Посестри. Часопис №97 / нарешті цей край
нарешті цей край перестав себе силувати і
набув притаманної йому форми осені
припинив жалюгідні потуги сонця недолугих шматочків блакиті
дрібних якихось ягід розсипаних серед мохів
якихось дітей на якихось велосипедах годі ні
тепер він скривлене в удаваній посмішці обличчя
нарешті розслабив
нарешті підставив
– раптово беззахисне –
небесній воді
тепер цей край відпустив себе
зненацька став справжнім
на землю струсонув лавину яблук
поруйнував їхні червоні й рожеві боки
розтрощив потаємні скриньки їхніх тіл
тельбухи перемішав із травою
повітря наповнив
запахом яблучної смерті
тепер кожен двір майорить
прапорами скляних павутин
а на ліхтарях як на щоглах
ніч напинається важкими полотнами дощу
нарешті
нарешті цей край
до мене збайдужів
припинив пускати в мій бік
недоречні фальшиві бісики став
іншим собою якого я досі не знала
вайлуватим незграбою в мокрому одязі
нечупарою з темними півмісяцями нігтів
кимось мовчазним хто вийшов із лісу і
тільки й може думати аби пошвидше вернути у ліс
цей край до мене збайдужів а отже можливо час
мені ненароком полюбити його
як люблять когось випадково побаченого
з вікна автомобіля який лише на мить спиняється
на перехресті а взагалі проїжджає так швидко
що ти не можеш навіть як слід розгледіти обличчя
так і любитимеш тепер
тільки вихоплений фарами
обрис блідої щоки
тільки прилипле до чола
темне пасмо волосся
