Посестри. Часопис №11 / «Зброя в руках письменника»: розмова Ірини Феофанової з Артемом Чапаєм

Зброєю Артема Чапая завжди було слово, але 24 лютого 2022 року він змінив слово на автомат і тепер захищає Україну від російських окупантів. Про те, як письменник зробив такий вибір, як цей вибір вплинув на нього і на його родину, про війну й літературу ми поговорили з Артемом у листуванні, перебуваючи в різних країнах: він на фронті в Україні, а я – у Польщі.  

– Артеме, ти письменник, журналіст, але, крім того, ти ще й людина, дотична до військової тематики: навчався в Академії Служби безпеки України і працював репортером у зоні АТО. Враховуючи все це, чи готувався ти до війни? Очікував, що Росія нападе на незалежну Україну, чи, як я, був упевнений, що повномасштабного наступу не буде?

Чесно кажучи, досвід в Академії СБУ для мене виявився настільки негативним, що я був переконаний: у військову службу більше ніколи й нізащо. Однак 24 лютого 2022 року змінило все за один день. Раптом нерелевантними до нашої ситуації стали всі ці книжки, які я любив: «На західному фронті без змін» Ремарка чи «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута. Це добрі книжки, але вони не про нашу ситуцію. 

Я весь час казав собі: «Та бути такого не може, щоб у двадцять першому столітті у Європі почалося повномасштабне вторгнення». Не вірив, але тривожний рюкзак із документами був зібраний. Кілька разів пропонував дружині виїхати «на тиждень до батьків», але ж було незрозуміло, коли саме це робити. 16 лютого, на яке прогнозували наступ, нічого не сталося – видихнули. 22 лютого РФ визнала псевдореспубліки – видихнули, що «тільки». Якби ми й виїхали, то на початку лютого, а до 24 все одно повернулися б.

– Пам’ятаєш перший день війни? Яким він був для тебе?

Таке не забудеш. Ми жили в Києві. Я вже тижнями перед тим нервувався через кожен салют. Параноїв. Дружину напружувала моя зайва параноя. Але коли вночі почалося, ми прокинулися від вибухів зі словами: «Це воно». Тієї ночі я з дітьми спав у наметі посеред квартири – була в нас така традиція: час від часу спати в наметі, щоб пообніматися перед сном. Ми витягли дітей з намету: «Діточки, їдемо до бабусі» – «Що, просто зараз?» Оксана теж боялася, але робила це конструктивніше за мене, бо заздалегідь, виявляється, домовилася з кумою, що та вивезе нас із Києва. Через 15–20 хвилин ми їхали в таксі до куми, а таксист спросоння запитав нас: «А чому так рано вже стільки народу?»

– Можливо, згадаєш якусь деталь чи думку, щось почуте чи побачене, що найбільше тебе в той день вразило?

Ну, наприклад, те, що поки ми трусилися на задньому сидінні машини куми і я обіймав дітей, у мене просто не було слів. А я «людина слів». Заціпеніння. Бездумний день. День без слів.

– Якби можна було повернутися в той четвер, що б ти, можливо, зробив інакше? Я от дуже жалкую, що того дня донечка просила мене пограти з нею в настільну гру, а я відмовилася. Та гра так і лишилася розкладена на ліжку, ми додому не повернулися й досі.

Я скажу інакше. Ми збирали валізку й знали, що найважливіша річ, яку туди треба докласти, – це рукопис фантастичного роману, який пише мій старший син. Ми знали, що це треба покласти. Але не могли зробити цього заздалегідь, а вранці у паніці, звісно, забули. Це була єдина матеріальна річ, через яку я потім через кілька тижнів, уже в армії, уперше плакав. Утім, через місяць ми передали ключі подрузі, яка лишилася доглядати всіх покинутих котів свого району в Києві – і вона відправила нам цей рукопис. Мій тато надрукував його на комп’ютері, і файл переслали за кордон. А рукопис у моїх батьків.

– Ти відвіз дружину та синів у безпечне місце й одразу пішов у військкомат, чи дав собі час подумати?

Ми три доби добиралися до моїх батьків. Зазвичай ця дорога поїздом забирає десять годин. Без своєї машини ми покладалися на друзів і родичів, які везли нас частинами, – до речі, в ті дні солідарність була неймовірна, ми всі всіх любили. І так, іще в перший день старший син, який більше розуміє, сказав: «Я не хочу, щоб тебе забрали на війну». Я обняв його і відповів: «Мене не заберуть, бо я сам піду». І спробував пояснити чому. Наскільки міг – десятилітньому. Втім, він багато розуміє, він має сильний емоційний інтелект. Дуже емпатична людина. 

– Ти писав на своїй сторінці у Фейсбуку, що ніхто з твоїх рідних не здивувався, коли ти взяв до рук зброю й поїхав захищати Україну. Чи можеш трохи про це розказати: чому вони не здивувалися, а тебе здивувало це не-здивування?

От якраз тому, що я після Академії СБУ думав, що ніколи в житті не піду на військову службу, настільки це «не моє». І сам дивувався, як в один день виявилося, що іншого варіанта (для себе) я тепер не бачу. Але коли ми з дружиною в перший ранок у батьків пішли «прогулятись у місто» і я повернувся з новиною, що завтра ж їду в військову частину (мене взяли за 15 хвилин, знаю, що дехто чекав довго), моя мама сказала: «Я чомусь була впевнена, що ти так зробиш». А вже згодом, коли я говорив із дружиною і ніби просив пробачення, вона сказала: «Ну, ти ж не міг не піти». Я здивувався, бо юридично цілком міг. Але вона відповіла: «Ні, маю на увазі, що ти б весь час мучився».

– У письменника є зброя – слово. У журналіста – мікрофон, камера. Ти ще й фотограф чудовий, але вибрав саме автомат як спосіб захисту України від Росії. Чи можеш пояснити свій вибір? Чому ти, як сказала твоя дружина, мучився б, якби вчинив інакше?

У персонажа Леся Подерв’янського є фраза: «Бо я не вірю в силу слова, а вірю в силу піздюлєй фігурних». Отмені здалося, що зараз саме така ситуація. Ще знаєте чому? Був один дуже сильний епізод, коли ми ще їхали, у перший день, коли мені стало ясно: як завжди, життями буде розплачуватися переважно «простий народ», а «такі, як я» зможуть знову відсидітися й просто говорити. Мені було б соромно за себе, якби я так вчинив. Захотів стати «народом», скажімо так. Але це виявилося не так просто: у перші тижні доводилося відкараскуватися від сватання на «пресофіцера», потім на «діловода». Увесь час повторював, що «стрілець, так стрілець», я не для того йшов у армію, щоб робити те саме, що роблю у звичайному житті. Я хотів бути рядовим без «інтелігентської» посади – і став ним.

– Не буду питати, з чого складається зараз твоя буденність рядового солдата, але не можу не спитати про відчуття: як почуває себе вільний митець у війську, де, як ми знаємо, все функціонує дуже структуровано, за чіткими правилами, з багатьма обмеженнями, та ще й з великим щохвилинним ризиком для життя?

Чи то через брак досвіду, чи випадково я прийшов саме в той момент, коли потрібні були патрульні. Я потрапив у взвод охорони та патрульно-постової служби й побачив, що навіть усередині ЗСУ можна відчувати «провину того, хто вижив»: порівняно з багатьма солдатами, мій підрозділ відносно«безпечний». Ну, може статися щось випадково, але тут я став «математично забобонний» через відсутність контролю й постійно заспокоюю себе тим, що наразі мій, як ти кажеш, ризик для життя невисокий. Більша математична ймовірність потрапити в якесь ДТП, ніж що саме ти напорешся на диверсійно-розвідувальну групу ворогів. А щодо структурованості, то в сорок років людина якось легше приймає те, що є необхідним, ніж у підлітковому віці, коли саме через це я пішов із СБУ. Зараз це не найбільша проблема. Графік – то й графік, дисципліна – то й дисципліна, аби лише відбитися від сил пітьми.

– Ти зараз пишеш?

Та ні, тільки зрідка пости на Фейсбук або собі нотатки для пам’яті в телефон. Психологічно не в стані. Щось обмірковую, фантазую про майбутнє, але спершу треба вийти з усього цього не надто травмованим. Писати буду потім.

– Про що буде твій перший повоєнний роман?

Гм, думаю, в усіх тепер буде про що писати до кінця життя. Найважчим буде радше не зациклюватись і писати також і про щось інше. Той же Воннеґут не тільки про Другу світову писав.

– Як ти вважаєш, що зараз потрібніше читачам: історії про війну, які документують жахіття, вчинені російськими солдатами на наших землях, чи зараз доречніші історії про мир, щоб відволіктися, забутися, розслабитися? Чи те і те має значення?

На цей момент я визначив для себе, що найсильнішим знеболювальним є кілька речей: 1) гумор, зокрема брутальний; 2) всі оці матюки та прокльони, як про руський воєнний корабль, 3) міфотворення. Я бачу, що дивляться та слухають інші солдати й бачу, що це дуже допомагає і мені теж: пісенька про «москаля нема, немає ніхуя, лише сира земля»; заміксована під електронну музику промова «Їбаш їх, Вова»; пісенька «Чорнобаївка»: картинки з орками, які несуть крадені унітази. Це все, по суті, є фольклором, хоча часто автор відомий, принаймні автори відомі зараз (а от хто є першопочатковим автором нового-старого хіта «Червона калина», без гугла вже й не розберешся). Це сучасний фольклор як він є. Ось так він і твориться. І на цьому етапі що невибагливіший твір, то краще він спрацьовує, якщо ми говоримо про велику кількість людей.

– А чи є у тебе можливість читати зараз книги? Якщо читаєш, то що саме?

Так, доба інтернету. Спершу я читав безкоштовні електронні книжки від «Якабу», зараз уже зрозуміло, що ця війна – не спринт, а марафон, тож мені мають передати з квартири в Києві читалку.Почав читати чомусь із книг про концтабори, про жахіття. Це була спроба «осмислити» (від слова «смисл», тобто «сенс»), знайти хоч якийсь сенс в ірраціональності цих жахіть. Першою прочитав книгу «Людина в пошуках сенсу», бо вона була в топі електронних книжок – видно, не я один раптом спробував шукати сенс в умовах безсенсовності того, що робить Путін.

– Як ти думаєш, як ця війна вплине на нашу українську літературу?

Боюся, в перші роки повалить трохи трешу та кон’юнктурщини. Але в довгостроковій перспективі все це мало б вилитися в сильні тексти.Згадався жарт з інтернету: «Раніше було так: „Чому більшість української літератури – про страждання українського народу”? 2022: „А-а-а...”»

– Чи вплинула війна на тебе як на письменника? Можливо, ти тепер інакше оцінюєш те, що писав раніше, і те, про що варто писати в майбутньому?

Поки незрозуміло. Хіба що раніше я недолюблював фентезі як жанр, а зараз зненацькапотягнуло на Толкієна. Бо подумав, що і про цю війну якщо колись писати – то, можливо, фентезі. Про Морок, який згущується, про його володарів, які гниють заживо, і про захисників від Мороку, у яких життя йде «рік за п’ять». Обмірковую свій роман-фентезі на майбутнє.

– А чи змінила війна тебе як людину?

З одного боку, змінила, перевернула. З іншого, як ми вже говорили, чомусь коли ти вчинком дивуєш себе, ти не дивуєш тих, хто близько й давно тебе знає. Тому, можливо, якогось внутрішнього стрижня це вже не зачіпає.

–  На своїй сторінці у Фейсбуку ти багато пишеш про дружину й синів, про те, що найважчою зараз є саме розлука з ними. Можеш трохи розказати про свої почуття і про те, як зараз відбувається твоє спілкування з рідними?   

Знаєш, усі ці місяці в мені домінує саме це почуття – туга за родиною. Мене, як автора «Тата в декреті», багато питали, чи буде «Тато після декрету». Ось він, тато після декрету – за тисячу кілометрів від дітей, з автоматом і сповнений ненависті до всього цього кодла, яке вже пошматувало мільйони життів і знищило десятки тисяч. Причому я все більше схиляюсь до того, що це «кодло» – не лише Путін і його оточення, а й практично все хворе на голову, травмоване століттями диктатур російське суспільство. Їхній виразник Достоєвський постійно писав, що умовами виховання не можна виправдовувати злочинця: що ж, схоже, це правда про російський народ. Підтримка Путіна після всього росте, і це можна зрозуміти психологічно, але «понять» – не значить «простить», аж ніяк. Вони винні в путінському фашизмі так само, як німці як народ були винні в гітлеризмі. Так, їх промивають зверху, але це не виправдовує. А щодо спілкування з рідними, то можливіть спілкування по відео під час війни – це ще одна з разючих речей нинішньої війни. Бачу, наскільки це важливо для всіх військових довкола. Але, звісно, це ерзац-спілкування. Коли немає дотиків, запаху.

– Твої синочки вже досить дорослі, що вони кажуть про твій вибір воювати?  Моя донечка ще маленька, і знаєш, яке питання вона повторює? «Чому тато вибрав бути військовим, чому не вибрав бути просто людиною?» А як твої діти це сприймають? Задають запитання, що ти їм відповідаєш?

Щодо питання твоєї донечки: не впевнений, що тут був вибір. Схоже, кожна людина чинила відповідно до того, чим вона була на той момент. Принаймні я «вибору» в той перший день щось не пам’ятаю. Все було очевидно. Це вже потім, постфактум, ти намагаєшся зрозуміти, «чому» ти так вчинив. Тоді не було «чому». Після твого запитання я зрозумів, що я зі своїми дітьми про це не говорю. Просто постійно, щоразу кажу, що люблю їх найбільше на світі. Що вони – найкраще, що зі мною сталося. Що моє найбільше щастя – це те, що вони є. Написав оце зараз і знову плачу.Може, про «вибір»не говорю саме тому, що не бачу вибору. Це треба було зробити.

– Я познайомилася з тобою як із письменником, коли моя подруга подарувала мені «Тато в декреті», я тоді якраз була в декреті. І ця книга мене вразила тим, що ти, чоловік, описуєш один в один те саме, що відчуваю в декреті я, жінка. Ти все розумієш, тому й хочу запитати: що б ти сказав жінкам із дітьми, таким, як от я, які втекли від війни в різні куточки України й світу і часто картають себе провиною, наче вони недостатньо багато роблять для наближення миру, а «просто виховують дітей»?

Ти знаєш, я вже казав про це і дружині Оксані, і своїм друзям розповідав про її життя за кордоном. Думаю, що їй зараз насправді важче. По-перше, раптом самій вирулювати все: як знайти дохід за кордоном (бо треба більше), як розібратися з бюрократією, як знайти квартиру в чужій країні. Й усе це в постійній присутності ще все-таки малих дітей.Я зараз відповідаю за маленькі й прості завдання, і якщо я патрулюю, то переважно тільки патрулюю, якщо охороняю– то тут великого розуму не треба. Мені не треба думати про їжу, скажімо. А жінці треба робити водночас купу справ, і якщо ти розклеїшся в якийсь момент, то при цьому ти відповідаєш не тільки за себе, а ще й за дітей. Опустити руки, впасти в летаргію безсилля неможливо, бо на тобі діти. Це не «просто виховую дітей», а «аж виховую дітей».Скоріше я відчуваю провину, бо досі невпевнений, наскільки це чесно – взяти й піти в армію, а ти з дітьми якось розберешся.

– А як ти ставишся до чоловіків, які не пішли у військкомат? Наше суспільство щодо цього поляризувалося. Хтось каже: сховалися за спідницями. А хтось стверджує, що не всі мають воювати. Якої думки ти?

Мої думки полярні, я навіть одного разу попросився з цього приводу до психотерапевтки-волонтерки. З одного боку, я впевнений, що воювати мають добровільно, бо не ми належимо державі, а держава належить нам. Але з іншого боку, відчуваю, як мені близькими стають ті, хто поряд в армії, а стосовно інших психологічно ростестіна. Оце «воювати лише добровільно» – мій інтелект, а відчуження від тих, хто уникає, – моя емоція, із якою я нічого не можу вдіяти, навіть після тієї розмови з психотерапевткою. Втім, емоції минають, а раціо лишається.

– Ми всі мріємо про мир, ти, напевне, вже не раз уявляв, що зробиш найперше, коли закінчиться війна?

Помчуся до дітей, або хай вони до мене, і я буду місяць водити їх скрізь, куди їм треба, забирати й по максимуму бути біля них. Кожну хвилину, яку тільки можна.

– Це інтерв’ю, як ти знаєш, ми робимо для Інституту Літератури у Кракові, і нашу розмову прочитають і поляки, які дуже допомагають українцям (я вже відчула це на собі). Можливо, ти як людина, яка зараз захищає Україну зі зброєю в руках, щось хотів би сказати саме полякам?

Дякую, bracia. Мої теж виїжджали через Польщу і теж відчули цю допомогу. Солідарність безпрецедентна. І на рівні суспільства, і на рівні держави. Мене вражає, як можна було вивезти дітей без юридичних папірців, навіть про собаку та її щеплення і то не питали. Аби лише витягти людей, які цього потребують, у безпечніше місце. Дякую, bracia. За нашу і вашу свободу!

– А що б ти сказав всьому світу? Якби можна було надіслати всім людям світу одну есемеску, що б то були за слова?

Не дайте Мороку ширитися планетою.