Посестри. Часопис №135 / Про Боже провидіння на світі

Не випадок недбалий людським життям керує,

І не фортуна дика настирливо пантрує.

То паросток безкраїй, могутній і прозорий,

То Боже провидіння, всього живого корінь.

 

Сувора справедливість – Твоя жива прикмета,

Усім даєш на руки однакову монету.

Хоча той лівий скаже, що те йому пасує,

Що правому не личить, але це буде всує.

 

Глядіти Твої справи ніяк не випадає,

Навпомацки живемо, інакше нас немає.

Буття Ти нам даруєш, але ж того замало,

Дай щастя повні руки – волаємо зухвало.

 

Та благодать вселенська, о Господи предвічний,

Мов тінь того світила, що променить у вічі,

І ласка того світла однаково люб’язна

До всіх, хто знає рід свій, домівку і вітчизну.

 

О всемогутній Боже, о Світлосте вельможна,

Іржу з сердець очисти, віддячить Тобі кожен.

Як нам снаги потрібно, розвіяти щоб морок!

Як помочі Твоєї – усунути щоб трунок!

 

Хай промінь, б’ючи в серце, картину віддзеркалить,

Що в душах наших образ твердий як мур і сталий.

Хвали й любові. Боже, йдемо як до причастя,

Нам вічності забракне, щоб все відчути щастя!