Посестри. Часопис №129 / «На кладовище баба Ліда ходить щонеділі...»

На кладовище баба Ліда ходить щонеділі.

Люди в церкву, а вона із відром та сапкою.

Відчиняє коло могил ворота заіжавілі,

Протирає вицвілі портрети тряпкою.

Здоров, Аркадію. З чого помер? Пив горілку?

Прожив п'ятдесят дев'ять? Трохи мало, –

Примовляє Ліда, піднімає з могили гілку,

Бач, вітер зламав, а вона і хутко зав'яла.

Цікаво, Аркадію, що ти був за чоловік,

Може, був столяром, може, вчителював.

Хоч, яка різниця, яким був відведений вік,

Яка чужій бабі різниця, чи ти сім'ю надбав.

Аркадію, он за кропивою й не видно, де ліг.

Лопухами вкрився, може, так тепліше, –

Не приїжджають до тебе з далеких доріг,

Та це, сину, повір старій, не найсумніше.

Вириває бур'ян з коренем, складає на купку. Земля, як камінь, хай не лежить на людині,

Розбиває пальчиками кожнісіньку грудку,

Неначе розправляє пухову ковдру дитині.

Гарнесенько загрібає, малює пальцем хреста.

Спи, Акрадію, баба трохи тебе вшанувала.

Над могилою сонце перед заходом вироста,

Баба Ліда не бачить, зігнена пошкандибала.

Осуджують Ліду. Бога гнівить у неділю праця,

Треба славу віддати Всевишньому, – кажуть.

Усміхається зігнута, як дуга, стара бабця:

Шана людини для Бога найбільше важить.

Ходить Ліда до пам'ятників та хрестів старих,

Розчищає, прополює, колискові співає.

Якщо і гріх, – сміється, – то просто ще один гріх,

Баба Ліда так молиться, інших молитв не знає.