Посестри. Часопис №115 / Пісня вам – від землі нашої

                        «Et aux horions, l'on verra qui

                         a meilleur droit – »

                                    Jeanne d'Arc

 

I

Там, де остання з шибеницьсвітлиться, –

Моє осердя, центр – там є моя  с т о л и ц я,

Град стольний мій.

 

Зі сходу –  м у д р і с т ь-л ж і  й відсталість безголова,

Капкан із золота, гарапник-настанова,

Отрута, язви, гній.

 

На заході  н е п р а в д а-з н а н ь  й позліткомовність,

Формальність істин, в суті – безсенсовність,

Пиха і чвані чвань!

 

На півночі  Схід й Захід  у єднанні,

На півдні –  р о з р а х у н о к  в  у п о в а н н і,

Що злі  є  з л і, як твань.

 

II

Отож – чи маю очі затулити й ниць упасти,

Волаючи: «Хай град копит мене тут занапастить,

Як цвіт і перво-трав?!»

 

Або чи маю руки знести у своїй потребі –

За зіркою і златоперим журавлем у небі,

Міняти сни за яв?

 

Чи маю не дізнати я, як з магми, що нагусла,

Стаюся островом, де з винобрання сліз – солоне сусло,

І чорна кров – в покіс!..

 

Або чи маю взнати я, що вигорить в мені за роки?

Куди сповзе вогонь?  І   я к   п о ш и р и т ь с я – т о   д о к и?

Від болю – зморщок  стіс…

 

III

Нераціо не тямить, де душа у мозку кудри,

Відтак я жду тебе – я, слов'янин немудрий,

Ти, Заходе, – грядеш!…

 

Тобі, о Сходе, теж означу  с т р і ч і-д е н ь  без марнослав’я,

Коли  не буде вже самого тільки православ’я

У просторі без меж.

 

О Півдню! Ти мені оплещеш, бо для тебе слава – сила,

Тебе ж я омину, о Півноче глуха, немила,

Й  с а м  встану для звитяг.

 

Я   с л ь о з и   в и с у ш у, й тоді братерство дам народам,

Бо знаю, що моя  в л а с т и в і с т ь  головна – крізь біль свобода:

Й себе в ній я  о с я г.