Посестри. Часопис №136 / Тонка сріблиста

Із високої темної вежі

фіолетовий промінь

спрямований прямо на мене.

Це як дзеркало пам'яті

висвітлює окремі фрази, слова,

інтонації, звуки,

окремі наголоси й усмішки,

шепіт і затамований подих.

Усі ці розповіді-надобраніч про таємниче й страшне,

вкрите пеленою незнання, фіолетовим покривалом ночі.

Летюча тарілка зависла над стадіоном,

усі перешіптуються, перегукуються,

врозтіч розсипаються,

як намистини бабусиного aurora borealis.

І лиш ти стоїш, роззявивши рота й не маючи страху.

Як просто, мамо, і як дивно.

Як нестерпно легко влізти в нашу пам'ять,

у наше «я», в наше «ми», в наше «було».

І як складно розрізнити, де починається моя рука

й де закінчується чиясь інша.

Поправ мою шапочку.

Гляди не помни, бо фольга така тонка.

 

22.04.2021