Посестри. Часопис №105 / Державець Регіомонта Богуслав Радзивіл. Уривок
Vae victis (лат: «Горе переможеним»)
«І побачив я небо відкрите. І ось білий кінь, а Той, Хто на ньому сидів, зветься Вірний і Правдивий, і Він справедливо судить і воює. Очі Його немов полум’я огняне, а на голові Його багато вінців. Він ім’я мав написане, якого не знає ніхто, тільки Він Сам. І зодягнений Він у шату, забарвлену кров’ю…»
Краків, жовтень–листопад 1655 р.
Київський стольник Стефан Немирич притримав коня коло порослого мохом кам’яного дорожнього хреста, щоб кинути в шапку підсліпуватого старця-проповідника кілька мідяків. Пожалів не його, а худого, аж синього від голоду, обдертого хлопчиська, котрий тулився до старого, і ще раз подивувався, як легко грізні часи плодять охочих страхати й без того переляканий люд близьким Судним днем. Глибоко зітхнувши, знову наповнив легені прозорим, як янголова сльоза, повітрям. Так, ця осінь, без сумніву, пахла війною…
Пан стольник їхав до обложеного шведами Кракова. Мав вручити листи від Богуслава Радзивіла шведському королю Карлу-Ґуставу, колишньому коронному підканцлеру-вигнанцю Радзійовському і зведеному брату Радзивіла – принцу Францу-Ердману Саксен-Лауенбурзькому, що тепер перебував на шведській службі. Завдяки їм легко вдалося проминути шведські роз’їзди, які тепер, коли головне військо пішло далеко вперед, були раді поживитися конем та майном залітного птаха. Не раз і не двічі натрапляв на місцевих обірванців, котрим було все одно, кого грабувати, і тільки гостра шабля Стефана та оббиті залізом замашні дубці слуг стримували в тих жагу наживи. Місцеві, у котрих доводилося ночувати, про шведів говорили різне, однак улад сварили польського короля за те, що без бою здав Варшаву і, скерувавшись у ці краї, прирік їх на розорення.
– Яка нам різниця, який швед нашу корону носитиме? – натякаючи на шведську кров Яна-Казимира, розводився шинкар, до якого Немирич заїхав дорогою купити хліба. – Аби лиш війна скоріше скінчилася…
Натомість війна лише розгоралася: по наближенню до Кракова місцина зовсім обезлюділа, шведи розорили Іновлудзь, Джевицю та Одживул. Селяни шукали рятунку в лісах, і в покинутих напризволяще хатах було повно припасів, до яких не добралися жовніри, тож Немирич звелів своїм людям поповнити запаси харчів. Навантаживши мішками із зерном, вівсом для коней та живою птицею дві підводи так, що насилу тягли коні, рушили далі. Те, що хазяйновитість невдовзі зіграє з ним злий жарт, Стефан навіть не думав…
Пуста лісова дорога пахла гнилим деревом, ялицею, грибами, прілою травою та ще різкою нетутешньою смердотою, яку по собі може лишити не звір, лише людина. І то не одна. Сотні, чи й тисячі, проходячи цим шляхом, сходили з дороги на узбіччя, аби там, на зів’ялій траві, лишити огидні сліди. Немирич уважніше придивився до кавалків присохлого триденного лайна, над якими дзижчали мухи. Ні сліду бігунки: пружні, майже гладкі, схожі на пошматоване зміюччя, помірної товщини і приємної для лікарського ока брунатної барви з помітними вкрапленнями наспіх проковтнутої їжі. Ті, що їх лишили, напевне, мали міцні зуби, здоровий шлунок і, судячи зі значної кількості покинутого посліду, достатньо припасів на підводах. Отже, попереду йшло здорове та сите військо, готове до майбутніх перемог. Шведи…
Коли до Кракова лишалося кілька миль, безхмарне небо вже підпирали кудлаті стовпи сіро-чорного диму – тимчасовий командувач польського війська Чарнецький звелів спалити неукріплене дерев’яне передмістя, де міг би закріпитися ворог. Шведи стояли біля північного під’їзду до міста, але дістатись туди без пригод Немиричу не вдалося. Уже перший ворожий роз’їзд накинувся на його вози, як вороння на падло, а коли Стефан, вихопивши шаблю, дав зрозуміти, що боронитиметься, – і на самого господаря. Голод додає сил та затятості, Немирич це добре знав, тож вирішив поступитися. Крикнув, що везе листи до шведського короля, підніс ліву руку догори, а правою спробував дістати з-за пазухи пакунок. Але шведи чи то не розуміли польської, чи то не схотіли її зрозуміти. Борсаючись у ворожих лабетах, Стефан, як міг, вивертався від ударів і голосно сипав прокляттями. Не так до шведів, як до власної челяді, яка нібито злякалася націлених мушкетів, бо запали жовніри тримали напоготові, й навіть не ворухнулася рятувати пана. Тож як рідному зрадів офіцеру, що вчасно нагодився на крики і звелів підлеглим відпустити Немирича.
– Говори тихіше, я однаково не розумію, – байдуже кинув Стефану…
Разом проминули другий кордон вартових. До міста звідсіль було якихось пів милі – рукою подати, але на війні, звісно, відстань міряють інакше: тілами своїх і ворожих вояків. Десь попереду бахкали з мушкетів поляки, намагаючись поцілити у шведських дозорців із Червоної башти. Найкращі полки під проводом самого Карла-Ґустава переслідували Яна-Казимира, що втікав до Сілезії, рейтари генерала Дуґласа перейшли Віслу та облягали місто із заходу, решта жовнірів випасали коней чи шастали усюдами в пошуках їжі та фуражу, так що обоз виглядав мирним і пустим. На зелених горбовинах паслася крадена худоба, яку треба було зберегти до зими, і зайняті буденними клопотами вояки зовсім не зважали на Немирича та його супровід. Грізне військо набраних переважно в німецьких землях різношерстих найманців при ближчих оглядинах не виглядало так вражаюче, як у бою. На лафетах сохли виплетені з грубого волокна й вимочені в коров’ячому посліді ґноти – такі смердючі, що добра розвідка за самим запахом могла відшукати супротивника.
Вояки прали панчохи та онучі, дехто кашоварив біля вогнища, знесилені нічною вартою жовніри мирно похропували просто неба, навіть не знявши шпор, а ті, що мали сили, милувалися з жінками. Коло офіцерських наметів було жвавіше. Тільки-но скінчилася нарада у хворого на подагру фельдмаршала Віттенберґа, і шведські командувачі на табірному майдані ліниво обсмоктували отримані вказівки. Принц Франц-Ердман вирізнявся примітним орлиним носом на негарному пласкому обличчі та молодим віком (йому ще не виповнилося й тридцяти). Він теж упізнав Немирича, котрого неодноразово стрічав у братовому оточенні ще в той час, як сам мешкав на Підляшші:
– Нарешті! Я вже й не знав, що королю казати. Ваш зрадник Радзійовський, котрий умовив Карла воювати з Польщею і потім під Познанню вельми прислужився Віттенберґу, схиливши до покори тамтешню шляхту, похвалився, що посилав слугу до князя, щоб той якнайскоріше їхав до короля. Але дістав відкоша, нібито Богуслав не шведському, а польському володарю служити бажає… Чорт його забери!
Це була щира правда, але Немирич за вказівками Радзивіла покривив душею.
– Бреше, – махнув він рукою…
– Так воно й є! Я попередив пана радника: якщо пробуватиме брата з королем розсварити, з моєю шпагою порозмовляє, – і додав, прочитавши листа, – Богуслав пише, що військо збирає, аби Карлу найкраще послужити, але нехай поспішить. Боюся, що Радзійовський велику силу візьме, і тоді король виправдань слухати не буде…
Про це Стефан відписав князю, сам же лишився в таборі чекати подальших вказівок.
***
Карл-Ґустав прибув до Кракова декадою пізніше Немирича. У таборі монарха стрічали з усіма парадами: вишикуване в бойовому строю військо за командою завмерло і боялося дихнути, аби потім не гуляти вербовим гаєм[1]. Разом із королем прибув і Стефанів брат Юрій, київський підкоморій. У переддень війни послував до Стокгольма, а до шведського табору прибув, рятуючись від козаків та московитів, котрі, на голову розбивши великого коронного гетьмана Потоцького, осадили Львів.
Стефан цікаво оглядав молодого тридцятидворічного короля, котрому доля подарувала корону Швеції, а тепер пхала під сідало й польський престол. Міцний, широкоплечий, чорнявий, із прискіпливим поглядом великих ясно-брунатних очей на засмаглому в поході повновидому обличчі: якби не завеликий ніс та зайва тілистість, міг би вважатися красенем. Ще швидкий у рухах, поривистий і, як твердили знаючі люди, твердий у переконаннях, сміливий, гострий розумом та язиком – що ще треба доброму володарю? Хіба от занадто поважно трактував свою особу та прагнув слави своєму маєстату, але ж відомо, що присмачена таланом пиха – уже не вада, а чеснота.
Сюди, під вавельський пагорб, повертався переможцем, розбивши коло Войніча польного коронного гетьмана Станіслава Лянцкоронського, котрий прикривав утечу польського короля, а після поразки перейшов на шведський бік. Так, поки сонце Яна-Казимира котилося за обрій у сілезьких лісах, тут, у серці польського королівства, сходила нова зоря. Vivat, Dominus Carolus Gustavus! Vivat, Serenissimus Rex![2]
На прохання Франца-Ердмана Карл-Ґустав прийняв Стефана наступного дня в Єнджийові, на своїй головній квартирі – для потреб двору його величності звільнили всі кам’яниці на торговому майдані. Король був у простому похідному вбранні – наглухо затебнутому на усі ґудзики подовженому колеті коричнево-сірого камлоту на підкладі сірого рубчастого муару, з високою горловиною, довгими, прикрашеними фальшивими застібками рукавами та усипаним діамантами орденом Ісуса на грудях. Колет, розширяючись донизу від лінії грудей, вдало приховував пивне черево монарха. Прямого крою штани з такої ж тканини були заправлені у тупоносі чоботи з високими широкими халявами, з яких визирало мереживо бутхосів. Накульгував на ліву ногу (вчора під час огляду польських паланків під ним підстрелили коня), і здавався розчарованим, адже бачив перед собою не самого Богуслава, і навіть не довіреного посланця, а приватну особу, хоча й із листами від князя.
– Чортівня! Чого ж він чекає? – Карл-Ґустав зневажливо скривив облямовані тонкими вусиками повні вуста. – Бачу, Радзивіли водять мене за носа. Гетьман Януш нібито править Литвою, але своє ж військо вкупі утримати не зміг, тепер просить у мене людей, щоб здолати конфедератів. Литва мені й досі обіцяну присягу не склала! Герцог Богуслав пише, що затримується через загрозу від Москви… А я на це так скажу: якщо Радзивіли хочуть своє майбутнє забезпечити, нехай поквапляться. Про шлюб мого брата з донькою гетьмана за цих обставин уже не може бути й мови, і якщо я сам візьму те, що вони можуть мені запропонувати, то на мою вдячність нехай не розраховують!
Та загалом королівська аудієнція минулася успішно. Король пообіцяв прийняти старшого Немирича, коли здобуде Краків, чого, як зрозумів Стефан, довго чекати не доведеться.
***
Колишній коронний підканцлер Єронім Радзійовський був, напевне, найлютішим ворогом Яна-Казимира в усьому світі. Через польського короля позбувся уряду, статків, дружини, з котрою польський монарх нібито крутив амури, і зберіг життя лише втечею з Польщі. Намагався стати на службу до царя та імператора, але, врешті-решт, пристав до шведів. За свої нещастя мстився, як увічнений Гомером рогоносець Менелай, котрий підбурив царя Агамемнона звоювати Трою. Почувши, що сам Радзійовський у розмові з Францом-Ердманом безсоромно порівнює себе з прадавнім царем, Стефан не витримав:
– Троя Менелаю вітчизною не була, – і сердито скинув його руку з плеча.
Радзійовський знітився. Розумів, що пхаючи в труну коронованого ворога, водночас копає могилу Польщі, і вже позбавив життя кілька тисяч безневинних земляків, тож мовчки проковтнув образу.
Вони саме стояли на пригірку, за чотири милі від Кракова, – Карл-Ґустав довірив генералу Дуґласу знищити селян, які поховалися в лісах і дошкульними вилазками побивали шведських фуражирів. Ухилитися від походу було неможливо. Шведський військовий статут вимагав тримати накази в таємниці, нерідко навіть командувачі, отримуючи запечатаний пакет, змушені були розкривати його лише в певному місці та в присутності лише старших офіцерів, тому звичайні вояки дізнавалися, що мають робити, лише будучи на місці. Так було й цього разу. Виїхали в ніч, тепер уже світало, і Дуґлас скерував своїх рейтарів у лісові хащі. Проблукали там кілька годин, але повстанців не знайшли, тому повернулися на узлісся і спинилися біля струмка відпочити, напитися, напоїти коней і, врешті, переснідати, чим мали. Коні виглядали вдоволено, люди – не дуже, адже, завернувши на покинутий хутір, поживилися лише житніми снопами, які одразу згодували тваринам.
Радзійовський не відходив від братів Немиричів, самою своєю присутністю відбиваючи охоту до їжі. На щастя, помітивши кількатисячний загін, що нахабно сунув у їхній бік, вартові здійняли тривогу, тож довелося забути про снідання і ставати до бою. Розорені війною селяни прагнули помсти, але постерігши, що неприятель чисельніший і добре озброєний, кинулися навтьоки. Шведи гналися за ними до кам’янистого пагорба й зупинилися лише тоді, як під ноги коням покотилися велетенські кам’яні брили. Пагорб довелося здобувати приступом під градом каміння. Оберігаючи захищену шишаком голову, Стефан подумав, що якби польське військо так само затято боронилося, то шведів би вдалося побити ще на границях. Насилу відтіснили шаленців до лісу, де ті прудко дали ходу в густих чагарях, і, ще трохи поблукавши серед дерев, вирішили вертатися.
На узліссі чигала інша напасть: на скрегіт заліза нагодився численний та добре озброєний польський роз’їзд, і бійки уникнути не вдалося. Шведи не чекали атаки, після короткої жорстокої герцівки почали відступати. Помітивши, що ворог задкує, осмілілі селяни знову виткнулися з лісу. Спочатку стріляли з луків, але пущені стріли відскакували від броні, як горох від сита, тож зійшлися в нерівних сутичках. Косами підрізали коней, рубали сокирами, штиркали вилами, кололи рогатинами й молотили ціпами у відплату за свої розорені домівки, близьку голодну зиму і страчене колишнє життя – нелегке, але принаймні мирне. Стефан насилу стримав ошалілого від болю коня, котрого зачепили косою, і, рятуючи себе, махав шаблею навсібіч.
Влучні удари відлунювали неприємним для вуха хрускотом кісток та репнутої плоті, але скоро засичав від болю сам – вражена ціпом рука обм’якла й повисла ганчіркою. Їх не переслідували, і вже під захистом порослого кущами пагорба генерал здолав вишикувати поріділі ряди. Палав жагою помсти, звелів війську вертатися й битися, що його підлеглі без охоти вчинили. Польські жовніри не чекали їхнього повернення, чкурнули, покинувши селян, які в гарячці бою відійшли від рятівного лісу. Молодий полковник Кьоніґсмарк подався переслідувати вершників, а позостала частина шведського війська накинулася на беззахисних хлопів і порубала всіх, устеливши узлісся тисячею й п’ятьма сотнями тіл.
Коли вертали назад. Стефан не стримував злості.
– Селяни з відчаю за вила взялися, а їм навіть здатися не запропонували, – пожалівся брату.
– Війна є війна, – зітхнув Юрій, котрий теж не виглядав щасливим.
Потім, уже в таборі дізналися, що відзначився й Кьоніґсмарк: поляки-втікачі були на добрих конях, здолали сховатися в Лянцкоронському замку, котрий потім здали полковнику за те, що запропонував їм безпечний вихід. Як виявилося, на той світ, бо чотири сотні шляхтичів того ж вечора загойдалися на замкових стінах, а швед тріумфально повернувся під Краків із чотирма сотнями коней. Двох гнідих привели й Немиричу. Дізнавшись, звідкіля коні, Стефан пополотнів. Сам не розумів, який біс підбив його скочити на подарованого жеребця і, прорвавшись через кордон роззяв-вартових, залетіти на табірний майдан, просто до величного, прикрашеного вишитим шовком та золотом королівським гербом із коронованими левами та трьома коронами на жовто-блакитних щитах, білого королівського намету розміром із двоповерховий будинок.
Карл-Ґустав і Віттенберґ оглядали діжки з порохом для підриву краківських мурів, під які з початку облоги підкопувалися вояки. Потім, уже борсаючись у руках охоронців, Стефан репетував про ницість Кьоніґсмарка, і замовк лише постерігши, як наливається кров’ю королівське обличчя. Те, що шведський король страшний у гніві, знали всі, за винятком Немирича, але й Стефан налякався розпаленим видом монарха, що шарпнувся до нього, оголивши шпагу, і тільки закліпав очима, коли королівська зброя, оминувши його, пласким боком пройшлася по плечах розгубленого полковника. Поки його величність лютував, принц Франц-Ердман поспішив забрати Немирича до свого намету.
– Das ist recht[3], Кьоніґсмарка його величність покарав справедливо: той на його службі, і коли щось ворогу обіцяє, то робить це не від свого, а від королівського імені, отже, ламаючи слово, ганьбить короля! – розтлумачив дорогою. – Якби не був сином фельдмаршала, то легко б не відбувся, а так є надія, що обійдеться лише переляком. – Хто я, щоби сперечатися?
Немирич вирішив не брати до серця оте: «Є надія». Розумів, що не лише полковник – сам був на волосині від лиха, адже королівський гнів міг би впасти і на його спину. За два дні судили лейтенанта з капралом і квартирмейстром, котрі були з Кьоніґсмарком. Не за вбивства – за те, що відлучилися з табору без дозволу, і хоч за день повернулися, їх віддали під суд і засудили на смерть. Король дозволив кинути жереб, і нещасливого лейтенанта ранком повісили на великому дубі. Споглядаючи, як зажерливе вороння викльовує мертві очі, Стефан відчув певну сатисфакцію, duro flagello mens docetur rectius! [4]
