Посестри. Часопис №6 / Кіт із Бучі

Колись ми знайшли кошеня. Хтось виніс його на зупинку, кошеня нявкало й кидалось: то до людей, то під машини. Рябеньке, нещасне, дезорієнтоване. І не забереш додому, бо там кішка хвора в стресі, і тут не залишиш.

Ми довго тримали його далеко від стресової кішки й шукали йому дім.

Нарешті знайшли – у Бучі. Непоганий дім, і дворик є, це ж Буча, там добре, тихо, якраз як для рябого кота.

Кіт ріс, новий господар часом надсилав нам його фото, а потім перестав. Минуло кілька років, і ми знов почули про нашого кота, того самого ранку, коли країна прокинулась від потужних вибухів і закричали діти.

Час розмився в плями, не можна зв’язати послідовно, що було за чим, але є хроніка війни, і вона ці плями формує в послідовність ….

Вибухи були зранку – так. Ніч, і я прокинулась не знаю від чого, телефон на віброрежимі тихо порикував, хтось дзвонив… напевно, помилився.

І тут рипнули двері – мій середульший син, босий і переляканий.

«Мам... – каже, – там… там щось бухкає… Як вибухи… – і він одразу лякається сам того, що сказав, – Мам… але це не війна, це не вибухи, це на машини в дворі, напевно, щось падає…. Каштани падають на машини…»

«Які каштани в лютому? – думаю я і тут чую: – «Бах! Бах!»

Я завжди думала, що коли почнеться війна, то я спершу почую сирену повітряної тривоги, зберу дітей, вибіжу на вулицю, буду шукати наше бомбосховище чи побіжу до метро, і, можливо, аж тоді почую вибухи. Те, що ці вибухи були без сирени, додало нереальності всьому… Так не може бути.

Київ першого дня війни –  багато людей, дуже багато людей, черги біля супермаркетів, черги біля банкоматів, черги в аптеках.

Черги на заправках і машини на вулицях, дуже багато машин. Щільні корки по всіх вулицях, малих і великих, машини усіляких видів, бачила навіть дуже старезні машини сірого кольору, такі, як показують у фільмах про Другу світову війну – їхали цілком собі по-людськи й везли людей, дітей, багато дітей у машинах.

Пошуки сантехніка, який мав ключ до бомбосховища в нашому будинку.

У бомбосховищі – до того, як сантехнік його закрив – жили бомжі, і воно виглядає відповідно.

Метро перетворилося на згущений шок – люди з валізами сидять на підлозі і в них очі застиглі. Ніхто не боїться, не панікує, навпаки, всі спокійні, у всіх заціпеніння і шок.

Вокзал повен людей, люди все прибувають, ніде сісти, ніде стати, важко пройти.

Почали вмикатись сирени. Не всюди. То там чути, то сям. Сирени, здається, зіпсувались, або в деяких частинах міста їх не було ніколи.  

Увечері в місті стоїть важкий гул, від гулу все тремтить – їде військова техніка, багато, її не видно з наших вулиць, але добре чути. Здалеку знову чути звуки вибухів. Діти читають новини і весь час спілкуються в чаті з однокласниками.

«Саша виїхав… Маша була на дачі… Юля в бомбосховищі… Аня в пробці вже восьму годину стоїть на трасі…» – часом кажуть вголос.

Ночами особливо страшно – спати страшно, читати новини без кінця важко.

Знову розмита пляма – коли це було?

Хтось дзвонить через Фейсбук і каже про кота – про якого кота? До чого тут кіт? Який кіт? Хто це?

І через якийсь час доходить, що це той самий кіт із Бучі. Господар нікуди не їде – у нього робота така, що мусить лишатись, але хоче евакуювати кота, чи ми не можемо? Це ж все-таки і наш кіт теж?

І ми в Бучі. Все одно нам їхати на Житомир, чому б не через Бучу?

Ми втрапили в самий початок того, що потім стало відомим на весь світ.

Буча того ранку нагадувала одночасно і фільм про апокаліпсис, і саму себе – спокійну і тиху, де люди ліниво йдуть у своїх дрібних справах. І сваряться, просто між війною.

Я досі не знаю, як ми вирвались, я йшла по тротуару уздовж пробки й просила, і часом сварилась, аби нас пропустили, я досі бачу обличчя людей, із якими сварилась. Я не знаю, що з ними сталося зараз, може, вони вже не живі, я не знаю, як звати тих, хто нас не пускав. Не знаю, як звати тих, хто нам врешті допоміг виїхати.

У дорозі ми побачили в новинах, що заправка, біля якої ми сварились, уже горить.

Кіт робив мерву в переносці, діти витягли його звідти й тримали на руках.

Під час цієї важкої дороги діти сиділи тихо-тихо.

Кіт теж затих, тільки на блокпостах виглядав у вікно, смішно трусив головою і нявкав, що дуже смішило військових, які нас перевіряли. Військові, здається, були трохи теж у шоці, і цей смішний кіт із Бучі їх відволікав.

Узагалі, крім блокпостів, уся Північна траса – «Варшавка» – на захід із Києва була повна військової техніки, військові мали суворі обличчя, діти махали їм крізь вікна – вони махали дітям у відповідь.

Мені досі так само страшно думати про них – я не знаю, хто з них живий зараз. І я так само яскраво бачу їхні обличчя під шоломами, їхні очі, бачу ту дівчину без шапки з розвіяним на холодному вітрі  довгим волоссям, одягнену у військову куртку, що так буденно сидить на танку, неуважно киває головою, говорячи з кимось по мобільному.

Після Києва міста західної України такі тихі, що, здається, ти оглух.

Тут триває життя – хтось поїхав на велосипеді, працюють магазини, верещать діти, яких спокійно водять гуляти.

Смішною видається тутешня повітряна тривога з сиреною, і як усі кидаються ховатись – чого ховатись?

Пізніше звикнеш, і все почне сприйматись інакше.

Пізніше будуть страшні новини з Бучі, пізніше будуть фото і відео, від яких холоне кров, пізніше люди писатимуть тобі, як вони звідти виходили, як вони там жили під окупацією, пізніше я не буду дивитись відео і фото зі звільненої Бучі, бо боятимусь побачити там когось знайомого, когось із тих, із ким я говорила, із ким сварилась, коли ми їхали звідти на самому початку кошмару.

А поки кіт із Бучі сидить десь глибоко під диваном, тихо. Третій чи четвертий день війни… а може, другий. Час спинився. Десь у Києві господар кота з Бучі ночує в метро.