28.07.2022

Посестри. Часопис №18 / Запах чорниць

Вона сказала, що я трудоголік, все одно оберу роботу, і поїхала в Таллінн. Чому ж трудоголік? Ну об’їхав я у свої 25 років з відеокамерою чи не пів світу, маю замовлення на відео, монтаж у мене поставлений на конвеєр, але ж чого трудоголік? Хоча так, мабуть, правда. Отже, поїхала вона в Таллінн, а я тоді погнав у Туніс.

 

Узагалі, я припускав, що так буде. Знаєте, чому? Вона теж трудоголічка. Вона хотіла працювати за кордоном і раптом таки знайшла місце на естонському російськомовному телеканалі в Таллінні. А там же у неї дядько, тож прощавай Максе! Ага, тобі ж у Туніс.

 

Після Африки ніяк не міг увійти в норму. Переліт дався тяжко, акліматизація також, після спеки я втрапив у холод. Сидячи вдома, обкладений обігрівачами, стежив за відео і звуковими доріжками на двох великих моніторах, які були підключені до одного комп’ютера.

 

Там – на екрані – ще досі манили піски з дивовижними дюнами, пальми, верблюди, тарілки з фініками, а тут за вікном завивав вітер і жбурляв у скло жмені грудневого снігу, на столі стояла пачка чіпсів і попільниця. Треба було хоча би фініків з Тунісу привезти, чи оті їхні місцеві солодощі, що куштував у Матмату. Я дістав із кишені гаманця і принюхався. Він пахнув козиним молоком, хоч це була шкіра верблюда. Купив останнього дня на їхньому ринку, де торгувався до крові з тунісцем. Друг сміявся, а мені цей гаманець таки пахтів козиним молоком. У кожного свої асоціації. Хто не ріс у діда-баби на козиному молоці, не збагне.

 

Я завершив монтаж відео, а тоді закинув його клієнту на файлообмінник, немов кинув зіжмакану паперову кульку в кошик зі сміттям. Узяв телефона. А якщо подзвонити? Або хоч написати?

 

Пригадав наше знайомство в інтернеті. Вона написала перша! Працювала тоді на київському телеканалі, а мій тревел-блог мав таку-сяку популярність. Це зараз я його майже закинув. Так-от, пише мені красуня, мовляв, прокоментуєте? Сонечко, а чого ж ні?! Потім я писав їй разів сто, знайшла для мене час, зустрілися, познайомилися. Та ви самі знаєте, як все це буває. Виїхали зі столичних кам’яних джунглів, де бетон тисне на психіку, у Львів. У Києві пахло автомобілями, у Львові – кавою. Там я показав їй вулички, якими любив гуляти колись сам, ще підлітком.

 

Тицьнув мишку від комп’ютера, вона зіскочила. По екрану побігли кадри відрядження, немов кадри чужого життя.

 

Коли я їхав углиб Сахари, спинився в Таузарі, де також знімав старе місто. Мені воно чимось нагадало Львів, де ми цілувалися з Олею.

 

Таузар був колись прикордонним постом Римської імперії. Лабіринти вузьких вуличок бачили багато подій. Іти ними зранку, коли продавці ще навіть не відчинили своїх сувенірних магазинів, особлива насолода. За стінами ви чуєте рух, гавкіт собак, голоси людей десь у дворах. Отже, ця старовинна частина містечка не декорації, а справжня. І таки нагадує віддалено Львів. У ньому є майже такі самі вузькі вулички з присмаком історії, місцями розмальовані, місцями попсовані часом, із привітними людьми на них, як і в тому туніському місті.

 

Я загасив цигарку, включив витяжку, пригадав Олиного хитрого кота. Могла б хоч його лишити. Ага, кому? Адже я так рідко буваю вдома.

 

Кімната без неї пахла цигарковим димом, атмосфера була такою, немов цю кімнату хтось перевернув догори дригом і добряче потрусив. Потім поставив як слід, але речі ніхто не поправляв.

 

Вимкнув комп’ютера, запакувався у теплу куртку і, стоячи в сірій кімнаті, викликав таксі. Ми з замовником мали знімати його будівельні майданчики, починаючи з промзони. Потім відео буде використане владою, до якої мав стосунок замовник, із метою показати, як було, а як вони зроблять. Вони – поняття збірне, і я навіть не особливо вдавався в деталі.

 

Я вдивлявся зі свого десятого поверху в далечінь. Таллінна видно не було, виднілися менші будинки-коробки внизу. Мій район далеко не елітний, тож унизу ніби хтось розсипав різнокаліберні будівлі. Вони чимось нагадували мою кімнату, де меблі теж тулитися якось так, випадково. Забудовники, схоже, особливо не церемонилися. Будинки наскладали, як я в дитинстві складав оті кубики у грі «Тетріс». А складав я їх, якщо щиро, не дуже...

 

Вітер, урешті, стих. Сніжити перестало, і десь там за обрієм сонце навіть прорвало густу пелену хмар. Та не думаю, що це надовго. Хоча, якщо ми зніматимемо відео поближче до об’єктів, я зможу сховати техніку від сніжинок і негоди. Мені не вперше. Пікнуло сповіщення від таксиста, і я поїхав знімати бетон, залізяччя й великі фасовані блоки різноманітних будматеріалів, що прикрасять нетрі сучаснішими коробками...

 

Повернувся пізно, відразу заварив кави, закурив, хоч Оля не дозволяла цього робити в квартирі.

 

Поки однією рукою монтував відео, іншою шукав на телефоні квитки з Києва до Таллінна. Уже наступного ранку, з червоними очима і жовтими від нікотину нігтями, я примчав у «Жуляни». Їхав на таксі через усе ту ж промзону. Водій сказав, що так буде швидше. Але того ранку, схоже, всі водії так подумали. Тож я ледь устиг на літак. Кинув поглядом в ілюмінатор на Київ – розхристаний, не причесаний, проте рідний і до кінця непідкорений тими забудовниками.

 

За пару годин Таллінн. Добре, що ті відео дають мені непогані гроші, тож можу собі дозволити рвонути кудись, коли треба. Щиро, у Таллінні був уперше. Задивився на височенне чортове колесо, поки їхав від аеропорту. Як вийшов із таксі, одразу зрозумів, чому це столиця вітрів. Тут дуло так, що варто було мені розставити руки, і я б, напевне, полетів у своїй великій дутій куртці ген за фінську затоку. Поселився на добу в готель просто біля Старого міста, куди одразу ж і пішов. Треба було якось згаяти час до вечора. Назнімав на відео старих, немов лялькових, будиночків – історична частина міста нагадала мені чи то Страсбург, чи то Краків, а чи якусь площу десь у Чехії. Ураз збагнув, що почав плутатися в містах, у яких бував. У цей час свідомість уже вирізала кадри для невеликого відео для тік-току. Надвечір крізь урбаністичний квартал вийшов до затоки. Довелося пройти міст, що переливався кольорами, але я не став його знімати, поспішав і нервував.

 

Оля сиділа на лавці, закутана у великий шарф, і пила з термоса чай. Я підсів і простягнув їй улюблену шоколадку з України. Вона притулилася до мого плеча. Вітер розгулявся не на жарт, і якщо так буде тривати й далі, він вирве десь там у Фінляндії шматок штахетини з паркану, перенесе через затоку і ще, чого доброго, влучить у нас.

 

– А пам’ятаєш ти казав, що кожна країна чимось пахне, всюди є свої запахи. А тут тобі чим пахне? – запитала Оля.

 

Схоже, з роботою не дуже ладналося. Це я збагнув ще у переписці, коли летів сюди. А філософський тон узагалі тривожив.

 

– Тут я ще не нанюхався. Може, рибою? Або курю забагато і геть нюх пропав. Давай підемо в готель, га, Олю? 

 

– А мені тут пахне чорницями з Фінляндії. Я б з’їздила туди. Уже й сама не можу на місці сидіти, заразив.

 

– А давай разом? Я знайду там замовників, клієнтів і махнемо, га? – запитав я.

 

Ми більше не могли сидіти і побрели від затоки до готелю. Оля вперто не хотіла брати таксі, та я й не наполягав. Я навіть погодився, що біля води пахне чорницею. Може, їй і пахло, я не хотів перечити. Оля була поряд і, головне, готова була врешті реалізувати мою давню мрію, – помандрувати кудись удвох. Може, відтепер у постійних пошуках себе я буду не один?

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Вівчарик Н. Запах чорниць // Посестри. Часопис. 2022. № 18

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...