Посестри. Часопис №119 / Польський романтизм на тлі європейського
Міцкевич як велика особистість, шанований своїми сучасниками поетичний геній і пророк, у своїй творчості зосереджує найважливіші риси романтизму польського і водночас європейського: зацікавлення фольклором, культ минулого, особливо середньовіччя, ліризм, повʼязаний із формуванням романтичного «я», глибокий патріотизм, служіння ідеї свободи й визволення поневолених народів. У всій Європі романтична естетика відходила від жанрових правил, свідомо змішувала трагізм і комізм, іронічний погляд нерідко був поряд із пафосом натхнення або захоплення. У Міцкевича також помітні небезпечні тенденції романтичного мислення: ігнорування реальності, «міряння сил на заміри», містицизм, а особливо національний містицизм. Прагнення повернути незалежність не можна до кінця ототожнювати з романтизмом, хоча визначення «політичний романтизм» означає позицію бунту і протесту, навіть якщо дії не мають шансів на успішне завершення.
Польський романтизм розвивався переважно в еміграції і був позбавлений такої міцної противаги, як реалістична течія в романі, яку, наприклад, у Франції репрезентує творчість Бальзака. Видатні романи почали зʼявлятися і на польських теренах згодом, тож романтизм утвердив домінування поезії над прозою, що вже було помітне раніше в польській літературі. Реалізм у польській літературі в цей період репрезентує «Пан Тадеуш». Польський романтизм черпав натхнення з багатьох джерел. Мають рацію Рене Веллєк і Жан Фабр, звертаючи увагу на факт, що романтизм – це європейський напрямок і про нього треба говорити в порівняльному контексті. На початку творчості для представників «української школи», а також для Міцкевича і Словацького – джерелом натхненням був насамперед Байрон, німецькі ідеалістичні теорії мистецтва, Шиллер, «Фауст» і «Страждання молодого Вертера» Гете.
Міцкевич – це важлива постать на тлі європейської літератури, хоча попри значну кількість перекладів, обіг його творів надалі ускладнює мовний барʼєр. Уже за свого життя Міцкевич зустрівся з багатьма відомими людьми, його прийняли як великого поета не лише поляки. Він познайомився з декабристами і Пушкіном під час подорожі, після того, як поїхав із росії, відвідав Гете, який наказав вигравірувати його профіль на сувенірному медальйоні. В Італії особистість Міцкевича діяла гіпнотично, навіть у середовищі, яке не знало польської мови, оскільки він підтримував боротьбу за обʼєднання Італії.
Найширші звʼязки Міцкевич налагодив у Франції. Покровителькою Міцкевича була Жорж Санд, письменниця, повʼязана з Шопеном, приятелька французьких романтиків і поляків. У Колеж де Франс Міцкевич співпрацював із французькими романтичними істориками – Жулем Мішле та Едгаром Кіне. Навіть у Колі Божої справи, яке створив Товʼянський, зʼявлялися французи, секретарем поета був Арман Леві. Міцкевич уплинув на його повернення до юдаїзму, і в певному сенсі їх обох можна було б вважати попередниками сіоністських ідей. Міцкевич приятелював також із Маргарет Фуллер – першою в Америці жінкою-журналісткою, феміністкою, прихильницею виборчих прав для жінок і рівноправної освіти, зокрема на рівні вищої.
Польський романтизм на тлі європейської культури має свої особливі риси, пов’язані, з одного боку, зі втратою власної держави і необхідністю боротьби за незалежність, а з іншого – з творчою особистістю Міцкевича та регіональною культурою. Глибока політична відданість ідеї свободи не є, як у випадку Байрона, відповіддю на сплін, викликом, кинутим розумовій відсталості й лікарським засобом від порожнечі існування. Вона виникає з цілковитого ототожнення з ідеєю незалежності Польщі, яку зазвичай розглядають у ширшому контексті: свободи народів, знищення тиранії, звільнення від утиску або навіть універсальної боротьби Добра і Зла. Це призвело до того, що польський романтизм водночас розвинув різний ідейний потенціал: і той, що його можемо визначити як консервативний, і незалежний, радикальний, ба навіть революційний.
У ХІХ столітті польська проблема не була єдиною, польські романтики повʼязували надії зі спільним піднесенням народів: за Байроном – незалежність Греції пробуджувала живі почуття; поляки дієвим чином підтримували також обʼєднання Італії чи боротьбу угорців проти домінування Габсбургів. Кожен із цих визвольних рухів глибоко захоплював поляків, під гаслом «za wolność naszą i waszą» («за нашу і вашу свободу») вони брали участь у воєнних діях в Італії та Угорщині. Національний проєкт був тісно повʼязаний із ідеями демократії, в Польщі також із селянським питанням, що актуалізувалося в наступних повстаннях і яке неможливо було врегулювати без власної державності та впливу на законодавство.
Варто також підкреслити, що формування сучасних народів у Західній Європі було повʼязане з капіталістичною економікою та з державністю; в польській культурі, позбавленій власної держави у ХІХ столітті, воно мало зовсім інший перебіг. Міцкевич продовжував традицію, сформовану під час тривалого розвитку польської літератури. У його творчості національна ідентичність тісно повʼязана з романтичними літературними формулами і духовністю, що перейняли його читачі. Література стала «національною справою». У лекціях у Колеж де Франс Міцкевич звертав увагу на те, що література для словʼянських народів не є додатком до життя, причепленою оздобою, а наче самим життям, вона не відокремлена від релігійного і політичного мислення, а є виразом і одного, й іншого.
Польська свідомість за посередництвом романтизму стає «літературоцентричною». Такі питання, як визначення географічних кордонів, суспільна реформа і дискусія про цивілізаційні здобутки століття «вугілля й пари» іноді порушували, проте вони не можуть творити головної течії; внутрішня цілісність культури вибудовується навколо народно-визвольної боротьби, символіки, створеної літературою, і канону літературної мови, сформованого видатними письменниками.
Польський романтизм висуває на перший план роль поета як пророка і провидця – сам письменник стає символічною постаттю, втіленням духа народу. Тут Міцкевич є найбільшою постаттю, проте в польській свідомості ХІХ століття вимальовується романтична тріада поетів: Міцкевич, Словацький… і третій пророк. У романтичну епоху третім вважали Зигмунта Красінського, хоча на початку ХХ століття романтична трійця – це Міцкевич, Словацький і Станіслав Виспянський (1869–1907). Станіслав Виспянський, художник і драматург, що покликався на Міцкевича (безпосередньо – постать Конрада у драмі «Wyzwolenie» («Звільнення») та порушував питання незалежності.
Згодом, після засвоєння на зламі ХІХ–ХХ століть творчості пізнього романтика Ципріана Каміля Норвіда, кандидатом на третього «пророка» став Норвід – єдиний, хто осмислив промислову цивілізацію; водночас концепція «трьох пророків» стає неактуальна у звʼязку з поверненням незалежності 1918 року та модернізацією, в межах якої романтична вимова дедалі більше архаїзується. Однак тяжко говорити про відхід від романтизму, романтичне відлуння різним чином повертатиметься в польську літературу, а свідоме звернення до доробку епохи буде дуже важливим у моменти потрясінь чи втрати державності (як, наприклад, під час Другої світової війни).
