Посестри. Часопис №126 / Падура: спудей чи патрон? Частина перша

У жовтні 2019 року Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка, яка історично існує з назвою «Кременецький ліцей», святкувала 200-ту річницю з нагоди становлення вищої освіти… бозна-якого рангу подія. Далеко не всі з української академічної спільноти знають про існування цієї маленької провінційної академії. Що там, здавалось би, аж такого державно важливого вирішувати? Але згадаймо, що 28 липня 1834 року професор Харківського університету Володимир Францович Цих у ролі першого ректора відкривав інавгураційне засідання новоствореного Київського університету Святого Володимира. І університет цей (надалі – імені Тараса Шевченка) повелінням імператора Миколи І виріс на уламках закритого тим же самодержцем Кременецького ліцею. Величезна бібліотека, унікальний Ботанічний сад, багато науково-педагогічних працівників – усе це тоді перекочувало від підніжжя гори Бони на Дніпровські пагорби.

Сталося це з причин цілком очевидних, цьому передувало Листопадове повстання, яке охопило Королівство Польське та Правобережну Україну. Саме тоді виникло знамените гасло: «За нашу і вашу свободу!». Одним словом, коли до Кременця прибула з перевіркою якась чергова комісія, то в порожніх аудиторіях цвірінькали горобці: усі, і студенти, й викладачі були на барикадах. Це заколотницьке, сепаратистське кубло треба було закривати. І його закрили. Для історії України та Польщі Кременецький ліцей є явищем до певної міри знаковим. Зараз це відновлений після декількох ліквідацій та переїздів повноцінний навчальний заклад, який має назву ім. Тараса Шевченка, надану йому в радянському 1989 році.

Хотілось би глянути на сміливця, який скаже, що Тарас Григорович у Кременці був аж пів дня і навіть як художник гори Бони не намалював: ту польську фортецю козаки полковників Филона Джалалія та Максима Кривоноса як «поваляли» у 1648 році, так відтоді вона й заростає мальовничими бур’янами. Однак і студентом Київського університету Шевченко не був, хоча за віком міг. Я вже мовчу про Луганський, того ж імені, університет.

Згадаймо історію ліцеїв, що раптово виникли в добу імператора Олександра І. З-поміж семи закладів такого типу більш-менш відомими в російській імперії стали Царскосільський, Ніжинський і, власне, Кременецький. Місто Царське Село тепер називається – Пушкін. Хто не пам’ятає, був такий випускник ліцею в Царському Селі. Хоча разом із Пушкіним вчився ясновельможний князь та канцлер російської імперії Олександр Михайлович Горчаков, місто назвали  Пушкіним. Разом із Миколою Гоголем у Ніжинському ліцеї вчилися досить непересічні особистості – Нестор Кукольник та Євген Гребінка, – та все ж, Ніжинський університет тепер має ім’я саме Гоголя.

Питання, яке, напевно, могло б заважити чимало у справі розвитку освітнього процесу, є таким: чи існує видатна особистість, історично пов’язана з Кременцем та Кременецьким ліцеєм, яку варто було б увічнити? Про «літературну традицію Волинських Афін»[1] написано багато й детально, зокрема, Єршов вирізняє низку відомих авторів: Тадеуш Чацький, Алойзи Фелінський, Міхал Єжи Вандалін Мнішек, Алойзи Осінський, Еузебіуш Томаш Словацький, Тадеуш Літинський, Александр Ходкевич, Ян Гвалберт Стичинський, Теодозій Сероцінський, Шимон Конопацький, Віктор Ленкевич, Ян Дуклан Охоцький. Але варто уважніше розглянути всіх чинних та потенційних претендентів.

Звісно, патронат великого Кобзаря важить для крихітного закладу освіти в районному центрі чимало. Але пам’ятник Шевченку на подвір’ї Академії, будьмо відверті – лише один із тисячі трьохсот вісімдесяти чотирьох аналогічних споруд, розкиданих по світу. І це тільки такі, в яких відомі автори-скульптори. А скільки їх із безіменним родоводом?

На тому ж подвір’ї можемо побачити погруддя особи, що, безумовно, мала безпосередній зв'язок із Кременецьким ліцеєм – Тадеуша Феліксовича Чацького, засновника закладу, вільнодумного чиновника, що після втрати Польщею державності зумів утворити польськомовну навчальну інституцію, яка була осередком і центром ліберальної інтелігенції, як польської, так і української. Отже, очевидного конкурента на роль патрона Академії. Але, на жаль, пан Тадеуш не був особою творчою, він був державним службовцем, що час від часу на дозвіллі міркував собі, хто такі козаки і чи не були вони часом тими легендарними украми, іменем яких зветься весь цей край.

Дуже дивно, що на тому ж подвір’ї немає бюста соратника Тадеуша Чацького у справі створення Кременецького ліцею, людини суттєво відомішої, автора першої в Європі та другої у світі Конституції, яку відтоді кожного 3 травня святкують у Польщі. Немає польського міста без вулиці «3 травня». Йдеться, звичайно, про Гуґо Антонієвича Коллонтая. Ба більше, це не тільки видатний політичний діяч своєї доби, який створював Кременецький ліцей. Він ще й родом із Кременеччини, з села Великі Дедеркали.

Кожного вересня до Кременця з’їжджаються учні та студенти з Польщі, Литви, Білорусі та Чехії, об’єднані у родину шкіл, що носить ім’я Юліуша Словацького, одного з провідних класиків польської літератури. Адже саме тут, у Кременці, у вересні 1809 року народився полум’яний романтик. Його батько, Евзебіуш Словацький, був професором ліцею. А його мати, за легендою польська вірменка Саломея, похована на кременецькому цвинтарі. Поезія Словацького аж гуде дитячими спогадами про Кременець, схований між гір, та річку Ікву, що дзюркотить по каменях. Шкода, що майбутній класик прожив тут недовго, сім’я розпалася, Кременець так і лишився рожевим маревом, до якого немає вороття.

Історики польської літератури добре знають ім’я Юзефа Віцентійовича Коженьовського, засновника кількох жанрів у прозі та драматургії. Понад 40 років творчої праці випускника Кременецького ліцею, а пізніше – викладача цього ж закладу, не завадили йому активно працювати на ниві освіти. Після сумнозвісної ліквідації ліцею він став одним із перших викладачів Київського університету, а згодом – багаторічним директором однієї з Харківських гімназій. Досі і в Польщі, і в Україні його плутають із іншим Юзефом Коженьовським, який став відомим класиком англійської літератури – Джозефом Конрадом. Тільки цей Юзеф народився рівно на 60 років пізніше. Мабуть, мерехтіння імен та псевдонімів, кочування з однієї країни в іншу й не дало змоги цьому цілком достойному представнику кременецького культурного бомонду вийти в лідери громадської думки.

Тож отак непомітно ми підкралися до головного героя нашої інтриги. Усі інші, в тому числі й Кобзар, на мою думку, не можуть претендувати на роль беззаперечного духовного провідника саме цього маленького містечка з великою історією. Але чи має шанс стати такою постаттю абсольвент Кременецького ліцею Томаш Янович Падура? Чи стоятиме його пам’ятник на подвір’ї Кременецької академії? Чи зватиметься цей заклад його ім’ям?

І тут ми стикаємося з дуже суперечливою ситуацією. Для історика польської літератури такого автора – Томаша Падури – практично не існує. «Падура… заспівав і пішов, та й розчинився у численних легендах і чутках»[2], – пише про нього один із найретельніших дослідників. Так, незначна фігура на маргінесі так званої української школи польського романтизму, до якої відносять потужніші постаті Юзефа Крашевського, Юліуша Словацького, Юзефа Коженьовського та низки інших. Поляк Падура писав переважно українською мовою, бо, навчаючись у Кременці, перейнявся духом української старовини, відчув себе внаслідок цього таким собі старцем-лірником, блукав Україною, закликаючи до боротьби у своїх ніби старовинних піснях і думах.

Для історика української літератури парадоксальним чином, але теж не існує українського поета Томаша Падури. Пишучи ніби українською мовою, він писав польськими літерами, за якими часом годі було розпізнати як дух, так і букву живого українського слова. Поет прожив довге й бурхливе життя. Були у ньому і зустрічі з декабристами, і участь у Листопадовому повстанні, і популярність як автора демократичних співів.

Але для української літератури він так і не став своїм. Тарас Григорович читав його думи та пісні, оцінивши їх скептично, назвав автора «мізерним». І нічого дивного. Для Шевченка українська поезія була способом висловлювання як своєї особистої душі, так і втіленням духу всього народу. А в текстах Падури він цілком справедливо побачив лише більш-менш вдалу стилізацію українського фольклору. За цими текстами, на відміну від вистражданих Шевченкових поезій, не видно було біографії автора, не чутно голосу самого поета. Який, до того ж, пробував експериментувати з українською мовою, створюючи час від часу на ґрунті польських лексем ніби українські неологізми. Навіть найбільш поблажливий та допитливий поціновувач творчості Падури, який вивчив геть усе написане та сказане про нього, Володимир Якович Гнатюк (не плутати з іншим Гнатюком, Володимиром Михайловичем, чий бюст стоїть біля Тернопільського педагогічного університету), мусив визнати: «Падура все-таки залишається другорядним письменником»[3]. У межах суспільно-політичної боротьби та взаємин Польщі (якої як держави не було на той момент) та України (яка теж іще була бездержавною) Томаш Падура, звичайно, відігравав певну неоднозначну роль[4].

Із точки зору сучасного читача (власне – зору, бо йдеться саме про візуальну рецепцію), текст Тараса Шевченка, написаний та надрукований так званою ярижкою, тобто – російським алфавітом, пристосованим до української мови, така сама наруга над українським правописом, як і українські тексти Томаша Падури, написані та надруковані польським алфавітом.

От, наприклад, як виглядали класичні тексти Тараса Григоровича у виданні 1840-го року:

Кохайтеся, чорнобрыви!

Та не зъ Москалямы, –

Бо Москали – чужи люды,

Роблять лыхо зъ вамы.

Москаль любить жартуючы;

Жартуючи кине.

або

Думы мои, думы мои,

Лыхо мени зъ вамы!

На що сталы на папири

Сумнымы рядамы?..

Чомъ васъ витеръ не розвіявъ

Въ степу, якъ пылыну?

Чомъ васъ лыхо не прыспало,

Якъ свою дытыну?..

Зрештою, так само виглядав і текст Івана Петровича Котляревського:

Еней бувъ паробокъ моторный

И хлопецъ хоть куды козакъ,

На лихо здався винъ проворный,

Завзятѣйший от всѣхъ бурлакъ…

Правду кажучи, варіанти українського правопису ХІХ–ХХ століть, уживані в різні часи та на різних територіях – «кулішівка», «желехівка», «максимовичівка», «шашкевичівка», «гатцуківка», «драгоманівка», «панькевичівка», не кажучи вже про правописи Каменецького, Павловського, Смаль-Стоцького і Ґартнера та декілька пореволюційних варіантів, не набагато відрізнялися від «ярижки».

Не менш дивачним є текст Томаша Падури, який він писав як гімн українських повстанців:

Hej! Kozacza w bożyj czas!

Bje spasinia myra dzwin,

Komu wilnist` myła z was

Za worohom na zdobin...

В обох випадках це привід для інфаркту в сучасної вчительки української мови.

Але сам Томаш Падура, за легендою, не дуже переймався чиїмись думками про себе, не без лукавства кажучи: «Адам Міцкевич, звісно, великий поет, але мене співає вся Польща й Україна…». Отак, на такому рівні, не більше й не менше.

<...>