Посестри. Часопис №81 / Голос

...Такий великий дім і такий крихкий – ніби з картону. Розсиплеться від одного ворожого «апчхи». Вікна до самої пілоги, як двері – чи то і є двері? Господар каже, що вікна. Низенький вічнозелений паркан. Усе на виду, не сховаєшся. Вони так живуть, так звикли. В них нема ворогів. Тільки добрі сусіди…

Ночами, коли нутро стає заячим і вистрашується до найтоншої ноти, – будинок звучить. Щось ляскає в стінах, шребеться попід стелею, торохтить по склу, – і тоді ти стискаєш зуби й корчишся, подумки зав’язуючи за спиною свої руки, чуєш благодатний запах сирого глинища, застояної крові, запах земельний і водяний. Не закопана, а так – злегка присипана. Закидаєш голову, вигинаєшся, кровиш, потім холонеш – і тоді стає легше. Тільки нікому про це...  Легше бути між них, рідних закатованих людиночок, лежати сумирно, вкупі, в останній своїй колисці. Не треба вибачатися за свою присутність у чужому домі. Вибачатися за кожне забуте «дякую» за столом. За надмірне споживання гарячої води, яка все текла і текла, а ти підставляла їй лице і груди і не могла спинитись, доки, нарешті, не вигріла як слід своє астенічне тіло. За те, що вижила. А в глинищі, між своїх, спокійно, бо все відбулось. Тільки сосни й вічна весна…

Новий день бере легенько за загривок і ставить на ноги – треба їхати на сутичку з повільним драконом бюрократії. А в тебе ноги – ватяні, солом’яні – не твої, не слухаються, нема опори. Збираєш докупи папери, деякі вже нервово потріпані, хоч би ніц не забути. Не кажи нікому, наскільки боїшся транспорту, вийти не там, звернути не туди, згубити дорогу і голос, але нахріна тобі голос, якщо тутешня мова тобі чужа. Намагалася вчити, а вона не дається, слова передражнюють тебе, як чортики, гугнявлять, спаровуються, не тримаються в голові. Ніби вати набрала в рот. Побитий телефон тримає заряд годину, а без навігатора й перекладача ти – хаотичний кавалок страху. Смішна амеба. Інші ж якось дають раду, а що з тобою не так?

Перебираєш гуманітарку, постягувану з усіх кутків добрими сусідами. Все велике, чи то ти так змаліла, візьми хоча б цю кашемірову кофтину. Як це не пасує? Ти посміла перебирати? Бери, поки дають. Усміхайся. Дякуй. Трохи пожовкла нижня білизна, зате ціла. Все випране. Бери, не можна вертати, образяться. Що вмістилося в твій біженський рюкзачок? Джинси та паспорт? Іще шкатулка з прикрасами, тільки нікому про неї ні слова. Того світанку ти позбирала все найдорожче, золоте, спадковане й дароване – в одну жменю. Так робила колись твоя бабуся, щоб вижити. Але твоя скринька вціліла, ти сита і маєш дах над головою, тобі пощастило, кажуть. Непристойно чіпляти на себе родинні прикраси – де твій рід? Де твій дім? Ти бомжиха із тимчасовим захистом і ненавмисним золотом у сховку. Ти миша з гранатовим зернятком замість серця. Ставай перед люстром, розтягуй руками рот, аби натренувати усмішку. Сука ти невдячна.

Ти не інтегруєшся, кажуть вони. Ти в столиці культурного життя Європи, а не відвідала жодного музею. Ти ж голос своєї країни, де твій голос? Де нові твори, коли світ нашорошив вуха? Де благодійні івенти? Світ слухає себе, – відповідаєш, точніше, мовчиш. Одним війна дає слова, а іншим відбирає голос. Хтось виходить на міжнародну арену і кидає новоявлені твори в гарячу піч актуальності, в роззявлені роти найкращих видавництв. Хтось відкриває бізнеси. Хтось волонтерить, падаючи від втоми і спить, не чуючи зайвих звуків. Хтось воює. (Таких як ти викреслено).  А місяць тому ми всі пили вино на балконі, читаючи вірші, або читали, п’ючи… І робили прогнози – станеться-не станеться.

…Ти не знаєш, як говорити з нею про це. Ти їй весь час трохи заздрила, будь щирою. Її життя – то ідеальне життя, про яке ти мріяла, хоч і брехала собі – зелений виноград. Тобі хоча б шматочок з того святкового торту. Досягнення, перемоги, любов, достаток – множиться, множиться… Хіба так буває? Щось вони знають, уміють жити. Може, треба народитися з цим знанням. Ні, ти ж не заздрила? Просто дивувалась. У вихідні вони їздили замовляти меблі для нового житла. Купували вазони під колір стін. Робили дитину, коли ти ниділа сама у своїй орендованій обдертій келії, після чергових невдалих стосунків. А тепер вона пригальмованим голосом розповідає, що ховали його в закритій труні, бо там обгоріла головешка, а нутрощі розтягнули собаки. Ти не знаєш, що їй сказати. Ні, це не в тобі ворухнувся черв’ячок зловтіхи. Ненавидиш себе, заперечуєш. Де ж тобі знати про втрату дому? Все життя перелітна, по чужих кутках. І речей тих – вмістилося у дві автівки, спасибі другові. Ти більше не зайдеш у їхній розкішній дім, вони не наллють тобі віскі. Все розтрощено, до останнього бокалу. Все прах. Нарешті промовляєш: «Господи…».  Тепер ви нарівних.

Два дні перед вторгненням тобі гостро прояснялися шматки минулого. Бабина землянка з пророслими з підлоги паростками малини, твоя червона плетена сукня, яку ти довго носила, навіть перерісши – змалку мала звичку залюбити якусь річ до зносу (з людьми було складніше). Вигулькував із пам’яті твій перший пес – рябий спанієль, за яким ти голосила, коли батьки сказали, що загубився, а насправді віддали, щоб не мати клопоту. Перші перемоги на шкільних олімпіадах, коли ти набувала власного голосу, одночасно набуваючи й ворогів. Облуплені стіни гуртожитку й смажена на електроплиті картопля, і перший секс, більше «для годиться», і другий як перший. Троянди в трилітровому слоїку, з якого вранці пила воду, бо сушило. Любов, яка повільно виймала з тебе хребет. Чогось воно йшло тобі, давило, вилазило з усіх швів. Прощалось…

…Коли на вікно евакуаційного автобуса чіпляли табличку з надписом «ЛЮДИ», – хотіла кричати: що ж ви робите, це ж для них мішень! Здається, відтоді й втратила голос. А коли пертнули кордон – і пам’ять. Ти – безсенсовий лантух невдач на ватяних ніжках, невиліковно сонний, безвольний. Іноді пам’ять таки виштовхує на поверхню порядок речей на поличках колишньої кімнати, запах шампуню, колекцію старовинних фото, намисто з перлів, робочі роздруківки, так і недоредаговані. В холодильнику залишалась якась їжа… Квіти не вижили. Все запаковано в мішки і складено в підвал. Не готова знову побачитись. Хай лежить сто років. Буде нове…

Нове приходить, каже: ти жодного разу не заплакала, ти сильна. Нове закохується в силу, але очі тебе видають. У них сила ненависті. Сила болю і відчаю – тонка межа, лавина, що має ось-ось прорватись. Нове обережно цілує тебе наостанок, так, як цілуватимуть новіші. Ти прощаєшся, сідаєш у громадський транспорт, який давно не стресує, а радше втомлює. Їдеш до чужого дому, який ночами вже не звучить: твої демони його перезвучали. Пробуєш щось писати в нотатках – прорізається голос, але якийсь інакший, зовсім не твій. Але тебе запрошують, слухають.

…Твій перший океан холодний і запашний – заходиш повільно, спочатку по пояс, потім по груди. Але хвиля б’є тобі в лице, наркиваючи з головою, збиває з ніг. Ти борсаєшся, виринаєш, спльовуєш лють, здіймаєшся на ноги і вибухаєш. Ревеш, безпорадно і щедро. Виплакуєш себе до останнього схлипу. І дякуєш, і вибачаєш, і проклинаєш. Ніхто тебе не бачить і не чує, тільки сполохана чайка скрипить над бірюзовим лезом хвилі.

Амінь.