕНА. Бо я працювала, сонечко.

ХЕЛЕНА (Марисі). Приходь до мене! 

ЛУКА (гуглить гуглить у телефоні). Красний Луч – ніколи не чув про таке місто. 

МАРИСЯ. Я теж, поки русня в 2014-му не напала. 

ХЕЛЕНА. Хіба війна почалася в 2014-му? 

МАРИСЯ. Відомий факт. І купа біженців приїхала в Київ. 

ОЛЕНА. Ну, не купа. 

МАРИСЯ. І мама ще Наташі сплавила купу свого непотрібного одягу. 

ОЛЕНА. Я їй віддавала хороші речі. 

МАРИСЯ. Так само думали й ті люди в Австрії, які нам весь час намагались всучити секонд-хенд гігантського розміру, які носили… жирні… 

ХЕЛЕНА. У нас кажуть сильні жінки. 

МАРИСЯ. Вибачте. Сильні. Дуже сильні. Тільки на фіга мені давати джинси, в які я повністю влажу в одну штанину?! Щоб я тягала їх за собою і не знала, кому віддати?

ЛУКА. Так відмовилась би. 

МАРИСЯ. Ну треба ж дати людям шанс – показати, які вони офігенські! 

ОЛЕНА (голосно). Яка смачна кіш! Марися, може, ти нарешті доїси свою шматок?

МАРИСЯ (Хелені)). А на вашій порцеляні є німецький хрест?

Олена та Хелена здригаються. Олена наступає Марисі на ногу під столом.

ХЕЛЕНА. А чому він там має бути?

МАРИСЯ. У нас була тарілка з німецьким хрестом. Мене завжди манну кашу змушували їсти з неї. 

ХЕЛЕНА. Звідки у вас такий посуд?

Марися вже збирається сказати, звідки, але Олена її перериває. Поки Олена зайнята поясненнями і жінки не дивляться на Марисю, вона блискавично ховає кіш у кишеню. 

ОЛЕНА. Колись на блошиному ринку мій прадід купив. Збирав колекцію різних тарілок. 

МАРИСЯ (українською). Мамо, що ти париш? Баба Ніна казала, що з Німеччини її тато притарив після Другої світової. Коли вони тут німців грабували. Я ще тоді сказала, що то був натуральний грабіж. А баба Ніна відповіла – тоді всі так робили. Як переможці. Або як росіяни зараз в Україні. Пруть усе. У моєї подруги вкрали з дому унітаз, а синтезатор лишили – гондони! А в мене через ту тарілку з хрестом – манна каша навіки з Третім Рейхом асоціюється!

ОЛЕНА (українською). Ти можеш зараз замовкнути? Чому ти намагаєшся налякати цю добру жінку? Ти ж не така. Ти в мене хороша дівчинка!

МАРИСЯ (українською). Тому що я терпіти не можу їсти з усіма. А тут доведеться! 

ХЕЛЕНА. Щось не так?

ОЛЕНА (Хелені). Все окей. Марися втомилася і питає, коли вона зможе піти до своєї кімнати.

ХЕЛЕНА. От коли доїсть шматок кіша.

МАРИСЯ. Так я вже. Супер смачно! І ситно. Прекрасний кіш. Найсмачніший з усіх кішів на світі. 

Марися привітно всім махає рукою та йде. 

Поки в кухні закінчують обід, Марися виходить на подвір’я. Підходить до баку зі сміттям та викидає в нього шматок кіша. 

За нею в підзорну трубу спостерігає ПАУЛЬ. 

Марися розвертається і натикається на Луку. Лякається.

МАРИСЯ. Господи! 

ЛУКА. Ти теж не витримуєш?

МАРИСЯ. Що?

ЛУКА. Дурнуваті бесіди за столом. 

МАРИСЯ. Умгу. Всі тільки і роблять вигляд, як їм цікаво. А насправді мріють, щоб обід поскоріше закінчився. Видно, що всім незручно. 

ЛУКА. Я бачив, що ти зробила.

МАРИСЯ. Поняття не маю, про що ти. 

ЛУКА. Ти викинула шматок пирога. Чому ти просто не відмовилась, якщо не хотіла їсти?

МАРИСЯ. А тобі обов’язково лізти людині в душу? 

ЛУКА. Це професійне. 

МАРИСЯ. Тебе звати Фройд?! 

ЛУКА. Йому до мене далеко. Бери вище – я працюю на лінії гарячої допомоги. 

МАРИСЯ. І в який спосіб у вас найчастіше «випилюються»?

ЛУКА. А що це за слово?

МАРИСЯ. Кінчають з собою.

ЛУКА. По-різному. П’ють таблетки. Чи стрибають із мостів. Але це складно в Гайдельберзі. 

МАРИСЯ. Чому?

ЛУКА. Бо важко залишитися на самоті. Весь час хтось біжить повз. 

Перед Марисею та Лукою пробігає Пауль у спортивному костюмі. Привітно махає Луці рукою, Лука начіпляє на обличчя привітний вираз, махає у відповідь. 

МАРИСЯ. А один мій знайомий хлопець пробував задушити себе шаликом, який я йому подарувала. 

ЛУКА. Успішно?

МАРИСЯ. Він передумав. 

Лука витягає візитівку.

ЛУКА. Тут телефони гарячої підтримки. 

МАРИСЯ. Чому ти взяввирішив, що я це візьму?

ЛУКА. Ти все береш, щоб не образити інших. Ти хороша людина. 

МАРИСЯ. Я погана. І ти навіть не уявляєш, наскільки. 

ЛУКА. Може, розкажеш, що сталося? З мене абиякий психолог, але розмовляти з людьми я вмію.

МАРИСЯ. Ти мене жалієш? Правильно! Я й забула. В моїй країні війна. В мене така сильна травма. Що ти хочеш знати? Якісь страшні історії? Так сходи до групи підтримки українських біженців.

ЛУКА. Я ходив.

Пауза. Лука виймає пачку цигарок, показує жестом Марисі – «хочеш?», вона хитає головою. Лука закурює.

МАРИСЯ. І як враження? 

ЛУКА. Всім сильно не пощастило. Там було стільки страшних історій. У одної дівчинки загинули всі друзі, у другої брат, у жінки ногу відірвало. І от вони говорять про це, говорять, і в якийсь момент я… це неправильно. Але я відчув себе ніби на якомусь конкурсі. Де люди міряються нещастями. Кому має бути гірше – той і переміг. 

МАРИСЯ. Точно. В порівнянні з іншими в мене все ОК. Я лише бачила мертвого рашиста. Ми евакуювалися, виїздили з Ірпеня на тачці з друзями мами. І от я дивлюсь – біля дороги лежить обгорілий кацап. І танк їхній. Мама фоткає, а я як в якомусь киселі. Він ще ноги так неприродно вивернув – носками один до одного. І… дай затягнутися. 

Марися затягується, сильно кашляє, але курить.

ЛУКА. Ти відчула страх?

МАРИСЯ. Я відчула себе гівном. Тому що. Тому що мені стало його шкода. Ця сука нас прийшла вбивати, а я… Ненавиджу себе! 

Лука обережно гладить Марисю по плечу.

ЛУКА. В мене ніякого тата на Алясці немає. 

МАРИСЯ. А де він?

ЛУКА. Про банк сперми чула? 

МАРИСЯ. Ну!

ЛУКА (б’є себе у груди). Продукт перед тобою. 

Марися витріщилася на Луку. 

ЛУКА. Бачила б ти свій вираз обличчя. Жартую! Хоча я справді не в темі, хто мій тато. 

МАРИСЯ. А листівки хто надсилає? (Пауза). Мама! 

ЛУКА. Точно.

МАРИСЯ. А вона знає, що ти знаєш?

ЛУКА. Навіть не здогадується. 

МАРИСЯ. І як ти з цим живеш? 

ЛУКА. Як у пеклі. 

МАРИСЯ. Давно знаєш? 

ЛУКА. Коли було десять, побачив, як вона вкладає в поштову скриньку. Потім заліз до її письмового столу, а там цілий запас. Ще й печатка з написом «Аляска».

Марися присвистує. 

МАРИСЯ. Так а чому ти їй не сказав?

ЛУКА. Це складне питання. Вона так давно про це бреше, що, здається, сама повірила в реальність цієї історії. Але повний треш починається, коли вона показує портрет тата. Того мужика з тигром. 

МАРИСЯ. Ну, може, він. 

ЛУКА. Тільки його намалювали в тридцяті роки минулого сторіччя. Ходімо вже.

Лука гасить недопалок. Вони заходять у будинок, кожен у свою кімнату.

В кухні Олена та Хелена п’ють уже другу пляшку вина. 

ОЛЕНА (душевно). Аж поки не приходив мій Юрко і не будив мене. (Закохано). Як він мене будив!.. Щоб у світі не відбувалось, а я завжди знала, що прокидаюся для кохання. І коли війна почалась, він мене теж розбудив. Притис голову до грудей і довго не відпускав, я мало не задихнулась. Пусти, – кричу, – задихаюсь! 

Олена замовкає. 

ХЕЛЕНА. А далі?

ОЛЕНА. Взяв рюкзак, документи, пішов у військкомат. Потім передзвонив – бери Мариська – він так Марисю називав – і тікай із Києва. Орки оточують. Я йому – Ні! Без тебе не поїду. А він мені: «Заєць, ти мені потрібна живою та неушкодженою». І я поїхала. Ми більше не бачились. 

ХЕЛЕНА. А де заєць?

ОЛЕНА (показує на себе). Він мене так називав. 

ХЕЛЕНА. Не розумію. 

ОЛЕНА. У нас прийнято називати партнера – сонце, зайчик, котик. Казати такі милі слова. А як тебе твій коханий називає? 

ХЕЛЕНА. Ніяк. У мене його немає.

ОЛЕНА. Sorry.

ХЕЛЕНА. Розійшлись. Тато Луки – видатний дослідник, на Алясці живе. Дуже любить Луку. Надсилає листівки. Гордиться сином!

ОЛЕНА. А ми з моєю чоловіком через мессенджери чатимось. Раз на три дні. Сьогодні написав, що їде на важливе завдання. Дивись, який красень (показує в телефоні фото Юрка). 

ХЕЛЕНА. Симпатичний. (Тихо та п’яно).) Олено, хочеш, я тобі покажу тата Луки?

Олена киває. Хелена підводиться, бере за руку Олену, веде її до вітальні. Обидві зупиняються перед портретом чоловіка зі вбитим тигром. 

ОЛЕНА. Він?

Хелена киває.

ОЛЕНА. З сином одне лице!

Хелена киває. 

ОЛЕНА (розчулено.) Хеленко! Ми приживемося одна з одною! Звикнемо, як тварини. Ти бачила відоси у тік-тоці – там, де кішечка обіймається з собачкою? Курча з каченям? Котик із тигром? 

ХЕЛЕНА. Ні. 

Олена швидко клацає на смартфоні, тиче Хелені під ніс типове відео з тік-току. 

На екрані йде відео – де обіймаються цуценя з качкою, курка з собакою, кішка з собакою, знову кішка з твариною невизначеного виду – чи то хом’яком, чи то мишею. 

Лунає щемлива «няшна» музика.

 Олена та Хелена стоять, обійнявшись – спинами до глядачів, лицем до портрета, Олена схиляє голову на плече Хелені, як качка цуценяті. 

                    Продовження п'єси в наступному номері 151...