Посестри. Часопис №115 / Без лиця
Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста,
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця.
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця.
І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице.
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем.
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер?
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?
Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам.
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм.
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин.
Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить.
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи,
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот.
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот.
Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця
І намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до хрипоти.
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти.
2023