Посестри. Часопис №10 / «Найстрашніша річ — теплий шарфик моєї евакуації...»

***

Найстрашніша річ — теплий шарфик моєї евакуації,

Що служив мені подушкою на матраці,

кинутому на підлогу.

На ньому сни залишилися —

сухі, колючі вінки акації,

Сплетені на дорогу.

В кого

Мені запитати — коли ж ніч розвидніється, піде в спомин,

Посічена сиренами на сіре шмаття безсоння?

Бо заплющую очі — і шарф мені пахне домом.

Так пахне — що від самого лише запаху сивіють скроні.

Лежу собі, думаю: чим будуть пахнути їм роками —

Жінкам окупантів — привезені з наших осель трофеї —

Гори шарфиків українок, в’язаних для нас або нами,

Наші сережки, намиста, перла, дукати, камеї?..

Вчують вони гіркоту диму випалених кварталів?

Не душитиме їхні пещені шиї шифоновий шалик?

Лежу, думаю, а тіні вогника метаються у підвалі,

Поки снаряди влучають в нові квартали.

А хочте — візьміть теплий шарф евакуації моєї?

Мені вже — однаково. Я й так, усе, що було, — лишила.

Бо кожна дрібничка моя пахне моєю землею —

Так мені пахне, що згортається кров у жилах,

Поки зайшлі розчахують наші будинки —

потішити своїх милих.