07.06.2022

Ордонова редута

Нам стріляти не веліли, і вступив я на гармату,

І зирнуя довкола: двісті вже гармат реве завзято.

Артілєрія московська нас обходить навкруги –

Довго, просто і широко, як морськії береги.

І я бачив їх ватажка: прилетів, мечем махнув,

І як птах свойого війська він одно крило звинув;

З під-крила ж ізбита в купу виливається піхота

Довгим-довгим чорним валом, наче лява із болота,

Пересипана багнетів искрами. Неначе круки

Чорні стяги теє військо ось ведуть на смерть, на муки.

 

Проти них стирчить біленька і вузенька, остро кута,

Мов той бик, що море боре ­– то Ордонова редутаУкріплений шанець.[1]

Шість гармат усього мала, що все куряться й блискочуть,

І не стілько слів летючих у гніву уста цокочуть,

І не стілько мислий мигне в час розпуки у борців,

Скілько з тих гармат летіло куль і бомб і картачів.

 

Глянь, гранат в колюмну, в саму середину порина,

Наче ляви брила в воду, полк весь димом заслоня...

І ось ще гранат у димі, – ряд під небо весь летить,

І вже лисина велика у колюмні мерехтить.

 

Куля ось летить, з далека грозить і шумить і виє,

Мов бугай реве до бою, шарпається й землю риє.

Вже допала, мов боа той у рядах свій скрут звиває,

Грудьми палить, рве зубами, самим віддихом вбиває.

 

Найстрашнійшої не видно, тілько чуть її сичанє;

Видно, як валяться трупи, чути ранених стогнанє.

А як з краю в край колюмну провертить і просверлує,

То немов посеред війська ангел смерти промандрує.

 

Де ж король, що ті громади висилає на різню?

Чи дає відваги приклад, ставить грудь свою міцну?

Ні, сидить пять сот миль відси у своїй столиці нині,

Цар, великий самовладець всего світа половині.

 

Зморщив брови – і кібітки тисячами чвалом скачуть;

Підписав – і тисячами матері за дітьми плачуть.

 

Лиш кивне – кнути засвищуть від Фінляндії до Хіви...

Владарю, як Бог могучий, а як Сатана злосливий!

Коли Турків за Балканом пуджають твої гармати,

І посольство йде з Парижа, щоб стопу твою лизати,

Лиш Варшава наругаєсь твоїй силі й твому трону,

Підійма на тебе руки і стягає ту корону

Казимірів, Болеславів із твоєї голови,

Бо ти вкрав її й споганив омиваючи в крови.

 

Цар дивується – від страху Петержбурців дрож бере;

Цар розсердився – зі страху все дворацтво стоя мре.

Та вже сипле військо; в нього Бог і віра і зоря –

Цар. Цар сердиться, – помрімо, та розрадуймо царя!

Вожд Кавказький із пів світа сили – гей на супостата!

Вірний, справний і невтомний, наче кнут у жмені ката.

Крик: «Ура! Ура!» Вже близько шанців, і в рови їх купи

Сунуться, замісь фашиня там свої складають трупи.

 

Вже чорніються на білих палісадах подовж валу...

Ще редута в середині ясна з вистрілів розпалу

Червоніє по над черню, як мотиль до муравлиська

Вкинений блищить, та суне мурашня густа, вже близька...

Згас... От так редута згасла. Чи ж остатня вже гармата

З ложа зіпхнена зарила гирло у пісок, щербата?

Чи бомбардієр остатній кровю запал свій залив?

Згас огонь. Москаль вже шанці й огорожі розвалив.

Де ж ручне оружє? Нині працювало більше, знать,

Як на княжих всіх парадах доводилось працювать.

 

Вгадую, чого замовкли, бо не раз видав битви,

Як боролась горстка наших з цілим навалом Москви.

Як годинами кричали лиш два слова: «Паль! Набий!»

Дим спирає дух у груди, від утоми всяк слабий.

А тут все гримить команда, вояк став слугою пушки,

Врешті робить без команди всї ті рухи самотужки,

Без розваги і без тямки, без чутя, як млин. Не вмисне

Вояк лиш набʼє, торохне, приклад до ноги притисне,

Знов набʼє і знов підносить від ноги стрільбу на око,

Аж рука у порошниці довго, сквапно і глубоко

Шпортала – нема патрона! Вояк зблід і захитався,

І набою не знайшовши вже з карабіном розстався.

Чув, як зброя розігріта руки палить, кров стинає, –

Випустив її, валиться... поки вбʼють, він сам сконає.

 

Так я думав. А на шанці ворогів вже лізла купа,

Мов хробацтво наповзає скрізь на теплого ще трупа.

 

У очах мені стемніло, сльози тру, гляджу на вал,

Аж тут чую, що до мене мовить щось мій генерал.

Крізь люнету він оперту легко на моїм плечи

На той штурм, на тії шанці довго зорив мовчачи.

По тім вимовив: «Пропала!» З-під люнети в хвилі тій

Кілька сліз закапотіло... Рік до мене: «Любий мій,

Молодий зір від скла ліпший. Глянь-но добре на той вал!

Знаєш Ордона? Чи бачиш, де він?» – «Пане генерал,

Чи я знаю? Там стояв він, там гармату навертав...

Щез... Ні, я знайду, догляну... Дим закрив його. Пізнав!

Серед найгустійших клубів диму я не раз, не раз

Бачив руку ту, що рухом роздавала нам приказ!

Бачу знов! І бачу руку, тую блискавку ясну:

Він махає нею, грозить, держить свічку запальну.

Вже беруть його, вже гине – ні, в льох скочив, у пропасть!»

«Добре!» – генерал озвався, – «Він їм пороху не дасть».

 

Тут блиск, дим, – хвилину тихо, і гук наче сто громів.

Від дерну, піску, каміня воздух весь погас, затьмів.

І підскочили гармати, мов стрельнули їх роти,

Покотились на колесах, та запалені льонти

Не натрафили на панви. Покотився дим клубами

Просто в наш бік і густими огорнув нас туманими.

І ніщо не було видно, лиш гранатів блиск різкий.

Та ось дим помалу рідне, сиплються дощем піски...

Я поглянув на редуту: де був вал і палісади

І гармати й наших горстка й наших ворогів громади, –

Щезло все, як сонна змора, тілько та земная брила

Розторощена зіває – мирова для всіх могила.

 

Там і ті, що боронили, й ті, що вдерлися в сей вир,

Вперве в жизні заключили щирий, віковічний мир.

Хоч сам цар велів би встати всім салдатам «на ура»,

Ні одна душа московська не послухає царя.

Тут зариті стільких сотень імена й тіла і мова...

А де душі їх? Не знаю. Знаю лиш, де Ордонова.

Він патроном щанців буде, бо велика правда те:

Знищенє у добрій справі так як творенє – святе.

Бог сказав слова: «Да будеть!» Бог: «Да згинеть!» прорече,

Коли правда і свобода від народів утече.

Коли землю самовлада опове і гордість люта,

Так як вкрита москалями та Ордонова редута;

Бог караючи драпіжну ровту злобою затруту

В воздух висадить сю землю, як Ордон свою редуту.

Перекладено восени 1907 р., друковано в фейлєтоні «Діла» ч. 255 тогож року.

 

*******

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Міцкевич А. Ордонова редута // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...