Посестри. Часопис №177 / Небо непевно блакитне

Непросто приховати, що цей рік став роком надій. Відродження, попри воєнний час, нові перспективи та очікування великих змін розпалюють почуття – всупереч черговим жахливим звісткам. Література, мимоволі відгукуючись на виклики часу, вчергове проростає та квітне.

Зі щоденників Олександра Довженка пригадується знаменита фраза: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу. Другий – зорі... Що кому...» Вірш Олафа Клеменсена, який став мотто цього випуску, завдяки образу неба творить майже символічну картину розгубленості, принишклості, нездоланної туги:

але ніхто не чує цю воду небо над головами непевно блакитне
ледь-ледь припилене немов весняний блакитний асфальт але люди не дивляться
на те небо ідуть очі долу по небу цьому дими фіалково-сизуваті димки пожеж
такі ж фіалково-сизуваті квіти квітнуть весною в лісах навколо
на околицях ґвалтованого війною міста недобудовані споруди
                                                             із покинутим риштуванням уздовж стін наводять жах
я ще ніколи не перевозив стільки котів за один день…

У коротких, влучних та невиправно емоційних замальовках Кристини Домбровської міжлюдські стосунки виразно окреслюються дрібними, проте яскравими, образами: це теж достоту символічні елементи, які по-малярському вирізняються на тлі композиції:

Чому я усміхаюсь через те, що в домі скорботи
на стінах розвішано коробки з серветками?
Таке піклування про комфорт серед уламків і залишків
понівеченого заліза.
Але англійською комфорт не означає
виключно зручності – це також і розрада.
Немає тіл, тож відвідуєш не могили,
а відтворені з записів голоси,
і в такий спосіб сходиш все глибше й глибше під землю.
Як повернутися на поверхню? Це неможливо. І повертаєшся
із зіжмаканими серветками в кишенях.

Марина Пономаренко творить ритмічний поетичний світ, що спирається на дрібні та яскраві символи, які вкрай болюче відгукуються в читача із досвідом війни:

Дім – це те,
Що бере і просто росте
Проростає у річку, в гори, у степ,
Проростає у час, у «тепер» і в «тоді»,
Це – дім

Про досвід читацької спавпраці з текстами Олександра Ірванця говорить літературознавець Данило Ільницький у статті «"I bet you wish you were»: коментар про вірш "Family name" Олександра Ірванця»:

Увесь Ірванцевий вірш «Family name» крутиться навколо себе. Ірванець – поет і мета-людина (гмм, а може, людина і мета-поет?) – всюди шукає себе: в однойменній річці, в Африці, у ролі неіснуючого спадкоємця, ще де-небудь, ще як-небудь, зрештою – він шукає себе всюди! Що це – асоціація всіх Ірванців світу? Бажання відчути себе завширшки у цілу Землю і обійняти всіх і вся? І справді – цей Ірванець, він же ж дуже добрий, він хоче всіх обійняти. Причому так, щоб розпростертися на весь світ, до Африки, до Америки, до Канади і сказати, ба навіть заявити, що можна й, властиво, планету Земля переіменувати на Ірванець. Тоді він заполонить, залюбить, заобіймає собою – передусім собою назвавши.

Серед важливих відкриттів цього року – чергових відроджень і перероджень – повносиле повернення на літературний і книжковий небосхил книжкового ярмарку та літературного фестивалю «BookForum» – заглянемо до програми цієї вагомої події разом, мов до неба.