Посестри. Часопис №20 / Видіння любові і смерті (XXVIII)

Ми будемо відходити безшелесно, 
у тиші після останнього сеансу камлання, 
ми будемо падати і згоряти, як зорі, 
залишаючи по собі лиш світло у нічному небі, 
стаючи сиґнальними вогнями для тих, хто в дорозі, 
маяками для тих, хто в морі; 
проходячи чорними коридорами відчаю, 
ми зникатимем поодинці, 
не відкидаючи тіней, 
не лишаючи слідів і відбитків. 

 

Згадай про нас у своїй молитві, 
дитино моя з усмішкою Браяна Джонса, 
пом’яни наші імена у час вечірній, 
коли западуть сутінки і можна буде почути 
наше потойбічне дихання 
і наші перешіптування. 

 

(Говори до мене, говори, 
я хочу слухати твій голос, 
тримайся мене, 
я покажу тобі своє втрачене королівство, 
я розкажу тобі про втрату віри.) 

 

(Я прийшов сюди, щоб піти, 
і йду, щоб прийти знов.) 

 

На початку було слово, 
і слово було в Бога, 
в кінці буде мовчання, 
і мовчання буде в нас.