Посестри. Часопис №120 / Кілька слів про невидиму Україну
Текст написаний у липні 2016 року
Історія українського шкільництва – всуціль знаки поразок і втрат, але водночас – тривання всупереч. Пишучи ці рядки, я свідома того, що саме зараз в Україні, в системі освіти і виховання, завершується великий період, який умовно можна назвати «радянською школою», і починається щось цілком нове. Ознак приходу оцього нового – дуже багато. Глобальні зміни і системні перетворення в культурі, трансформація інформаційного простору, уперше за багато століть – цивілізаційний розрив із росією й осмислення свого справжнього місця в Європі та світі; зрештою, війна – як могутній каталізатор процесів оновлення, хоч це й неочевидно, у тому числі – оновлення школи (досить згадати, наскільки модернізували шкільництво останні дві світові війни), формування нового ставлення до дитини, в основі якого – не лише любов і турбота, але й відповідальність і повага, – усе це спонукає почати розмову про освіту й виховання з цілком нових світоглядних позицій.
Початок нового – це завжди деяка розгубленість, зокрема – внаслідок кризи того, що поступово стає безповоротним минулим. Ця розгубленість української системи освіти й освітян, яка почалася далекого 1990-го, триває досі, більше того, вона навіть поглибилася: старе ніяк не може закінчитися, нове ніяк не може початися. Тому так важливо справити символічні поминки, згадати все добре, почати і завершити церемонію прощання, а після того повернутися до теперішнього і майбутнього, які, власне, вже тут і тепер. Важливо не забувати, що сучасна освіта – це робота зі смислами, від усвідомлення цього сьогодні залежить практично все.
Щороку впродовж останнього чвертьстоліття над українськими школами лине плач: діти – не мотивовані, вчителі – не мотивовані, освіта як така – радше деградує. І це безупинне переживання невдачі, причому найгостріше і найболісніше – якраз із боку вчителів, мені зрозуміле: «совок» знищив педагога як педагога і вчителя як учителя у їхній культурній ролі та соціальній місії, ціла система «радянської освіти» і «соціалістичного виховання» очікувала від учителя як від низько кваліфікованого робітника суто прикладних навичок примусу: уміння «закручувати гайки». Але я відчуваю глибоку вібрацію майбутнього в тому, що є. Щоби майбутнє нарешті зрезонувало, варто озирнутися далеко в минуле, відділити втрачене, програне і змарноване від того, що впродовж майже тисячі років становило специфічний український феномен – волю до знань і потребу роботи над собою.
Наприклад, ХI ст., Київська Русь. Знані та маловідомі факти. Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 роком. У «Повісті временних літ» вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення». Це не могла бути справді перша школа (школам на 300 дітей зазвичай передують менші), до того ж літописи зберегли свідчення про відкриття на Русі відразу після 988 року ще декількох шкіл. Через сто років, наприкінці ХI ст., у Київській Русі склалася ціла система шкільництва: монастирські школи, школи «книжного вчення», кормильства (при княжих дворах), школи грамоти, жіночі школи. Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі школу «книжного вчення» підвищеного типу (у 1037 р.). У цій школі переписували десятки книг, а також готували писарів та перекладачів-книжників.
При школі (властиво – при Софійському соборі) була створена перша на Русі бібліотека (за життя Ярослава Мудрого – налічувала понад 950 книг). Того ж 1037 р. Ярослав Мудрий призначив священикам платню за навчання людей грамоти при церквах. У Києво-Печерському монастирі діяла школа підвищеного типу (1068 р.), вона давала богословську освіту на рівні візантійської духовної патріаршої академії. У школі при Києво-Печерському монастирі навчалися майбутні вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д). Ця школа також славилася своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, його монахи переписували книги навіть на замовлення за межами Київської Русі. Знайдені в Новгороді, Чернігові, Києві, Полоцьку, Пскові, Смоленську, Вітебську та інших містах «школярські» абетки на бересті (а насправді ці берестяні грамоти писали торговці й ремісники, жінки і навіть діти), настінні написи у Святій Софії свідчать не тільки про поширення писемності, а й що освіту в Київській Русі здобували навіть ремісники, хоча якісна освіта була тільки церковною.
Підготовка священників відбувалася при єпископських кафедрах, особливу увагу приділяли вивченню грецької. Книжник і філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ столітті в Київській Русі було до 400 вчених, які знали грецьку мову, як рідну. Більшість із них вдосконалювали свою грецьку мову та освіту в цілому в Царгороді. Для освічених людей, наближених до князів і посадників, нормою було знання трьох-чотирьох або навіть п’яти-шести мов. Син Ярослава Мудрого Всеволод знав п’ять мов, були письменними і знали мови також і доньки Ярослава, зокрема Анна, королева Франції. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».
Очевидно, це не єдиний давньоруський трактат, створений жінкою, – з огляду на поширеність, зокрема в Києві та Новгороді, освіти серед жінок, але інші до нас не дійшли. У містах на Русі майже всюди діяли жіночі школи. Відомою була жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві в Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Велика кількість джерел містять згадки про виняткову освіченість жінок із Русі, особливо високого роду. Попри поширення шкіл, більшість дітей отримували домашню освіту, купці й ремісники зазвичай віддавали дітей «у науку» до іншого майстра чи купця для вивчення ремесла. Є свідчення, що у ХII столітті майже всі ремісники Києва знали основи грамоти та хорового співу. Одна з причин високого рівня грамотності міського населення – поширеність самоосвіти, доступність освіти для жінок і для простолюдинів, навчання рідною мовою.
За неповні двісті років Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл, за станом освіти у ХII ст. вона не поступалася західноєвропейським країнам. За цей же час склалося кілька сотень великих книгозбірень. Дослідники вважають, що сумарно у книгозбірнях Русі у ХII ст. перебувало 130–140 тисяч томів. Окрім того, велика кількість книг (декілька тисяч Біблій, Євангелій, Апостолів, Псалтирів) була в розпорядженні церков, шкіл, у знаті та багатих міщан тощо. Для сучасника 130–140 тисяч томів – цифра не дуже велика. Для Середньовіччя це цифра вражаюча, хочу це спеціально підкреслити.
Або такий факт. «Повчання дітям» Володимира Мономаха, написане в 1096 р. (або в 1117 р., можливо, була «друга редакція»), за аналогією до «Повчання дітям» Ксенофонта, – перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Володимир Мономах уперше в Середньовіччі обґрунтовує потребу переходити від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов’язаного з життям і практичними потребами людини, показує зв’язок освіти з діяльністю людини. Людина, за Мономахом, досягає успіху завдяки праці. Виховувати краще не повчаючи, а чинячи добро. Знову ж таки, людина ХХI ст. може недооцінити ці слова, сказані, можливо, наприкінці ХI ст. Людина ХХI ст. може не орієнтуватися в середньовічній системі знань, але насправді, щоб їх сказати – саме у свій час, Володимир Мономах мусив мати не лише виняткові для своєї епохи знання, а й інтелектуальну мужність – на рівні Миколая Коперника.
У XII ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства: Київське, Новгородське, Чернігово-Сіверське, Галицько-Волинське та ін. Загальною тенденцією, якщо говорити про розвиток освіти, була письменність – у тому числі серед жінок із простолюду і навіть нижчих соціальних станів; бажання молодих людей здобувати освіту за кордоном, різке зростання кількості шкіл підвищеного типу, які виникли практично в усіх княжих містах. Якби не було навали орд Батия, ці школи трансформувалися б із часом в університети, як це сталося в Європі. Але монголо-татари завдали культурі Русі страшних руйнувань. Тільки Галицько-Волинське князівство зберігало незалежність до ХIV ст., щоправда, лише частково продовжуючи культурні та освітні традиції Русі-України.
Книжкова справа в середині XIII ст. у завойованих Ордою князівствах постраждала чи не найбільше. Книгозбірні згоріли, очевидно, більшість людей книги загинула. У джерелах згадується книгописання кінця XIII століття у Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, в Холмі та Львові. З величезної кількості рукописів і рукописних книг – спадщини Київської Русі, вціліли крихти, крім того, збереглося лише приблизно 200 рукописів і уривків, створених між XII і XIV століттям; у кінці XII – на початку XIII століття – 28; у першій половині XIII – 19; у XIII ст. (без точної дати) – 83; у другій половині XIII – 34; у кінці XIII – на початку XIV – 35. Усі вони були написані на пергаменті.
Спад – замість зростання – у кількості книг, зокрема, показує, що книжники «старої школи», з досконалим знанням грецької мови, поступово вимерли; латина поступово увійшла в науковий і культурний обіг, у міжнародну комунікацію Русі-України зі світом. Русь-Україна зупинила монголо-татарську навалу не лише ціною людських життів, але й ціною своєї історії. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями архиєрейських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами освіти й культури книги були Галич, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильковича діяла велика майстерня, де переписували книги. Тільки серед дарів князя Володимира Васильковича різним церквам у Луцьку, Перемишлі, Володимирі, Більську, Бересті, Кам’янці, Чернігові літописець називає 36 книг. Можна припустити, що загальна кількість виготовлених у цій майстерні фоліантів наближалася до 500 чи навіть до 1000. Але до рівня Київської Русі культура книги в Галицько-Волинському князівстві ніколи не піднялася.
Я переконана, що зараз надзвичайно важливо знову актуалізувати досвід Київської Русі – але не ретроградно, а в сенсі стимулювання державою освіти і культури книги, а також у тому, що стосується традицій самоосвіти, бо тільки самоосвіта, базована на усвідомлених цінностях і вільному виборі, у поєднанні з добре структурованою школою, від нижчої до вищої, і без «тупиків», є оптимальною формою здобування і вдосконалення знань.
Є стара латинська притча про солдата, який уцілів у сотні боїв і пережив десятьох імператорів, але не пережив дороги додому, бо армія його годувала, казала йому, куди йти і що робити, тож він відвик від звичайного самостійного життя і не здатен був ані прогодуватися, ані навіть просто знайти собі прихисток на ніч. Українська школа і система освіти в цілому нагадує мені такого солдата. Переживши крах декількох імперій, але звикнувши до «твердої руки» і власної безвладності, безвольності, безвідповідальності, після здобуття Україною Незалежності наше шкільництво виявилося не просто інертним, а й фактично застряглим у радянському минулому, що парадоксально, адже більшість учителів нині – випускники вже українських вузів. Отже, проблема – в точці зору; ми чомусь навіть саму цю проблему не здатні наразі по-справжньому побачити. Але стверджую, що проблема – є.
Освіта не буває самодостатньою, як, наприклад, література. Освіта дрейфує – залежна від держави, від соціальних потрясінь, але періодично великі пасіонарії стають її стерничими, і тоді раптом в освіті міняється дуже багато. 2016 р. – час неймовірної новизни обставин, які ще не встигли кристалізуватися, епоха в епосі, і в стосунку до освіти ми знов, як завжди, постаємо перед викликом – зараз або ніколи. Зараз або ніколи – бо щось дуже подібне колись давно вже було.
Передмова не передбачає місця для повноцінної і предметної розмови про історію української школи, але я почала її з ідеї про знаки поразок і втрат, і вже навіть сформулювала декілька тез про те, як змінили українську історію орди Батия. Зараз я спробую бодай коротко і дуже побіжно окреслити те, що у нас забрала Катерина II, як безжально і на багато століть вона позбавила Україну майбутнього. І йдеться не тільки про території України, які опинилися під юрисдикцією росії. Зруйнувавши Січ, Катерина II спричинила кількасотлітній занепад цілої унікальної цивілізації. Політика московії (до початку XVIII ст.) та російської імперії стосовно України за масштабом матеріальних і людських жертв, поневолення, стагнації співвідносна з монголо-татарською навалою, наслідки цього даються взнаки до сьогодні.
Але спочатку про добре. У XVI ст. Україна-Русь опинилася на порозі розквіту. Насамперед – виникнули нові й розвинулися старі міста. Завдяки поступовому впровадженню латини в обіг у всіх сферах культурного, релігійного, політичного, ділового й адміністративного життя наприкінці XVI ст. – значна частина України стала невід’ємною частиною Західної та Центральної Європи. Я не зупинятимусь тут на тому, що «латинізація» культури, освіти, суспільного життя стала певною мірою інструментом релігійної та культурно-релігійної асиміляції. Це так, але тією ж мірою вона стала рушійною силою і спонукою до важливих тектонічних зрушень у культурі, дала потенціал і світоглядний простір для еволюції, для надзвичайно цінних із перспективи майбутнього структурних перетворень.
Украй важливим виявилося, зокрема, те, що Україна опинилася в єдиній зоні з загальноєвропейськими освітніми рухами (братські школи, єзуїтські колегіуми, академії європейського типу, в єдиному просторі європейського книгодрукування і поширення книг). Саме в середині XVI ст. з’являється назва «школа» для навчальних закладів, створених при деяких православних церквах, при цьому запозичено не лише західну модель назви, але й організаційні зразки: братські школи в цьому сенсі були абсолютно європейськими загальноосвітніми навчальними закладами. Блискавичне взаємопроникнення всього найпередовішого в системі шкільництва найбільше вражає з огляду на те, що загалом у цей час культура православної більшості населення і культура католиків, особливо на Заході України (частини шляхти, частини міщан великих міст), розвивалися паралельно, в умовах світоглядного протистояння, що практично не допускало змішування.
Тільки в питаннях, що стосуються здобування освіти, суспільство толерувало винятки. Наприклад, православні міщани і шляхтичі могли навчатись у латиномовних школах при католицьких парафіях, їхали вчитися за кордон. У середині XVI ст. дуже значних трансформацій зазнали українські міста, це стало причиною національно-релігійних протистоянь. Парадоксально, оскільки частина конфліктів виливалася в полеміки, ця боротьба зумовила розквіт української культури, літератури, освіти, друкарства. Декілька православних князів, значна частина шляхтичів узялися засновувати школи; міщанство, щоби утримувати школи і друкарні, об’єднувалося у братства.
Починаючи з середини XVI ст., на території України виникло кілька десятків католицьких навчальних закладів (насамперед – єзуїтські колегіуми) та кілька шкіл, організованих протестантами, в першу чергу кальвіністами та антитринітаріями (хоча Киселинська академія – одна з перших вищих шкіл в Україні, була заснована в 1614 р. представниками такого напрямку протестантизму, як социніанство). Усього за неповні сто років на території України відкриті понад 800 нових шкіл. Острозька школа (1576 р.) стала першим православним навчально-науковим закладом, який, залишаючись православним і «грецьким», був водночас тримовним ліцеєм (licaeum trilingue), цілком згідно з концепцією Еразма Роттердамського, тільки на відміну від Еразма Роттердамського, для якого трьома сакральними мовами були гебрайська, грецька і латинська, князь Василь-Костянтин визначив для Острозької школи грецьку, латинську і церковнослов’янську – і запросив учителями професорів із найкращих європейських університетів.
Братства, хоч первісно й організовані за західноєвропейськими зразками, розвинулися у принципово новий тип самоврядних спільнот, що поєднували православно-просвітницькі функції, трохи в дусі Реформації в Західній і Центральній Європі, з боротьбою за де-факто українську культуру, а також національно-релігійні та станові права. Саме братства відіграли в цей період ключову роль у становленні українського шкільництва, бо, попри деякі регіональні відмінності, статути всіх братських шкіл мають багато спільних обов’язкових пунктів, зокрема навчання рідною мовою, можливість навчання для вбогих дітей та сиріт за рахунок громади, небажаність тілесних покарань, високі вимоги до вчителя як прикладу для учнів.
Про перші братські школи відомо мало. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки братського дяка та писаря, шкільна кімната розташовувалася в будинку братства. Та вже в першій половині XVII ст. більшість братських шкіл трансформувалися у школи підвищеного типу. Першою братською школою підвищеного типу, і в принципі першою братською школою в Україні, стала школа Львівського братства (перші згадки про Львівське братство належать до 1439 р. Ставропігійське братство – найстарше з-поміж церковних братств на Русі, яке мало свою школу). Однак у ній не було жодної системи навчання, відсутніми були й підручники. Але 1585 року (за іншими даними – 1576 року), була ніби перезаснована власне та школа Львівського братства, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила майже всі подібні західноєвропейські школи того часу.
За прикладом цієї школи відкрилися братські школи і в інших українських тоді містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку та ін. Вона стала зразком та ідеалом для Яна Амоса Коменського. У кожному разі, його трактат «Закони добре організованої школи», який, фактично, ліг в основу західноєвропейського шкільництва, був написаний на основі узагальненого досвіду українських братських шкіл та конкретно – на основі досвіду і статуту Львівської братської школи («Порядок шкільний» 1591 р.). До слова, саме у братських школах почали викладати рідну (українську) мову як окремий предмет (приблизно в першій чверті XVII ст.). Засновниками Львівської братської школи, крім діячів Львівського братства (Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін.) були Арсеній Еласонський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, брати Лаврентій та Стефан Зизанії.
Школу значною мірою утримували за кошти від діяльності Львівської братської друкарні (що, зокрема, непрямо свідчить про її високу прибутковість). До нас дійшов каталог братської бібліотеки (з виданнями Арістотеля, Овідія, Вергілія, Валерія Максима – загалом, це той же перелік книг, що й у тогочасних університетах Європи. У 1591 р. в друкарні Львівського братства була надрукована греко-слов’янська граматика «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка. Совершеннаго искуства осми частей слова. Ко наказанїю многоименитому Російському роду», складена ще в 1588 р. Арсенієм, архиєпископом Еласонським, а також дидаскалами та учнями школи. Ця книжка стала на майже 200 років одним із головних підручників для «кириличних» слов’ян при вивченні грецької мови. Один із братів Зизаніїв, Стефан Зизаній (ймовірно, родом із села Потеличі, нині Жовківського району Львівської області) – міщанин із простого роду, фактичний організатор та один із перших ректорів Львівської братської школи, написав короткий катехизис для учнів братських шкіл, уміщений наприкінці букваря Лаврентія Зизанія.
Лаврентій Зизаній, винятково освічена людина свого часу, викладач церковнослов’янської («словенської») та грецької мов у Львівській братській школі (до 1592 р.), Брестській братській школі (1592–1595), Віленській братській школі (з 1595 р.), автор головних тогочасних підручників для початкової і середньої шкіл (обидва надруковані в 1596 р. у Вільнюсі). «Наука ку читаню и разуменю писма словенскаго», або «Азбука», передбачала послідовний порядок вивчення дитиною грамоти і була одним із найбільш якісних і ефективних тогочасних підручників – фактично, методичним взірцем, яким скористалося багато авторів підручників у Європі (спочатку йшло ознайомлення з алфавітом; далі вивчали склади, спочатку – двобуквені, а потім трибуквені; далі містився матеріал для читання – релігійні тексти, далі йшов короткий катехізис, написаний Стефаном Зизанієм. Останнім у підручнику йшов «Лексис» – невеликий словник, у якому 1061 слово подавалося в перекладі з церковнослов’янської мови на українську розмовну мову. Книжка вчила читати, а за допомогою «Лексиса» – розуміти тексти, написані церковнослов’янською). Інша навчальна книга Лаврентія Зизанія, «Грамматіка словенска совершеннаго искуства осми частій слова и иных нуждных», є одною з ключових праць у тогочасному східнослов’янському мовознавстві. Цю книгу вважають першим систематичним шкільним підручником із граматики церковнослов’янської мови.
Учитель Львівської братської школи Кирило Транквіліон-Ставровецький викладав грецьку мову. Рівень викладання був настільки високим, що учні не лише перекладали з грецької мови, а й самі писали по-грецьки прозою й віршами. Він написав «Зерцало богословія», «Евангеліє учительноє», «Перло многоцінное». Його вірш «Про премудрість» ходив у численних рукописних списках, як твори Сковороди, його співали під акомпанемент музичних інструментів. Учитель грецької та латинської мов у Львівській братській школі Іов Борецький, родом із села Бірче (нині Городоцького району Львівської області), навчався в Острозькій школі, в Краківському університеті, можливо, один із авторів трактату «Про виховання чад…», виданого Львівським братством у 1609 р. Із 1610 року Іов Борецький – у Києві, був причетний до створення Київського братства, став ректором Київської братської школи. Їздив до Львова за підручниками і книгами для нової школи, запросив до Києва викладати багатьох вихованців Львівської Ставропігії. Петро Могила – теж учень Львівської братської школи; ставши архимандритом Києво-Печерської лаври, ініціював створення Лаврської школи, яка мала надавати освіту за зразками і програмами західноєвропейських і польських колегіумів, залишаючись при цьому суворо православною. Він запросив учителями у Лаврську школу із Львівської братської школи – Сильвестра Косова та Ісаю Трохимовича-Козловського. Восени 1631 р. у Лаврській школі розпочалося навчання. А вже через рік відбулося об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл, унаслідок чого постала Києво-Печерська колегія (Києво-Могилянська колегія, ще пізніше – Києво-Могилянська академія). Сильвестр Косів, випускник Львівської братської школи, став першим професором Києво-Могилянської колегії. Ісая Козловський – спершу вчитель Львівської братської школи, згодом – перший ректор Києво-Могилянської академії. Памва Беринда також учився у Львівській братській школі, працював у друкарнях Львова, Перемишля та Києво-Печерської лаври. Найвідомішою його працею є словник «Лексикон словено-руський і імен толкованіє» (1672 р.) на 7000 слів.
Навіть цей дуже непослідовний і фрагментарний перелік діячів культури, пов’язаних із однією лише Львівською братською школою, дозволяє уявити собі масштаб, важливість, європейський рівень явища, яким були українські братські школи (а їх за короткий час виникло декілька сотень: чи не кожна церква мала церковне братство, чи не кожне братство засновувало братську школу; скажімо, в самому лише Дрогобичі братських шкіл було три: Юріївська, Чеснохрестська і Святотроїцька, учні з цих братських шкіл пізніше продовжували навчання в Києво-Могилянській колегії, в європейських університетах).
Відбувався постійний цілеспрямований обмін учителями, дидаскали з одних братських шкіл їхали «для роботи й науки» в інші. У 1592 р. на прохання єпископа Михайла Копистинського Львівська школа скерувала учителя у щойно засновану Перемишльську братську школу. Львівське братство дало Віленській школі у 1602 р. її перших учителів – Кирила Ставровецького та братів Зизаніїв, а також підручники і книги, у 1619 р. дидаскали зі Львова, відгукуючись на прохання Віленського братства, знову поїхали у Вільнюс. Київський митрополит Петро Могила, засновуючи в Києві вищу школу (Могилянську колегію), запросив зі Львівської братської школи учителів латинської та грецької мов. Натомість вихованці Вільнюської школи Сильвестр Косів та Ісая Трохимович-Козловський стали згодом викладачами у школі Львівського братства.
Хочу наголосити: Арсеній Еласонський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, брати Лаврентій та Стефан Зизанії (автори підручників, учені європейського рівня) були звичайними вчителями у звичайній братській школі, навчання в якій було доступне навіть дітям небагатих міщан, навіть зовсім убогим сиротам, а всі обдаровані випускники будь-якої братської школи могли продовжувати навчання в університетах Європи – настільки високим був рівень шкіл, організованих на основі самоврядування та самоорганізації, а також завдяки контролю з боку братств і міських громад. До слова, випускників українських братських шкіл і колегій масово переманювали в Москву. У 1703–1721 рр. майже всі ректори Слов’яно-греко-латинської академії в Москві, крім Антонія Кармеліта, були українцями; серед викладачів Слов’яно-греко-латинської академії українцями була абсолютна більшість.
Безумовно, цей розквіт культури в Україні відбувався, принаймні частково, під впливом процесів європейського Відродження, а також, меншою мірою, під впливом Реформації. Одночасно з виникненням братських шкіл численні громади протестантів (лютерани, кальвіністи, социніани) відкривають в Україні свої протестантські школи. Насправді це було повсюдне і масове явище. Крім колегії в Кисилині, першими спадають на думку школи у Дубецьку, Хмільнику, Любарі, Гощі, Берестечку тощо. Єзуїти ще в 1570 р. відкрили у Вільнюсі свою латиномовну школу, яка незабаром отримала права академії, у 1575 р. – колегію у Ярославі, в 1608 р. – у Луцьку і Львові. Єзуїтські школи з’явилися також в Ужгороді (відкрита 1615 р. в Гуменному, а 1646 р. переведена до Ужгорода), Кам’янці (на Поділлі), Вінниці, Фастові та інших містах. Греко-католицький орден Василіан, що розвинув свою діяльність після Брестської унії 1596 р., відкривав василіанські школи. Це були великі для свого часу (до 100–150 учнів) шестикласні школи, по всій Україні їх налічувалося кілька десятків. Досить відомими стали василіанські школи у Бересті, Володимирі, Холмі Любарі, Бучачі, Володимирі-Волинському, Умані, Шаргороді, Львові та інших містах, організовані на зразок єзуїтських.
Нині важко негативно оцінювати протестантські, василіанські та єзуїтські школи в Україні та Білорусі, а надто з перспективи майбутнього, адже вони сприймаються як важливий чинник тогочасного культурного життя. Вивчення латинської мови відкривало шлях до освіти в усіх університетах Європи. З часом навіть у середовищі православних з’явилося усвідомлення важливості вивчення латинської мови, з’явилися навіть поняття «православної латини» і «православної польської», які обслуговували професійну культуру, освітню діяльність тощо. Але українська мова (поряд із церковнослов’янською) як мова навчання у братських школах залишалася найпоширенішою. Доказом є те, що з 25-ти друкарень, які діяли до 1648 р. в Україні, 17 належали українцям (і видавали книжки переважно церковнослов’янською й українською мовами), 6 були власністю поляків-католиків, по одній мали протестанти і вірмени.
Нарешті, варто сказати хоч трохи про Київ і Наддніпрянщину, а почати хочу з прямої мови мандрівників. Усі вони відзначали, що в Україні – величезна кількість письменних людей. Сирієць Павло Алеппський, який у 1654-му і 1657 рр проїжджав через Україну, стверджував, що «у країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». Ось свідчення французького інженера-фортифікатора і картографа, маркіза Гійома Левассера де Боплана, що перебував в Україні у 1631–1648 рр. на польській службі («Опис України», 1660 р.): «В Україні в людях є висока моральність, присутній вишкіл із усіма дітьми і жінками так, що всі жінки в храмах під час молитви самі читають співи з молитовника, навіть сиротам не давали вештатись по вулицях – відправляли в школи. А козаки мали кишенькові годинники та вміли по них рахувати час». А ось свідчення німецького історика й економіста Жана-Бенуа Шерера про козацькі школи («Літопис Малоросії, або Історія запорозьких і українських козаків», 1788 р.): «Репутація шкіл притягувала дітей із усієї України, і навіть Польщі». Микола Аркас в «Історії України» наводить таке свідчення: «Юсто Юлій, посол Данський, був за часів Петра І в Московії і в Україні. В щоденнику він пише: «Мешканці Козацької України живуть добре... До церкви ходять з молитовниками, тоді як у Москвинів і бояре неграмотні. Усі люде українські дуже ввічливі, чепурні і держять хати чисто».
Слова мандрівників, які описували те, що бачили, викликають особливу довіру. Можна припустити, що станом на середину XVII ст. у Києві та на Наддніпрянщині грамотність навіть у селах була вражаюче високою, а серед міського населення, судячи з непрямих свідчень, зокрема – з підписів під різноманітними документами, лише одиниці були справді неписьменними. Як склався цей феномен? Мабуть, спрацювала сума декількох чинників. Один із них – відносно висока заможність українських селян, міщан, козацтва, які могли дозволити собі платити карбованець чи навіть 5 карбованців за науку дитини. Другий – те, що тогочасне традиційне українське суспільство будувалося на моралі, на етичних цінностях, і знання трактували як одну із суспільних і особистих чеснот. Третій – українське козацтво, що сформувалося як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку шляхти і католицької церкви, у деяких аспектах діяло так само, як і церковні православні братства; саме козацтво взяло на себе справу заснування та утримання шкіл, а їх у 1732 було близько тисячі, з них на Слобожанщині – 129 шкіл; у семи полках Лівобережжя – 866 полкових шкіл.
Дмитро Яворницький звернув увагу на те, що всюди, де жили запорозькі козаки, була церква, а при кожній церкві – шпиталь і школа. Козацькі школи були січові, полкові, церковнопарафіяльні та монастирські. Першою на Січі з’явилася монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона стала зразком для виникнення шкіл на всій території козацьких вольностей. Церковнопарафіяльні школи діяли при парафіяльних церквах. Спочатку січові та монастирські школи були орієнтовані на хлопчиків із заможних сімей, у школу приймали з 9 років. Головна січова школа діяла на території Запорізької Січі при церкві Святої Покрови і прирівнювалася до найкращих братських шкіл. Вона складалась із двох відділів: в одному вчилися хлопці, що мали стати паламарями і дияконами – у цьому відділі було завжди 30 учнів. У другому відділі, на 50 учнів, училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут учили грамоті, співу та військовій справі.
Деякі батьки прибували на Січ із синами, щоби віддати їх в одну з січових шкіл. Іноді діти, переважно – сироти, приходили на Січ самі. Учнів утримували за рахунок скарбниці Січі. Були іще школи джур. Майбутній козак мав послужити у старого козака джурою. Джури жили в куренях разом із дорослими – й одночасно відвідували січову школу джур. Найкращими серед запорозьких шкіл вважалися полкові школи. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам, утримувалися на кошти батьків. У 1652 р. Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників. Це були перші музичні школи в Україні. Крім того, на Січі існували і спеціальні школи – такі як школа для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.
Та чи не найпоширенішими на Східній Україні були школи грамоти (школи мандрівних дяків, дяківки). Вони існували при православних церквах і призначалися для дітей селян. У першій половині XVII ст. дяківок було не менше 10 тисяч, були вони практично в кожному селі. Це до такої, власне, дяківки ходив Тарас Шевченко – але вже в умовах кріпацтва і вщент зубожілого села, та й дяківка була, по суті, напівлегальною – діяла тільки з ласки пана. Коли Катерина II зруйнувала Січ, у другій половині XVIII ст. перестали існувати не тільки полкові та січові школи, а також більшість монастирських шкіл; перестали існувати також і дяківки. Близько 120 тисяч українських дітей втратили можливість вчитися – не просто рідною мовою, а вчитися в принципі, тож Тарасові Шевченку ще дуже і дуже пощастило. У 1786 р. в росії пройшла шкільна реформа, внаслідок якої школи-дяківки ліквідували, більшість дяків узяли в солдати.
Після всіх цих трансформацій основною формою поширення початкової освіти на Лівобережній Україні стало домашнє навчання і виховання дітей. Найбагатші запрошували або вихованців Києво-Могилянської академії чи якоїсь колегії, або вчителів-іноземців – гувернерами і домашніми вчителями, бідніші – давали дітям початкову освіту самотужки. Ця практика домашніх учителів у поміщицьких садибах збереглася аж до 1917 року. Як україномовна освіта – вона була абсолютно безальтернативною. Як якісна освіта – по суті, теж.
Катерина II не просто зруйнувала Січ. Україна – та справжня Україна, де на початку XVII ст. було, за деякими оцінками, 72–74 відсотки грамотного населення, де освічені, етичні люди, люди високої культури, становили вагомий і впливовий прошарок, – стала на століття невидимою, для когось – утраченою, для когось – затонулою, немов Атлантида. Коли у Ніжині відкрилася Гімназія вищих наук князя Безбородька, яка давала енциклопедичні гуманітарні знання і яка славилася винятково високим рівнем викладання, то понад половину викладачів гімназії, людей із покоління Івана Котляревського чи навіть трохи молодших, мали тільки домашню освіту. Домашня освіта, причому – найвищого, енциклопедичного рівня, за відсутності університетів була нормою в Україні для кількох поколінь інтелігенції, і насамперед для жінок. Леся Українка, наприклад, мала тільки домашню освіту – взірцеву, енциклопедичну, з досконалим знанням п’яти мов, але тільки домашню.
Принципові, важливі сюжети озвучувати, напевно, найтяжче. Ці три (один – щодо освіти в Україні-Русі в період до Батиєвої навали – і два – майже паралельні – щодо братських і щодо козацьких шкіл) здаються мені ключовими для розуміння природи і суті феномену сучасного українського шкільництва, як дитинство є ключовим для розуміння дорослого. Крім того, саме ці сюжети демонструють, так би мовити, незнищенність матерії – саме українського шкільництва; саме української культури книги та культури освіти, саме української – даруйте тавтологію, культури культури. Головне, як на мене, – готовність до самоосвіти.
Імперія – це завжди розширення сфери впливу, завжди загарбання, не кажучи вже про навалу Орди. Але українці, навіть змінюючись, ніколи не давали себе переробляти. Школу – можна було закрити. Мову – заборонити. Бібліотеку – спалити. Але трава проростає крізь попіл. Після зруйнування Катериною Січі аристократична, інтелектуальна, високоосвічена Україна – раптом стала невидимою, зачаїлася, завмерла, як дерево, заховала силу в корінь. Тривання всупереч – головне вміння всіх самоуків. Тому тільки в нас був – міг бути – Шевченко. Бо хто такий Шевченко? Адже не тільки геніальний поет, не тільки академік Академії мистецтв – Шевченко насамперед геніальний самоук. Він спочатку трохи повчився в дяка – а тоді, теж трохи, в Петербурзькій академії мистецтв. І став академіком.
Школа в імперії – завжди тоталітарна, тоталітарною є і вся спадкоємність післяімперського шкільництва – після російської імперії, після Австро-Угорської імперії, після СРСР. Самоврядні козацькі та братські школи – цілком інші за структурою та, сказати б, метафізикою – саме тому, що вони були самоврядні і дуже творчі, навіть сучасники відзначали, що ці школи в кращий бік відрізняються від шкіл у Європі; якби це було інакше, навряд чи Ян Амос Коменський присвятив би аж так багато зусиль популяризації типу школи, взорованого на школу Львівського братства. Навіть школи мандрівних дяків не були тоталітарними, хоча, безумовно, в усі часи все залежало від особи вчителя. Але самоврядне шкільництво – як система – абсорбує найкращих, дозволяючи розвивати найкращі людські та професійні якості, мотивуючи до взаємодії та самовдосконалення.
Тоталітарна і посттоталітарна школа – абсорбує середніх або найгірших, позбавляє їх потреби рости, позбавляє їх відповідальності. Бо тоталітарна школа – безвідповідальна настільки ж, наскільки самоврядна – відповідальна. Я не випадково постаралася показати, якою гострою була конкуренція між самоврядними братськими школами, як вони боролися за кожного доброго вчителя, – людині XXI ст. це могло б нагадати конкуренцію між футбольними клубами. Дуже спрощуючи й узагальнюючи, все ж можна ствердити: у братських самоврядних школах було так, як є в сучасному футболі: ти професійно зростаєш – і ти переходиш у вищу лігу, тож у кожного є причина рости. Але будь-який ріст – це щоразу особиста, індивідуальна доля, з власним досвідом побудови цілого світу і своєї за нього відповідальності. Особистість, здатна рости, – це особливим чином сформована особистість, сучасне українське шкільництво – абсолютно тоталітарне – на таку особистість не орієнтоване взагалі.
Я стверджую, що заради майбутнього ми повинні нарешті побачити невидиму Україну, Україну самоуків – не в тому сенсі, що дітям не треба ходити до школи, а в тому сенсі, що українська система освіти повинна нарешті докорінно змінитися і взяти до уваги самоосвіту. Бо кожен насправді вчиться сам – і для себе. Ця нині призабута в нас максима насправді якраз і була тим, що дозволило вціліти українській мові, українській культурі, цілій нашій традиції в ситуації кількасотрічного руйнування наших підвалин. Насправді навіть і нині є речі, які лежать цілком на поверхні, але залишаються невидимими. Зовнішнє незалежне опитування для учнів практично неможливо пройти з задовільним результатом тільки на базі знань, які дає загальноосвітня школа. Кілька сотень тисяч учителів після уроків додатково займаються з дітьми, готуючи їх до складання іспитів ЗНО, підробляючи репетиторством. Парадокс у тому, що для всіх очевидна складова репетиторства і додаткового заробітку для вчителів, і практично невидима – набагато важливіша складова, а саме: самоосвіти, з елементами самоврядності.
У 1990 році, коли інерція тоталітарної школи була ще дуже сильною, репетиторство практикували як спосіб надолужити прогалини в знаннях, котрі давала загальноосвітня школа; воно не було масовим явищем. Зараз репетиторство поступово стає явищем системним. Справжнє українське шкільництво, яке виводиться із традиції братських шкіл і для якого важливою складовою традиційно була домашня освіта, тяжіє до самоосвіти і самоврядності. Саме в руслі цієї традиції варто розглядати українські недільні школи в російській імперії та Австро-Угорщині, а також недільні школи в діаспорі, гімназії та загальноосвітні школи на утриманні у громад, легендарну колегію Галагана у Києві і т. п.
Спробою вийти за межі тоталітарної школи була розроблена Софією Русовою, але так і не втілена реформа української освіти. За Гетьманату Софія Русова очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти в українському міністерстві освіти, займалася дерусифікацією шкіл, готувала українські шкільні підручники, сформувала плани й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер. Концепція української національної системи освіти і національного виховання, яку запропонувала Софія Русова, народжена, до речі, у французько-шведській родині, на мою думку, саме зараз – актуальна, як ніколи до того. Русова на початку XX ст., намагаючись протистояти тотальній русифікації, замислюється над тим, як у межах системи освіти розірвати емоційний зв’язок між людиною та імперією, як виключити імперію з «кола любові». Зараз, у 2016 році, у зв’язку з досвідом анексії росією Криму та окупації Донбасу, – це знову наше насущне питання. Імперія дає ілюзію захисту, відчуття фантомної сили, проте це лише ілюзії й фантоми.
Ця книга про систему освіти у США має бути прочитана в Україні – тепер – саме тому, що українське шкільництво, яким воно було і яким завжди є, явно або неявно, – це міцні «кола любові», багато «сродної праці», самоосвіта і самоврядність, самовдосконалення і свобода, природна несумісність із імперіями. А значить, попри різність, у нас дуже багато спільного. Це спільне, але невидиме, яке варто нарешті побачити й осмислити.
