Посестри. Часопис №102 / Ненаситність. Уривок із розділу «Битва та її наслідки»

Ґенезип завернув за темний кут і побачив, що з тилу будівля сяє всіма вікнами, освітлена «a giorno[1]» (як любила казати графиня-бабуся), хоча фактично вже починався день. (Бічні будови були розташовані під кутом до головного корпусу, тому з боку фасаду нічого не було видно – важлива деталь!). Повний дикого бойового завзяття (він був у цю мить цілком автоматичною твариною, тільки над «чоленьком» у нього сяяла зірочка безіменних ідеалів, як у тієї пані з малюнків Ґроттґера[2]), молодий юнкер (аж ніяк не людина) злетів сходами й помчав до свого ескадрону. Обличчя були здебільшого блідими, особливо у старших, а очі каламутними і невдоволеними. Лише на кількох писках молодшого віку вимальовувався такий же безглуздий запал, що й у Зипка. Інша річ, якби грав оркестр і був присутнім сам Великий Коцмолухович. Що робити – не міг же він поспіти скрізь. Наскільки легше, в сенсі особистих дій, було воювати за старих часів.

Коли він доповів про своє прибуття черговому офіцеру, той спокійно сказав:

– Якби ви запізнилися на пів години, пішли би під трибунал. А так обійдеться арештом.

– Я не отримав наказу. Сестра тяжко захворіла на ангіну. Я був у неї всю ніч. – Слова чи не першої в його житті офіційної брехні розцвіли, як бліді орхідеї на тій огидній (боронь боже) купі лайна, якою було все його минуле. На вершині звалища лежав труп із молотком у голові. Зип поквапився відігнати цю картину. Голос із іншого, нібито реального, світу, продовжував:

– Не виправдовуватися! Ви самовільно пропустили вечірню перевірку, покинувши розташування, коли не було ще й дев'ятої, а в наказі чітко сказано, що сьогодні всі юнкери ночують у приміщенні училища.

– Ви вважаєте, пане поручнику...

– Нічого я не вважаю. Прошу на місце, – промовив молодий чоловік (Васюкевич) так холодно (але отруйно холодно – по-хамськи), що Ґенезип, увесь палаючий ізсередини – спалахи грали на щоках – «священним» вогнем молодечого скандалу та скоріше мисливської пристрасті як такої, аніж бажання вбивати (з нього, поки що, було достатньо), перетворився на купу застиглого військового металобрухту, майже мотлоху, придатного для похоронної команди, лазарету чи кухні, але не для фронту! Йому зіпсували цю хвилину безглуздими формальностями. Але, незважаючи ні на що, він був до дідька задоволений, що трапилася така «пригода». Ідейний бік боротьби був йому анітрохи не цікавий – його лише цікавили наслідки особисто для нього, а смерті, здавалося йому, зовсім немає. Найбільш ідіотський стан на світі, який так сприяє всіляким «військовим подвигам» на нижчих рівнях військової ієрархії. Йому здавалося, що кадавр[3] незнайомого бороданя буде безслідно ввібраний кривавою кашею, всмоктаний нею і втертий у шкіру подій, що наближаються, сенсу яких, попри всі попередні роздуми, він зараз узагалі не розумів.

Удалині знову затріщав кулемет, а потім ближче пролунали поодинокі постріли гвинтівок і почулося щось на кшталт далекого реву натовпу. У шеренгах подейкували, що в атаку юнкери підуть пішим порядком. Досі про коней не було мови. Усі, крім запеклих кіннотників-циркачів, були цьому раді: гарцювати по мокрих «котячих лобах[4]» кругляка та по асфальту! – жодному нормальному кавалеристу не усміхалася така перспектива.

– Струнко! – подвійна шеренга завмерла. – Правоо-руч! Колоною по два кроком-руш! – пролунала команда. Ґенезип упізнав голос Володійовича (не бачив його за колонами). Ось хто командуватиме ескадроном – цей головний його шкільний «ворог» серед офіцерів! Ну, не щастить так не щастить! Попри це, він рвонув уперед із такою силою, що на мить здалося, ніби він уже там, де триває різанина обдовбаного людського бидла, щоб іншому бидлу колись стало трошки краще. Ідеї! Боже – де ті щасливі часи, коли ідеї справді витали над таким побоїщем – тепер ніхто й нічого не знав. Усі сумніви луснули, наче перетягнуті підпруги, – щось усередині розпалося, й особиста воля поступилася місцем повному паралічу індивідуальності – лише система м'язів, якою керував кровожерливий внутрішній драб, напружилася, наче трансмісія машини, пущеної в хід далеким силовим центром. У легкій, порожній голові кружляли розрізнені, безпричинні, дематеріалізовані картинки. Ґенезип відчув свою голову як щось порожнисте, як безодню, а над нею витали фантазми, немов світлі метелики у променях сонця.

Але що за сонце їх освітлювало? «Центр Буття» – таємниця нескінченного простору і згасаюча єдність особистості – чорний екран: на ньому проступають окремі картинки, але він приховує незбагненну спільність. Інакше не було б нічого. «А я буду жити, чорт забирай, тому що ще не добігли свого кінця терміни, і я ще покажу!..» – говорили м'язи. І на тлі цього дивацтва – червона стіна стайні на тому боці, а над нею свинцеве небо літнього, похмурого ранку. «Як, ми ще тут?» – йому здавалося, що промчали роки.

«Я вже ніколи не пізнаю реальність», – якесь товстезне скло вщент відгородило Ґенезипа від світу. Його не проб'ють навіть кулі солдатів Синдикату Порятунку. Мабуть, воно лусне з його смертю. Те, що колись було мотором великої творчості (таємниця «я»), героїчною боротьбою індивіда за місце у всесвіті – місце в сенсі метафізичному, не соціальному, сьогодні – лише старий шлейф шаленої метушні шизоїдів. Товстуни, разом із бабами, скоро розчавлять цю дегенеративну расу, повністю затиснуть – тоді нікому вже не буде зле в чудово організованому мурашнику.

Голос ненависного ротмістра, обтяжений тепер грізними, справжніми командами, нагадав Зипкові перший візит княгині в училище. Як же давно це було! Він майже не впізнав себе в тому затурканому хлопчині з минулого – він, юнкер, іде у справжній бій, він – реальний убивця й божевільний. Уперше він усвідомив, що, можливо, вже... Не було часу... Остання картинка: драб зростається з ним; подекуди (в душі) ще видно колишнього хлопчика, але його пожирає темна, безлика постать. Зипко побачив це майже в деталях, ніби збоку. І йому на мить (само собою) здалося, що в цього недавнього в'язня, а тепер господаря, борода така сама, як у того вбитого полковника, лише чорна.

Вони вийшли в місто, і вулицею, що прямує донизу, побрели липким брудом до ймовірного осередку всього цього неподобства. І знову з внутрішніх резервів духу тхнуло цілковитою відчайдушністю і відчайдушною легковажністю. Такі вигуки, як «Гей-гоп! Еге-гей! Гайда!» тощо (якби, звісно, вони не були аж настільки огидними) могли б тепер бути дуже доречними. І все ж таки, хоча «ось очисне полум'я почало поступово, з флангів поглинати скверну загального маразму», Ґенезип відчував, що якби не зустріч із посланцем Джевані, все було б не так легко і просто, як у цю хвилину. Це був єдиний загадковий пункт, наділений особливою чарівністю в огидно ясній вульгарності нинішнього порядку речей, до того ж, здавалося, не тільки тут, а й у всьому всесвіті.

Весь старий світ, із його таємницями і дивами, видавався тепер небезпечним і болісним хаосом, сповненим привабливих затишних містечок, підлих пасток, невідомих можливостей, мук роздвоєності, а отже – реальних незручностей, що випливають звідси. Приклад – випадок із полковником: Зип надалі не мав бажання «переживати» це, але як упоратися з тим, що відбувається самостійно, без жодної участі контролюючого апарату? (Піґулки він має при собі – тільки це без сумніву). Усе, що відбувалося (крім, можливо, його внутрішнього сум'яття чи китайської стіни вдалині – цих таємниць другого рівня), було яскравим, виразним, елементарним та, принаймні з внутрішнього погляду, цілком безпечним – без сховків, де причаїлися вороги-двійники, і без так званих чарівних куточків, де можна сховатися будь-якої миті, коли набридне реальність.

Але насамперед це було нудним – нудним, як холера, як хронічна гонорея, як класичне мистецтво, як матеріалістична філософія, як загальна доброта всіх до всіх. І якби не битва, що, як на замовлення, випала на цей ранок, невідомо, як би ще обернулася справа – може, дійшло б і до самогубства. Єдиною іскоркою таємниці вищого рівня була нова релігія. За неї, як за «останню бритву», хапалися майже всі, відчуваючи, що поза нею немає вже майже нічого, крім наукової організації праці. А декому цього було замало.

Особливо страждали ті, кому з дитинства насичували мізки піднесеними й безтілесними ідеалами, а потім, в ім'я тих же ідеалів, наказали стати бездумними механізмами. Як же так можна – фе!

Ґенезип вирішив, що якщо він переживе цей «розгардіяш» (так у сферах, наближених до Коцмолуховича, називали заплановану революцію Синдикату Порятунку), треба буде познайомитися ближче з доктриною нової релігії в усій її повноті. Зазвичай бувало так, що такий суб'єкт ковтав піґулки, а далі все вже рухалося, як належить. Зипко вирішив навпаки: спочатку пізнати, а потім ковтнути. Але насправді такі рішення зазвичай виявлялися нездійсненними. Усі безуспішно намагалися розв'язати проблему: вирішив уже Коцмолухович чи ще ні. Ніхто нічого достеменно не знав.

Перед площею Дземборовського (ніхто достеменно не знав, ким був цей Дземборовський) їх розсипали стрілецьким ланцюгом уздовж широкої каштанової алеї. Десь там гатили дедалі сильніше. Прокидався день – сірий, заплаканий, паскудний. Якою ж далекою була хвилина сутички, що ще не почалася, але вже потенційно остогидла, від того весняного полудня, коли під надривний звук училищного оркестру «der geniale Kotzmolukowitsch[1]» «переповнював» вірою свої лейб-автомати. Чому не можна загинути (теоретично! – насправді й мови про те не було) саме за такого сценарію, як тоді? Невідповідність між довоєнними аксесуарами і безпосередньо військовою роботою – нудотною для нефахівця, як будь-яка робота, ставала дедалі неприємнішою.

Ґенезипа охопив глухий гнів на життєву «невдачу»: прокляття, все не те, немов хтось проти нього налаштований. Злість миттєво перейшла у так звану бойову несамовитість – Зип готовий був на шматки роздерти будь-якого члена Синдикату, якби той опинився під рукою, але тільки головних осіб, а не бідних, замакітрених офіцерів і солдатів, що «проливають кров» заради того, щоб якийсь там Пентальський міг щодня жерти на сніданок (!) свої устриці із шампанським (!).

Аж раптом із сусідньої вулиці, яка здавалася порожньою, гримнули перші постріли з гвинтівок. Між будинками моторошно гуркотіло – наче стріляла артилерія. Дивовижна лють знову перетворилася на гидливе обурення, що в якійсь жалюгідній міській колотнечі, а не у «справжньому» бою... А – щоб його!.. І знову гнів. І так без кінця. Нічим не міг зарадити тут навіть сам Коцмолухович, що сидів десь у далекій столиці, – він добре впливав на колишнього хлопчика, а ось на «драба з дна» він ще не мав управи, а тим часом (але про це – пошепки) десь під козетками[2] й у клозетах уже завелися якісь анонімні сумніви: а ну як і сам він – зовсім не він, не справжній Коцмолух (о, Боже! – звідки стільки зухвалості?) – а точнісінько такий самий «драб із дна» – природно, власного виробництва. Уф – камінь із душі.