Посестри. Часопис №112 / Тут тобі й смерть

«Де тримати рушницю?» – питається жінка у мамському чаті.

«В мене троє дітей, треба якось їх захищати.

І чи варто з набоями? Діти – вони ж то діти.

Але як без набоїв, чи встигну я зарядити?»

І їй кажуть одні, що встигне, треба думати про безпеку,

Хіба що їй хочеться своїх дитят найхутчіше спекатись.

«Діти вбиваються часто. Напевно влізуть у комірчину,

І так, відчинять, звісно, відчинять, навіть коли й зачинена.

І не клади високо, бо все, що зверху, паде на голову».

Жінка вставляє дужками смайлики, чується немічною і голою.

Інші торочать: «З набоями, що з ти зробиш-то без набоїв?

Дітям скажеш – і нехай слухають. Та ж війна! Ну та Бог з тобою,

Він поможе. А дітям давно вже час ставати дорослими і тямущими».

Вона купила собі рушницю, вона була просто змушена,

Бо як інакше тепер? Вона почистить її й сховає на антресолі.

Це можна лиш уночі, коли діти сплять. Її очі сонні.

Її очі червоні. Вона просить у чаті, як просять Бога,

Просить поради в чужих, бо тепер їй зовсім немає в кого.

Дивиться в світлий екранчик вона, неначе в святу ікону.

«Мамо Велика всесильна, поясни-но мені ці нові закони

Злого, хижого часу, чатівська мамо, скажи щось, ствердь».

«Тут тобі й смерть», – шепоче вві сні трирічка. «Тут тобі й смерть».