Посестри. Часопис №2 / Магнетизм | Фрагменти

Літо було таке п’янке, а поміж багатоповерхівками так ностальгійно квилили серпокрильці, начебто в їхніх навушниках крутився на репіті «Готель Каліфорнія». Гайка трамбувала футболки і труси в розхристаній чорній валізі. Cпортивні штани Льоші Жарєного мальовничо зависли на бильці дивана, поблискуючи засмальцьованим коліном, а в склянці у ванній засохла його зубна щітка. По телефону він сказав, щоб не хвилювалася, що з ним усе гаразд, його забрали наші рєбята, він копає траншеї, і хай вона їде сама. Льошин голос звучав тихо, ніби він виправдовувався — власне, так, як завжди, — тому Гайка не могла визначити, каже він правду чи бреше.

Утрамбовувати речі — то була одна з Гайчиних суперздібностей. Вона пишалася тим, скільки всього може помістити у свою валізу, яка бувала вже і в Одесі, і в Херсоні, і навіть у Відні. Гайка на практиці довела, що, крім трьох вимірів, є ще й четвертий, в якому можуть дивом зникати утрамбовані речі, а потім дивом з нього повертатися. Про той вимір свідчила її валіза, коли стражденний замок-блискавка рипів і кректав, а вижити йому допомагали лише стяжки брудно-зеленого захисного кольору.

Але, на жаль, Гайка не мала хисту повертати з четвертого виміру людей. Льоша пропав два дні тому, коли вийшов забрати залишки товару зі своєї ятки на привокзальному ринку (якісь блешні, риболовні гачки та жилки), — і лише вчора ввечері подзвонив. Подзвонив чомусь не на її, а на їхній «бабцин телефон» — стареньку «нокію», яку вони купили, щоб розмовляти з Льошиною бабцею, яка мала іншого оператора, жила на Жовтневому і яку убив снаряд.

Того дня Глафіра Петрівна (так звали бабцю) саме встала зі своєї тахти і вийшла на кухню увімкнути гучніше радіоточку. На той час снаряд уже розкрив пелюстки стабілізаторів і летів з легким свистом поміж найвищими птахами, поволі знижуючись. І якби він мав очі, то міг би бачити захопливий краєвид: сонце вставало над великим містом, пробираючись крізь дими з демонічних труб, забарвлювало смог багрянцем, хляпало фарбою на порослі ріденькими деревами верхівки териконів, зблискувало у вікнах верхніх поверхів новобудов, що височіли над старими й облізлими п’яти- та дев’ятиповерхівками. Ще снаряд побачив би далекий обрій з ледь помітними прожилками доріг і зеленими лісосмугами, дим над аеропортом і перисті хмари... Але він не мав очей, тому пробив спочатку тонкий шар в’язкого руберойду, потім — залізобетонне перекриття горища, пошкодив трубу опалення, налякав голубів на техповерсі, а тоді з останніх сил подолав опір ще одного шару бетону і з гуркотом упав на продавлену ще теплу тахту, з якої щойно встала баба Глафіра. Не розірвався, бо тридцять років лежав на складі і вибухнути йому чомусь не вдалося, хоча він, напевно, цього дуже хотів.

Гайка дізналася всю історію цього снаряда, лише притуливши руку до корпусу. Снаряд довго везли поганою дорогою, а коли відкрили ящик, його взяли гарячі руки Василя, який прийшов служити добровольцем з Боярки Києво-Святошинського району і якого там чекали троє дітей та лиха дружина. Василь притулив снаряд до вкритих порохом оголених грудей, і холодний метал на кілька митей торкнувся його коричневих ареол. Тоді він потрапив до механізму заряджання гармати Д-30 випуску сімдесят восьмого року, і Микола з херсонської околиці, де в нього залишився гаражний автосервіс і пасіка на п’ятнадцять вуликів, швидко все розрахував, тицяючи пожовклим від тютюну пальцем у таблицю, а Павло з Попасної смикнув за ручку спускового механізму, яку вже трохи поїла іржа. У нього вдома нічого не лишилося — його дім згорів.

Льошина бабця не померла того самого дня, а тільки через тиждень — у неї стався гіпертонічний криз, а що всі лікарні були переповнені, то її відправили назад додому. Льоша привіз її на білому «Москвичі-412» сімдесят шостого року випуску, купленому ще його покійним дідом, і затягнув на плечах на горішній дев’ятий поверх, де була бабцина квартира, бо ліфт уже другий місяць не працював.

Снаряд далі лежав собі на тахті в німбі з уламків бетону, крихт штукатурки та пилу від побілки. Його стабілізатори перетворилися на сумне металеве шмаття. Тахта, проте, виявилася майже не понищеною, хіба з-під оббивки місцями повилазив липкий від часу поролон.

Глафіра Петрівна довго репетувала на кухні й заборонила Льоші — по-перше — чіпати снаряд і — подруге — везти її до них із Гайкою додому. Вона не любила Гайку. Та й Льошу недолюблювала. Їй подобалося жити самій у своїй однокімнатній квартирі з великою кухнею — майже вісім метрів. Льоша постелив їй там на старій розкладачці, а дірку у стелі кімнати затулив шматком фанери. Так вони й жили разом сім днів: Глафіра Петрівна, народжена двадцять дев’ятого року, та снаряд для гармати Д-30, вироблений на військовому заводі у Свердловській області Російської Радянської Федеративної Республіки у вісімдесятому. Бабця переважно лежала, бо, коли вставала, їй паморочилося в голові. Снаряд теж лежав тихо і спокійно, бо його голова могла кожної миті вибухнути.

Гайка принесла суп у літровому слоїку та пюре з котлетою у пластиковому контейнері і, поки Глафіра Петрівна їла й нарікала, що Гайка погана господиня, бо в котлеті забагато хрящів, зазирнула до кімнати зі снарядом. Постояла трохи в одвірку, потім підійшла: снаряд химерно її вабив, як і все, що було з металу. Тоді вона й поклала руку на його прохолодну обгорілу подряпану поверхню.

Снаряд мав влучити у башту танка Т-72, який позавчора перетнув український кордон з боку маленького російського містечка Гуково в колоні інших таких машин, на яких перед тим абияк зафарбували бортові номери. А тепер пострілював, маневруючи на руліжній доріжці напівзруйнованого донецького аеропорту, побудованого три роки перед тим до європейського чемпіонату з футболу. Проте снаряд чомусь не притягнуло до башти, а відштовхнуло від неї: він відскочив, немовби вони з танком мали однакові полюси.
 

* * *

...Боже, як вона любила це місто! Його будинки, збудовані в моторошні роки, з такими суворими фасадами, але подекуди з такими затишними літніми подвір’ями... Його ріку, що влітку дарувала прохолоду, а взимку іскрилася сріблом; усіх тих риб, що могли ховатися в ній посеред самого міста, поки їх не виловлювали рибалки на мотиля й опариша, а бабусі — на смачний хліб... Крикливі бабусі, які, проте, не були здатні на жодні підлоти, хіба від браку розуму чи почуттів... Люди, які вміли любити й ненавидіти однаково сильно... Ті, що жили своєю справою та поважали її понад усе... Інженери і гірники, що сплавилися тут в одне ціле і вміли виявляти непокору колись, спочатку, а згодом стали слухняно прогинатися так, як веліли їм власники великих комбінатів, які були і босами, і владою, і криміналом, і судом, і обвинуваченням. Усе тут було неначе вистигла магма, загуслі драглі. Людей добре видресирували чорні злидні дев’яностих. Їх добре навчила бідність, упокорила та прикрила собою, наче тонкою плівкою поліетиленових дощовиків. Бідність наче зберігала під собою уявне тепло.

Гайка відчувала свою спорідненість із цим скупченням будинків, вулиць, комунікацій. Вона згадала, як іноді бралася руками за щось металеве і відчувала сліди, які могли залишити не люди. Начеб це саме місто було живим, здатним відчувати й розуміти. І Гайці навіть моторошно було подумати, що таке можливо.

От тоді, поклавши руку на снаряд, вона побачила рудно-зелену гармату поміж двома сірими обшарпаними дев’ятиповерхівками — навпроти зачиненої ятки з вицвілим написом «Ремонт взуття», на якій хтось намалював великий член. Жерло гармати було спрямоване у просвіт між будинками, які були її захистом, понад порожньою школою із заклеєними чи закритими фанерою вікнами. Снаряди вряди-годи пролітали над невеличкою продуктовою крамницею — коробкою з вохрового металопрофілю, — яка, незважаючи на все, працювала: у ній сиділа продавчиня, приголомшена і зла. Люди заскакували всередину й купували найдешевшу вермішель пакетами по два-три кілограми.

Біля гармати флегматично курило троє солдатів у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків. Одну сошку гармати, що розчепірила свої ноги-станини, було закопано в дитячу пісочницю, бортик якої був відламаний і валявся неподалік, бо, вочевидь, заважав. Подвір’я поволі заповнював дим від давніших пострілів, але здавалося, що це накурено. Мешканців не було видно, лише затіненим тротуаром шкандибав дід із костуром, у картатій сорочці та штанях з витягнутими колінами:

— Нащо ви тут це робите? — закричав він здалеку.

— Фашистів кошмаримо! — гигикнув солдат бeз шолома з худим обличчям і дурнуватою посмішкою.

— Чого на нашому подвір’ї? На моєму подвір’ї нема фашистів! А прилетить же сюди!

— Діду, ти дурний? Вали звідси, поки прикладом не переїбали! — так само весело відповів інший солдат і викинув бичок у пісочницю. — Ну ти подивися! Приїхали їх від правосєків захищати, а він незадоволений ще!

— От підемо — тоді заскавчиш! — прохрипів третій, неголений і найстарший з усіх. — Щоб ми прийшли, ще треба заслужити!

Тоді Гайка побачила горбик землі серед поля та відламану від якогось паркану зелену підгнилу дошку з датою, написаною білою фарбою: 24/07/2014. Гайка здригнулася. Там, у землі, лежала людина, її рештки.

Людина прийшла сюди здалеку, щоб загинути. І Гайка бачила дружину цього чоловіка, що винаймає кімнату в Єкатеринбурзі, двох його дітей, кредитний договір на «Ладу Пріору», який вони з дружиною підписали в банку. Потім Гайка побачила кулю, яка летіла з гвинтівки СВД у голову цього чоловіка. Кулю в польоті було видно дуже добре, немовби хтось увімкнув стоп-кадр: вона була розжарена від тертя з повітрям, подряпана нарізкою ствола, і їй лишалося тільки п’ять сантиметрів до скроні цього російського солдата з Єкатеринбурга, що стояв і курив без шолома. І вони розмовляли — куля й солдат:

— І чо, ти зараз мене вб’єш? Я ж упаду тут і вмру, чуєш? Я ж тобі нічого поганого не зробив! Особисто тобі — нічого поганого!

— Та не маю я нічого проти тебе, — сказала куля. — Я взагалі добре ставлюся до людей. Ти б міг залишатися у своєму Єкатеринбурзі, працювати на автомийці, виплачувати кредит. Я не можу летіти так далеко, знаєш. Але ти якогось милого перетнув кордон і ми зустрілися. Ось ми поруч: ти і я.

— То я для тебе чужий? Скажи! Чужий? Мене тягнуло сюди! Он як тягнуло! — солдат показав на свою синювату шию. Вона чомусь мала бути доказом. — Кордонів немає. Є тільки любов.

— Ти помиляєшся. Кордони священні. Це ми: кулі, огорожі з колючого дроту, контрольно-слідові смуги, промені прожекторів — визначаємо, хто достойний цієї любові, — куля підлетіла ближче, її від скроні солдата відділяло тепер не більше міліметра. Вени на скроні здулися, передчуваючи її наближення, наповнилися кров’ю. — Ти порушив мій кордон, а я за це порушу твій.

— Та знаю я, — махнув рукою солдат. — Знаю! «Не стій під стрілою», «Не лізь — уб’є!» Усі ви такі. Гірко всюди бути чужим.

— Саме так, друже. Саме так. Шкода, що не зможемо ще якось побалакати. Бо ми з тобою, як ти знаєш, одноразові. Хоч ти й неймовірно складний біологічний організм. У тебе в мозку мільярди синапсів, нервових клітин, що зберігають твої спогади, генерують думки, обробляють враження. Я ж проста: у мене лиш оболонка, свинцева серединка і бронебійний сталевий сердечник. Але я — так само жива, мені теж не хочеться помирати, — і куля зачепила скроню солдата своїм кінчиком, на шкірі з’явилася крапля крові. — Ми тепер майже одне ціле. Чуєш, яка я гаряча, скільки в мені любові?

— О так! Ти гаряча, курво, чорт забирай! — вигукнув солдат. — Я не знав, що ти така. Якби ми зустрілися раніше — я би трахнув тебе, і ми пішли б разом охороняти кордон. Наш кордон.

— Ще не все втрачено, — сказала куля. — Кожна людина складається з усілякої всячини. У тобі є трохи заліза — рівно стільки, щоб можна було виготовити кілька цвяшків або серцевину такої самої кулі, як я. Певно, тому мене тягне до тебе. Зрештою, невідомо: хто з нас насправді куля, а хто — солдат, — і куля зайшла ще глибше у скроню солдата, пробила його жовтий череп.

— Мені важко тепер говорити, — сказав солдат, падаючи, — але легко думати. І от що я думаю: насправді це я був кулею. Кулею, що не влучила туди, куди її спрямували, але влучила туди, куди сама хотіла влучити.

— І я, — відповіла йому куля. — Я почуваюся не просто шматком металу, а кимось живим — кимось, у кого є доля і право вибору. Нехай не такою вільною, як буває людина, але солдатом. Який іде не вбивати, а переконувати. І тепер я така щаслива, що ми разом. Щаслива, що навіть смерть не розлучить нас.

Це сталося двадцять четвертого липня дві тисячі чотирнадцятого року. Перед тим з кишені солдата зазвучала «Нокія тюнс», він дістав мобілку, затиснув її між вухом і плечем, поправив штани:

— Понял! — і крикнув іншим: — Пріцел двєсті двадцать чєтирє! Уровєнь трідцать — двадцать трі! То-о-всь!

Гармаші заворушилися і стали ліниво готуватися до чергового пострілу. Дід, що прийшов по правду і щоб захистити своє подвір’я, втратив рештки відваги, розвернувся і пошкандибав геть, час від часу озираючись. З-за фіранок за ним спостерігали сусіди, а його донька в ядучому рожево-оранжевому халаті шепотіла своєму чоловікові:

— Дарма він ходив. Я ж казала — дарма!

Гайка бачила, як все приховане ставало явним. Ніби все життя було кимсь заархівоване, записане на плівку, переплетене із силовими лініями магнітного поля, збережене в розжареному ядрі Землі — варто було лише докласти зусилля, покопирсатися у нескінченних картотеках. І Гайка копирсалася що було сил, вовтузячись на пласкому матраці, ловлячи слабкі радіохвилі в напівсні, судомно схопившись за алюмінієву поличку, коли вагони потяга раптом смикало після короткої зупинки.

*** 

...Київ був як Донецьк, але роздутий. Якби на кожному донецькому будинку прибудувати ще з десяток поверхів, дороги ще трохи розширити, напхати у п’ять разів більше людей, накачати водою ріку Кальміус, кинути над нею більші мости, трамваї пустити під землю, крапнути в очі ще більше неону та гламуру — ото й вийшов би Київ. Тепер Донецьк віддавав Києву свою кров — людей. Донецьк умирав, а Київ ставав сильнішим і більшим. До того Гайка була в Києві кілька разів.

Тут досить добре продавалися її клокпанк-прикраси та статуетки з коліщат і мідного дроту. З вікон таксі місто видавалося величним, але лагіднішим, ніж Донецьк: таким собі добрим дядечком, в якого є крихти для кожного голуба, що прибився в негоду; трохи даху над головою для нечемних утікачок з містечок і сіл; безкоштовна тінь у цю безжальну серпневу спеку для мрійників та дрібних злодіїв.

Їхня п’ятиповерхівка стояла неподалік кінотеатру «Жовтень» на Подолі: з під’їздами, глухо закупореними коричневими залізними дверима. На маленькому дитячому майданчику — надто яскраві, як для цього сірого світу, гірки та гойдалки. Усі вільні закутки подвір’я й вичовгані газони навколо майданчика були густо запарковані автівками. Гайка подумала собі, що всі ці автівки коштують у кілька разів більше, ніж на такому самому донецькому подвір‘ї. Дерева обсіли ворони, мами й тати вигулювали малюків. Старших дітей на подвір’ї було небагато, а це частково свідчило про певний достаток (табори, моря, Карпати) та добру екологію довколишніх сіл (якщо там лишалися діди й баби). Поділ був спокійним цієї неділі і скидався на око циклону, крізь який довелося проїхати Гайці дорогою сюди.

Водій Таниного таксі грюкнув дверцятами багажни-ка свого «Рено-універсала» й поспіхом вирулив із тротуару на дорогу.

— Вішав мені лапшу, що на Майдані стояли не за гроші, — фиркнула Таня і додала повчально: — Но ми-то знаєм!..

Коли вони підійшли до будинку, вона задерла голову:

— Гляди, он балкон незасклений. Там живуть бідні люди. Мабуть, алкаші. Я би в них купила, зробила ремонт, засклила і здавала. Район тут — сказка! Реально повєзло!

Гайка добряче впріла, поки допомогла Тані затягти всі її валізи на п’ятий поверх. Ліфтів у таких будинках ніколи не було.

Таня відчинила оббиті чорним дерматином двері — і на них війнуло запахом герані та старих газет. Квартира виявилася з прохідною великою кімнатою. Поки Таня милася і мила Ніколая, який верещав від шампуню, що потрапив в очі, Гайка вийшла на засклений та обшитий білою пластиковою вагонкою балкон. Тут було чути, як воркують горлиці, що сховалися у кроні розлогого каштана. За рогом будинку проїхав трамвай, показавши на мить свою жовто-червону ліврею. Раптом будинок злегка затремтів, немов ожив. Гайка стривожилася, але збагнула, що під ним проходила лінія метро.