Посестри. Часопис №130 / Українські читання. Від автора
У 1977 році на сторінках паризької «Культури» була опублікована Декларація щодо українського питання, підписанти якої закликали визнати право України на державний суверенітет і наголосили на тому, що «українські патріоти становлять найбільшу частину в’язнів тюрем і ГУЛАГу, опір в Україні став синонімом національного опору в імперії». Документ також завершується закликом: «Особливо закликаємо російський опозиційний рух у СРСР і російську політичну еміграцію до зміцнення й поглиблення співпраці з борцями за незалежність України»[1]. Із російського боку декларацію підписали Андрєй Амальрік, Владімір Буковскій, Наталія Горбаневська, Владімір Максімов і Віктор Нєкрасов, із польського боку – Збіґнєв Бирський, Юзеф Чапський, Єжи Ґедройць, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Домінік Моравський та Александр Смоляр. До них приєдналися редактори емігрантських періодичних видань – угорського «Irodalmi Ujsàg» Тібор Мерай та чеського «Svedectvi» Павел Тіґрід. Крім того, порушили питання загроз для майбутнього, наголосивши, що одним із фундаментальних питань є ставлення «імперської нації, для якої буде тим краще, чим швидше вона зрозуміє, що ліквідація радянського колоніалізму – це також і в її власних інтересах, бо тільки це може відвернути загрозу майбутньої взаємної різанини». Водночас, звертаючись до минулого, автори нагадали громадськості: «Неможливо не згадати тут кривди, завдані Україні століттями польського імперіалізму».
Ця фраза дає можливість зрозуміти, до яких наслідків призводять імперські амбіції та пережитки, які неминуче провокують криваві зіткнення, як це сталося між українцями та поляками під час оборони поляками Львова у 1919 році, чи на Волині у 1943 році, про що у 1952 році писав Юзеф Лободовський: «Разом нас розділяє море крові та запеклі бої. Але хіба нас нічого не єднає? Хіба немає в минулому подій, явищ, за які міг би зачепитися тендітний плющ майбутньої дружби і з часом, за більш сприятливих умов, розростися в могутнє дерево? І навіть в останні роки. Це цвинтар на Монте-Кассіно. Там, під опікою того самого хреста, поруч із поляками сплять вічним сном українці. Невже ніхто з паломників на місце бойовища Монте-Кассіно цього не помітив? Отже, якщо не живі, якщо живі не можуть вирватися з лап одвічних привидів, то нехай цей солдатський цвинтар заступить шлях примарам минулого, що повертаються![2]»
Безперечно, в перебігу історії стосунки між Польщею, росією та Україною заплуталися у складний вузол залежностей, розплутування якого вимагає виняткової уваги та обережності. Однак якщо для Москви сам суверенітет України є casus belli, то для Варшави це одна з фундаментальних проблем «польської справи»: незалежність України, тему якої неодноразово порушували в колі паризької «Культури», є принциповою умовою збереження незалежності Польщі. Шанси на реалізацію бачення, викладеного в декларації, з’явилися після розпаду Радянського Союзу, але із вторгненням росії до Криму в 2014 році і, відповідно, з початком російсько-української війни, доповненням якої став напад Кремля на Україну 24 лютого 2022 року, її майбутнє опинилося під знаком питання.
Мета моєї книжки, яка складається з двох раніше опублікованих есеїв і серії рецензій на українську літературу, опублікованих у квартальнику «Elevator», а також вступного есею, написаного спеціально для цієї книжки, – окреслити складну проблему «українського питання» в той час, коли воно перестало бути регіональною проблемою і стало питанням глобального виміру.
Варшава 06.04.2022
