Посестри. Часопис №169 / До пані в Корчеві
1
Існує умілість, що наче сонце на небі,
Сяє і є одною-єдиною:
Мати силу розради і силу туги в потребі,
І при тому – бути людиною.
2
Важка, бо Майстер – лиш Той, котрий
Пішов далеко, так дуже,
Щоб повернутись колись на хмарах згори,
Світла рікою – душе.
3
Я підмайстер – цього достоту хисту,
Співприсутній, бо carpediem.
І не раз у мармурі втілюю дійсність чисту
З Мікеланджело, чудодієм.
4
Відтак радію, що бодай одною рукою
Торкнувшись престолу духа,
Т р и-к о р о н н у велику муку відчув: будкою
Є у лоні шляхетних мука.
5
Й коли Лахман, жид, гнаний вітром чимало,
Другою рукою мене вітає:
Звідки є в житті усе те, що театром стало?
Так, мов я це в собі читаю!
6
Пані, Ти однак іншим шляхом забігла
В теє ж місце, що я, нівроку,
Й зауважило серце сльозу, що збігла,
Й зауважило око.
7
З цього ж ордену є черниче Твоє одіння
Домотканої пряжі – коле:
Знати дав Тобі маєстат, що – престол-зніщотіння,
Серце: що – зніщотіння-престоли.
8
Наш стоїть монастир на підвалин тверді
По-людському Божих – спасіння,
Що по-Божому людські в чині та в смерті,
Як в традиції воскресіння!
9
Бо із древньої Падуї, із Болоньї келій,
З Риму-світу огрому
Принесли нам Отці скалку вічної скелі
У підмурок усякого дому.
10
І звели цю будівлю, де височать колони –
Характери, як в етері.
Кожен сам, а раз сам – гордий своїм законом
Правитель у власній сфері.
11
І хоч не блаженний він, як Серафими
Проте назагал із Богом.
І не святий він, король без схими,
І меч у руці у нього.
12
І кожен стовп у ній є лишень васалом
Бога-практичним;
І кожна пілястра є сотником небувалим –
Євангелічним.
13
Кожна жінка – на Савську чимось подібна,
Або – неначе Дебора:
Ступня у неї тверда, рука у неї несхибна –
І тяма її не хвора.
14
Та такий монастир не зрине у хмариіз часу,
Бо як тільки зведеться,
Його рученятами спинять діти відразу –
Як Тебе, добродійко серця. –
15
Одіння її поділ там і тут надірваний, в глеї,
Мов з убогих вийшла барлогу –
І свого часу Скарга скаже про неї :
Що жила собі з Богом.
