Посестри. Часопис №12 / Вигідна справа

– Сьогодні я твоє таксі, – каже Дмитро, визираючи зі своєї синьої «таврухи». – До речі, машина оновлена. Я подивився в ютюбі відео, як замінити масло, сам загнав до Толіка на яму, замінив. Крутий я, га?

Дмитро любить окуляри, як ота мавпочка з окулярами з байки Крилова. Сьогодні вони на ньому чорні і круглі. Тож він нагадує мені кота Базиліо. Я закидаю на задні сидіння купу пакетів і всідаюся біля водія.

– Зніми ті дурні окуляри. Бо тебе на першому блокпості спинять.

Він зсовує їх на ніс. Потім таки знімає і вдягає якісь інші, жовті. У них вигляд не кращий, та я мовчу.

– Давно ти повернувся з Києва? – питаю. – Як у вас там було?

– Та наш житловий кооператив далеко від бойових дій, але я в перший же день війни, 24 лютого, поїхав з хлопцями з нашого офісу в село під Київ. Але потім задрався з ними сидіти й погнав сюди, додому. В Умані таки краще. То куди їдемо?

– Оті пакети треба відвезти нашим військовим. До тюрми. Там і мій Юра служить. Ми з тобою спинялися в нього в Івано-Франківську. Тепер він тут, у нас.

– Вони в тюрмі?!

– Ну, це колишня тюрма. Тепер там солдати, не було їх більше куди поселити, бачте, владі. Прибацані.

– А в пакетах?

– Гуманітарка.

Дмитро заводить свою «тавруху», і ми рушаємо. Усе ж таки це краще, ніж нічого. Я свою «Нексію» продав саме перед війною. Потрібні були гроші на лікування матері. Тепер без машини, як без рук. Дмитро підкорював Київ не один рік. Заробив на омріяну квартиру. А тепер втік від війни до Умані, додому.

Ми їдемо до тюрми. Питаю Дмитра за дівчину. Каже, все складно. Питає мене, але у мене ще складніше…

– А скільки там блокпостів? – раптом уточнює Дмитро.

– Та яка різниця. Паспорта ж маєш?

– У мене просто в багажнику самогон.

– Що???

Я мало не підскакую на сидінні. Намагаюся заспокоїтися, але не виходить. Я везу гуманітарку нашим солдатам, якось пробую допомогти, а мій старий друг, який так раптово з’явився в Умані, як чортик з табакерки, везе мене до місця дислокації купи солдат і має в багажнику самогон.

– Ти здурів? Воєнний час!

– Та я ж не продаю. Я просто вожу… Люди просили послати поштою. Ти скотч взяв? Ну, щоб замотати все…

– Бляха! Чувак, та це ж реально попандос! А якщо нас на блокпості спинять. Перепаде і тобі, і мені, і ще й солдатам! Подумають, що це ми їм веземо! Війна ж! Сухий закон!

– Та я цей… Там заплатили, просили надіслати…

– То послав би їх услід російському кораблю!

– Я людям допомагаю. Вони напругу хочуть зняти.

Підбираю слова. Тепер я розумію, чому він просив мене по телефону взяти скотч. Щоб заклеїти коробку з самогоном. От тобі й на. І я в цьому беру участь.

– Слухай, ти не змінився. Так не можна! Усе ти в якісь історії втрапляєш! Дімка! Ну як так? Війна, а ти возиш самогон!

– Так якби тобі заплатили, ти б не послав людям?

– Звісно, ні! Є ж якісь поняття, норми. А якби тебе попросили надіслати зброю, наркотики?

– Тут все залежить від ціни питання.

– Діма!!!

Аргументи зайві. Ми на півдорозі. Минули один блокпост. Я майже усіх знаю, мене просто провели поглядом. Це ж я зараз можу дуже сильно осоромитися. Варто лише комусь нас спинити. І доводь потім, що ти ні при чім.

Попереду тюрма, де зараз базуються солдати. Я беру себе в руки. Головне не заїжджати на територію, вийду, візьму пакети й понесу хлопцям, а там вийдуть назустріч і заберуть. Ніби все взяв: господарче мило, робочі рукавиці, цукор, електрочайник, ручки й олівці, чай, каву, цигарки, туалетний папір. Щось іще було, ніяк не згадаю, бо схвильований… З Дмитром завжди так. І ніби ж відразу згодився допомогти, відвезти речі, але той самогон у багажнику не дає спокою.

Роблю глибокий вдих. Кашляю. У салоні смердить бензином. Дмитро скаржився, що учора справді розлив каністру з бензином.

– Самогон, до речі, класний, – жартує Дмитро.

Хочеться його чимось ударити. Але нема нічого під рукою. Раптом намацую в кишені моток скотчу.

– Я тобі на таке діло не дам скотч.

– Та ну, ти ж не такий.

– Заплачу тобі за бензин, який ти спалив на мене, і все. І їдь шукай собі за ті гроші скотч.

– Та я ж не візьму гроші. Я ж, підвозячи тебе, теж допомагаю армії. Правильно?

Він дивиться на мене з-під жовтих скелець дурнуватих окулярів. Ото гламурний мужик.

– А щоб тебе. Не під’їжджай лиш близько до оцього крайнього блокпосту. Я вийду з сумками і передам солдатам, а ти тут чекай.

Виходжу, дзвоню своїм. Обіцяють підійти забрати гуманітарку. Раптом ззаду під’їжджає колона з мигалками. З першої машини вистрибують хлопці з автоматами. Йдуть до блокпосту. Я відбігаю, кажу Дімону від’їхати ще на 15 метрів.

Колона завозить на територію відвойований танк ворога. Чи на деталі, чи на ремонт. Я не допитуюся. Але від танка віє негативом. Або мені так здається.

Виходять мої хлопці й забирають пакунки. Дякують і радіють, як діти. Скільки людям треба для щастя? Говоримо про життя, головне питання найдурніше: «Коли все це скінчиться, коли скінчиться війна?» Цього не знає ніхто.

Потім їдемо з Дмитром до пошти, яка вже закрита, і він не може надіслати куди треба свій самогон. Але дбайливо обмотує його моїм скотчем. Я раджу економити. Вважаю, скотч використовувати для такої справи взагалі неправильно. Краще б солдатам віддав. Бо зараз його в канцелярських магазинах не знайдеш…

Потім акуратно питаю, чи той самогон добрий? Дмитро ірже з мене, як кінь. Справа в тім, що в мене третій день болить шлунок. Або через нерви, або через нестабільне харчування. Війна триває вже 20 днів. Я схуд на 5 кілограмів. При тому, що я і так досить худий.

Дмитро каже, що за цей самогон вже заплачено, але обіцяє привезти мені карафку спробувати. Ми прощаємося. Дмитро дуже радіє, що, підвізши мене, допоміг армії. Каже, завтра привезе самогон і ще допоможе мені. Я вкотре гризу себе, що мало завіз гуманітарки хлопцям, у голові пригадую, яким переселенцям ми маємо завтра завезти допомогу з дівчатами-волонтерами. Також гризу себе, що завдяки своєму скотчу допоміг Дмитру. Але чарчину самогону я б таки випив, лише для лікувального ефекту. Щоб не боліло, щоб залити ту гризоту. А тоді далі до праці...