Посестри. Часопис №12 / ...костюм у дорогу...

...Тої неділі добре клювало. Світило сонце; з півдня повівав легенький вітерець і лоскотав дідові Івану обличчя; здавалося, надворі не лютий, а березень чи квітень; дід зрідка підводився і переходив до іншої лунки; а ще приємно, бо два дні відлига й не треба пішнею довбати лід; та найприємніше, коли клює – тоді ні про що думати не треба: ні про пенсію, якої ледь вистачає на хліб насущний, ні навіть про те, що пора би про всяк випадок і волосінь поміняти на вудках, бо спокуситься якийсь короп – і, вважай, тоді точно треба буде нову волосінь чіпляти.

Але дід Іван добре знав, що в таку погоду, коли відлига, то плітка чудово йде – і он уже навколо лунок тріпочуть хвостами об лід добрих три десятки – всього потроху: і плітки, і окунь, і йорж, і дурнуватий ротань, який ловиться навіть на червону нитку. Але дід Іван знав й інше: кльов у відлигу може бути години до одинадцятої, а потім припиниться – у риби буде своєрідна обідня перерва, аж до п'ятнадцятої години.

Знав і не помилився цього разу: глянув на годинник – 11:00, і клювати перестало, а коли перестає клювати, дідові, як, мабуть, і більшості рибалок, всякі дурні думки лізуть у голову, але, міркував, що вдієш: життя – то така річ, що жити треба, коли навіть уже й не під силу жити. Он у сусіда Петра – сухоти, але, на думку сусідової дружини Ольги, жити й триматися треба, бо похорон сьогодні – дороге задоволення... Ось такі сумні думки лізуть у голову, коли не клює. Іноді дід Іван замислюється: чому оце саме він ловить отут рибу, а не хтось інший, але, мабуть, Творцеві захотілося, щоб ловив саме він, а життя людини – то лише маленька крапля в океані часу, і океан той не має ні початку, ні кінця: людина народжується, вдихає перше повітря, бачить невідомий світ; потім росте, вчиться ходити, розмовляє, йде в дитсадок, школу; потім коледж, університет, робота і – нарешті – пенсія, якої ледь вистачає, щоб зводити кінці з кінцями, і від такої пенсії хочеться вовком вити...

Але жити треба – дешевше обійдеться родичам... а коли воно клює собі, то ніяка чортівня не лізе в голову. А вчора, в суботу, надивившись «Надзвичайних новин», не міг заснути: якийсь збоченець убив жінку, а потім ґвалтував мертве тіло. Ні, міркував дід Іван, лише отут, на річці, і лише, коли клює – не думаєш про всяких придурків. Або коли й думаєш, то про щось приємне: про те, наприклад, що світ завжди був чудовий, але ріки крові й брехливих слів знищили той рай на Землі...

А вчора, в суботу, міркував дід Іван, день пропав: баба причепилася, щоб піти разом на базар і купити йому костюм:

– Ні: підемо на базар і купимо тобі костюм, Іване бо потім...

– Що потім? На якого мені той костюм? Куди я в ньому? – поставивши ящик і, сплюнувши, відповів.

– Куди? В дорогу... трапиться щось, що тоді? Де я візьму... гроші зекономили за три місяці – то й купимо. У мене все є – після сестри лишилося. Ото кидай ящик і поїхали. А влітку й черевики купимо – тільки на розмір більші братимемо, бо, сам знаєш, тоді ноги пухнуть... А в тапках чи в самих шкарпетках – що сусіди скажуть?.. Розраховуємо лише на себе... у мене вже є трохи – назбираю і на поминальні обіди – і тобі, й собі...

– Тьху на тебе – ти бачиш, відлига, плітка бере, а ти з тим костюмом у дорогу, – тільки й сказав.

...Але сперечатися з бабою не взявся: пішли й купили костюм за 1000 гривень. Раніше якось ніколи й не думав, що  треба, а значить, треба-таки, бо то не господар, який одним днем живе, і добре, що послухався бабу і не виникло конфлікту, бо, десь читав, людське суспільство найбільше потерпає від невміння людей спілкуватися та уникати конфліктів. Ось і він так завжди з бабою: може лише критикувати, а своїх помилок не бачить...

...Хотів глянути на годинник, проте в цю мить маленьке вудлище аж підстрибнуло, але дід устиг ухватити його, залізши рукою в ополонку; відчув, мормишку схопило щось важкувате, тому не мав надії, що, чинячи супротив, рибина не перерве стару волосінь. Так і сталось: він навіть побачив над ополонкою велику голову судака, але рибина рвонула з усіх сил – і в руках залишилося тільки вудлище.

– В гроба душу, – лише лайнувся старий, сплюнув, закурив останню сигарету і глянув на годинник – 15:00. Знав, що під вечір клюватиме, але на всіх вудках волосінь два роки вже не міняв – може обірватися знову. Настрій чомусь зіпсувався: чи від того, що зірвався судак, чи від учорашньої розмови з бабою про отой костюм в дорогу... Але розумів: баба тут ні при чому – вона хоче лише, щоб у ту дорогу він був одягнений не гірше за інших, і, відверто кажучи, господар не має жити лише сьогоднішнім днем...

...Вийшов на берег: урізнобіч по слизькій дорозі їхали автомобілі: за чорним лісом сідало рожеве зле зимове сонце, але про ту вчорашню розмову з бабою думати не хотілося: думав лише, аби скоріше прийти додому, поміняти на всіх вудках волосінь, бо, коли клює і не обривається, – ніяка маячня не лізе в голову: ні маніяки, ні політики, ні той костюм, що в дорогу...