Посестри. Часопис №115 / Зворотний шлях (уривок)
Він був голодний і спраглий. Сухий язик застряг між іклами та перекрив горло. Пес обважніло побіг серединою дороги, не звертаючи уваги на перехожих. Над містом уже стояв густий морок, тут і там роз’яснений млявим ряхтінням ліхтарів. Місяць був затуманений і далекий. На розі пес сів, підняв морду і протяжно завив. Схилив голову і прислухався. Йому не відповів жоден співчутливий собачий голос. Він здивувався. Спробував іще раз.
Розбишака радше відчув, ніж помітив небезпеку, і вчасно встиг відскочити. Велика каменюка пролетіла коло морди. Дві темні постаті перегородили йому вулицю, третя надбігала ззаду. З притлумленим гаркотом Розбишака кинувся вперед, ухилився від удару палицею, підрізав усією вагою ноги нападнику і – що було сили в лапах – дременув вулицею.
– Але ж ти дурень, – сказав кудлатий здоровило, підводячись із землі. – Не міг підскочити на допомогу?
– Овва! А ти чому за кудли не зловив?
– Лови його сам, падло немите! Худобина дебела, як теля. І звідки такий угодований барбос тут узявся? Мабуть, нетутешній…
– Напевно з портової околиці. Рибалкам, мать їх туди, краще ведеться, тому вони ще собак і котів не поїли. А може, зі станиці приблукав. От тільки мені дивно, що в нього ошийник. Ти бачив колись козацького дворнягу з ошийником?
– Трясця вас мордувала! – перший нетямився від жалю. – Розтелепи! Стільки м’яса пропало. Було би їдла на кілька днів. І сала б я великий казанок із нього витопив.
Розбишака був уже далеко. Інстинкт привів його спочатку на вулицю Таганрозьку, де біля родини Стася він виростав від малого цуценятка. Обережно зазирнув у прочинену хвіртку, перевірив подвір’я, потім садок. І не вловив жодного знайомого запаху. Одне вікно в обійсті було яскраво освітлене. Пес скочив на призьбу і зазирнув. Почув переляканий крик – і кількома стрибками сховався за цямриною криниці. Смуга світла падала навскіс із відчинених дверей на гравій подвір’я.
– А що тобі, Машко, приверзлося, – мовив спокійний чоловічий голос.
– Бігме, не приверзлося, – запевняла невидима жінка. – Кажу тобі, відкрита паща, чорні вуха стирчать і баньки, як у диявола. Не що інше, як нечиста сила. Або упир.
– Стули пельку, скажена! Упирі їй ввижаються!
– А чи мало загублених душ по світу блукає? Стільки християнського народу винищили. Декого навіть без святого похорону. А може, той полковник, який тут місяць тому помер, прийшов полякати.
Двері зачинились, і розмова затихла. Про всяк випадок Розбишака просидів подовше за цямриною. Наблизився до дерев’яного корита біля криниці, знайшов на дні трохи води. Вихлебтав її до останньої краплі, вилизав рештки вологи із замшілих дощок. І відчув себе набагато бадьорішим.
Розбишака помандрував назад, але іншим, кружним шляхом. Знову наблизився до дєтдому. Над брамою, під бляшаною тарілкою хилиталася спущена на дроті брудна лампа, кидаючи руде світло на пісок. Вікна будівлі були чорними, у ній панувала мертва тиша. Пес довго втягував ніздрями змішані запахи, але не зробив із них жодного цікавого висновку. Почвалав безлюдною вулицею, зупиняючись на кожному розі та завзято нюшачи.
Відчув людей лише біля бульварів. Якраз завершився сеанс у кінотеатрі й щільна юрба заповнила хідник і проїжджу частину біля виходу. Розбишака сів у тіні будинку і дивився.
Було чимало військових і матросів, ще більше цивільної молоді обох статей. Дівчата переважно в коротких суконках і полотняних пантофлях на босу ногу. Декотрі в супроводі чоловіків, інші гуляли по дві й по три, обійнявшись за талії або тримаючись попід руки. Обабіч входу до біоскопу[1] стояв ряд продавців соняшникового насіння. Торгівля йшла жваво, під ногами перехожих тріскотіло виплюване лушпиння. Здалека, з глибини бульварів долинали тихий звук гармошки й уривчасті мотиви пісні. У тьмяному блиску нечисленних ліхтарів обличчя гуляк скидалися на посмертні маски. Пломеніли червоні вогники папірос, іноді з юрби виривалась яскравіша пляма жіночої блузки, блискали срібні кульчики. Було тепло і спокійно.
Крізь юрбу проштовхувалися неповнолітні продавці папірос і дешевих карамельок, які голосно розхвалювали свій товар. Гурт жінок – переважно дуже молодих, радше підлітків – тримався на видноті, на найбільш освітленому просторі біля кінотеатру. Декотрі були босоніж і в дранті, інші одягнені пристойно та з видимою претензією на певну елегантність. Раз по раз хтось із чоловіків, найчастіше у військовому мундирі, зупинявся біля них. Жінки пожвавлювались, озивалися до клієнта. За мить нова пара зникала в темряві бульвару.
Високий чорнявий матрос підійшов до продавчині насіння, не поспішаючи, наповнював ним кишені широких брюк. Його супутниця – юна дівчина у віці, мабуть, п’ятнадцяти років, трохи зупинилася ззаду, чекаючи, поки він заплатить. Обдертюх у кудлатій папасі зазирнув їй в обличчя й обережно потягнув за рукав.
– Чого тобі? – відскочила вона з огидою.
– Не роби шуму, – зашепотів хлопець. – Ти Льолька Харалужна будеш, еге ж?
– А хоч би й так, то що?
– Ти – подружка Шурки Фоменко. Це я до тебе, щоб ти повідомила, що її хлопця сьогодні міліціонери запроторили до цюпи.
– Якого хлопця?
– А ти ніби не знаєш! – нетерпеливився обдертюх. – Адже ти колись до їхнього кишла належала. Той ляшок, що з Шуркою в очеретах був, а потім до козацької станиці його занесло… Саме про нього йдеться.
Матрос полічив видану решту, помітив обдертюха. Той хотів дати драла в юрбу. Льолька його зупинила.
– Юрочко, зажди хвильку. Він має справу від моєї давньої подружки. Мені з ним тільки на два слова… – Вона відтягла обдертюха набік. – Про кого ти говориш? Про Стася Маєвського? Але ж він мав до своєї Польщі поїхати.
– Мав їхати, але судно відбуло перед призначеною годиною, тому він не встиг. Мама з сестрами поїхали, а він залишився. І його одразу ж сволота з червоними зірками запопала.
– А Шура про це знає?
– Але ж ти й дурна! Якби вона знала, то я б тут з тобою дарма баляндраси не точив. Мова якраз про те, щоб ти її повідомила. Я навіть не знаю, де вона мешкає.
– І де він тепер?
– Блатні розповідали, що бачили, як його надвечір з міліції до дєтдому вели. Ну, то саме в дєтдомі він і мусить бути. Так Шурці й розкажи. Якщо вона більшу суму збере, то, можливо, їй удасться Стася викупити. От тільки тут потрібен грубший сармак[2].
– А де тебе шукати – якби що?
– Мене ти не знайдеш! Пошукай вітру в полі! Хіба що в портового кишла запитайте. Тільки нікому, крім Шурки, ні мур-мур. Мене Женькою звати… запам’ятай собі.
Розбишаці здавалося, що він упізнає обдертюха, але пес не наблизився. Посидівши в безпечній темряві, він поволі ретирувався. Не хотів потрапляти людям на очі. Обійшов бульвари темними вулицями. Його обвіяв свіжий вітер із моря і шум весняних садків. Він зупинявся, нюшив, щоразу збивався зі шляху, повертався. Соловейки горлали у млосній тиші теплої травневої ночі.
Після годинного блукання пес зупинився перед похилою брамою, за якою легко ворушилася гущавина розрослого жасмину. Обнюхав усі сліди, що провадили до хвіртки, коротко й радісно гавкнув. Піднявся на задніх лапах і вдарив по клямці. Хвіртка не піддалася – видно, була зачинена зсередини. Пес усівся, поміркував. Спробував протиснутися під брамою, але отвір виявився занадто вузьким. Він заліз під дерев’яну лавку, що стояла біля брами, згорнувся в клубок і заснув.
Легке хмаровиння ширяло над містом, зорі були по-весняному затуманені, місяць блукав небом – непевний і блідий. Хвилі напливали на безбарвний пісок узбережжя, розбиваючись об міцний частокіл портового молу. Рибальські човни гойдалися зі скрипом і рвалися з прив’язі. Годинник на вежі магістрату монотонно вибивав години.
Стась Маєвський не міг заснути допізна. Знайомі хлопці обступили його після повернення з подвір’я, але розмови тривали недовго, бо вихователі заганяли до ліжок, та й товариство було добряче втомлене цілоденною роботою на сонці. За заступництвом зизоокого Стєньки староста зали виділив Стасеві сусідні нари. Вони перешіптувалися ще чверть години, поки Стєнька не почав відповідати щоразу коротше і тихше. Потім Стась почув рівномірне посопування. Але сон до нього не приставав. Він думав про маму і сестер, про Шуру й Ашваянца, снував плани негайної втечі, відкидав їх і знову міркував.
