Посестри. Часопис №3 / Трамвай «Краків — Буча»

Знову — ніч, і я знову не можу спати. Під одним моїм боком палає Буча, Ірпінь, Гостомель, під іншим — багатостраждальна Чорнобаївка, де живуть батьки, а в головах вибухають ракети над Києвом, Харковом, Маріуполем, Черніговом…

Пізні трамваї, які гуркочуть під моїм вікном краківськими вулицями, щоразу викликають найстрашніше в моєму житті дежавю: земля і стіни здригаються — стріляють! Правило двох стін! Впасти на підлогу! Заплющити очі, відкрити рот!

«То трамвай, дівчинко, звичайний трамвай, ці стіни витримають його коливання, нічого не завалиться, нічого не горітиме!»…

«Ні, про «(не) завалиться», «(не) горітиме» не треба. Особливо на ніч. Я не хочу вкотре бачити перед собою тридцять коней, які горять живцем у гостомельській стайні. Навіть коні! Навіть коні… Їх теж треба було демілітаризувати, денацифікувати, вони теж несли загрозу потенційного членства в НАТО?»

«Добре, забудемо ці слова. Уявляй, як повертаєшся додому: чоловік з утомленими, але щасливими очима зустрічає, обіймає, пригортає до себе... Між вами намагається протиснутися Туся — руда смішна дворняга, яка од вибухів ховалася так глибоко під дошками, що ледве вибиралася звідти. З черешні нявчить кіт Васька. Черешня, хоч і не обрізана цьогоріч, але вся густо обліплена цвітом — багато плодів нав’яжеться. Ви заходите в дім — ваш, щасливий, рідний дім, який усе пережив, вистояв, витримав… Оббігаєте кожну кімнату — повертаєтеся у своє життя, берете до рук кожну дорогу серцю дрібничку, плачете, дякуєте Богу, чоловіку, кожному воїну…»

«Я не знаю, чи є в мене дім. Чи є в мене чоловік… Уже тиждень —  жодної звістки. Тільки новинна стрічка ніби з горнила самого пекла: чергова порція розтрощеного, спаленого — чорного-чорного…»

«Не дивись новинні стрічки».

«Як?»

«Якось».

«А хтось так зумів? Бодай одна людина з усіх цих сотень тисяч, мільйонів українців, які стоять у черзі за PESEL, які вивезли з вогню своїх дітей, котів і собак, купку тоскних речей, а душі залишили там палати, боротися, виносити поранених із лінії вогню, доставляти харчі й ліки тим, хто зостався?..»

«Ти мала зберегти життя дітям. А ще повинна бути серед тих, хто повернеться і вдихне життя в свої міста, села, у свою країну. Хто лікуватиме словом зранені душі, хто розгрібатиме ті руїни, підніматиме нові храми, будинки і зводитиме мости. Хто нестиме пам’ять про тих, котрі віддали свою плоть і кров, аби було куди повертатися жінкам і дітям, аби ті, хто вийшов на сонце зі своїх бомбосховищ, могли надбудувати міцні, світлі стіни, постелити новий дах і повісити білі фіранки. Щоб песику було між ким скулено протискуватися».

«Про песика теж не треба. Два тижні поспіль щодня, в темноті виносячи йому їжу, я бачила: знову миска незаймана. Шкода собаку. І їжі шкода, незайманої. А темінь така, як ніколи в житті. Ніби світла взагалі не існує. Тільки тривожно бринить над головою дрон, ніби гігантська металева оса, ніби всевидюще вороже око, прискіпливо скануючи простір. Гукаєш собаку — не озивається. Знаю: живий, знаю, дивиться в морок розплющеними очима, а вийти не може. Та й мені так само хочеться забитися в найглибшу щілинку, куди б не долітали звуки випущених градів, де б не здригалася в агонії земля від залпів мінометів, де б можна було заснути і знати: завтра ми прокинемося».

«Навіщо тобі про це думати зараз, коли вже це позаду? Коли трамвай — усього лише трамвай, а не тяжка артилерія, не танк, який націлився на твої вікна?»

«Не позаду. Це зі мною, де б не була. Це з моїми рідними і з тими, про чиє існування не здогадуюся. Я не знаю, чим вичерпати з пам’яті ті два тижні в підвалі під обстрілами. Весь день вичерпую, а на вечір цей отруйний колодязь знову повен. У короткі проміжки між боями ми рахували знесені в підвал свічки й сірники, збирали в саду тонку шагреневу шкіру снігу, разом із торішнім листям скочуючи його в брудні сніжки, аби розтопити на воду. Ми ліпили чудні коржики, які здавалися смачнішими за ресторанну грузинську кухню. Передавали одне одному багато разів заварений пакетик чаю. А ще — боязко піднімалися в дім і зазирали у вікна, аби зрозуміти — звідки сьогодні вітер приніс чорний ядучий дим. Але то була марна справа — клубилося щодня і звідусіль. І дими ті були такими густими і всеохопними, що змішувалися з хмарами, перетворювалися на хмари, ставали нашим небом — жаским, лютневим лютим небом, яке вивергало вогонь і тільки множило дими.

Ми були безмовними свідками розгортання пекла. На наших очах наповнювався вогнем сусідський будинок. Він палав приречено, безутішно, ніби наперед знаючи, що ніхто його не приїде загасити. Не буде сирен, блискавичного розмотування шлангів і наповнених водою брансбойтів. Ніхто не намагатиметься врятувати дорогих його господарям речей, які вони не змогли, а чи не встигли з собою взяти. Горів так тихо, ніби в беззвучному режимі, гордо і рівно, чим ще більше підкреслював нашу безпорадність.

Ми, ті, хто не одну ніч провів у підвалах, бомбосховищах, у тісних холодних льохах, мабуть, ще довго боятимемося засинати. Боятимемося прокидатися. Боятимемося живого вогню. Різких звуків. Трамваїв, урешті, під своїми вікнами».

«Який дим найстрашніший?»

«Отой, який бачила останнім над Бучею. Ми тяглися в колоні евакуаційних автомобілів, уперше за часи війни покинувши стіни свого дому. Я почувалася равликом, з якого жорстоко здерли його захисну мушлю. Лишилася тільки відкрита гаряча рана. Здерли в один ривок, без знеболюючого. У світі за стінами нашого дому конала чорна зима. Пустками перед нами стояли десятки вигорілих будинків. На розбитих дорогах лежали сплющені бляшанки військової техніки, на узбіччі скніли покинуті прострелені автомобілі. Розграбовані магазини, зібгані, як листи паперу, металеві стіни ангарів… Бруд і попіл. І — метал, метал, метал…

Я боялася озиратися. І не могла не озиратися. І коли це зробила востаннє — побачила маленьку білу цятку нашого міста, над якою підіймався смолянистий дим. Товщина його була такою, як світла цятка міста… І десь там, у тій цяточці, залишився мій чоловік, наш дім, наш сад, наше життя, кіт і собака…

Зупиніть машину! Дайте вийти! Хочу додому! Навіть якщо стіни впадуть, то зроблять це з найбільшою турботою, як старий слон, котрий не хоче розчавити маленьку дівчинку, що годувала його з руки. Або ж як кат, що співчуває жертві і зробить свою справу швидко і точно. Але з машини не можна. Не дійти. Не вижити…»

«Дими не бувають вічними. Вітер розвіє, дощ заллє…»

«Я вже це чула. Коли в Чернівцях потрапила в турботливі чуйні руки і мене повели в магазин одягу. Стою між рядами, дивлюся на світлі стопочки сорочок і блузок і не можу збагнути: навіщо мені це? Що з ними робити? Це для мирного життя. А зараз — війна. До мене приросли одні теплі штани, які не знімала навіть уночі, куртка, старі черевики з поламаним замком… Нащо мені блузка? Нащо мені сукня? Нащо шалик? Я залишила все, що мала. Всі свої намиста в різьблених дерев’яних куферках, босоніжки на підборах, леткі шовкові сарафани. Ба більше. Все, над чим працювала, що творила, що несла в цей світ. Десятки років я ткала продовження свого внутрішнього світу, висаджуючи троянди під аркою, випещуючи яблуні, обживаючи кожен куточок свого простору любов’ю й турботою. У цьому світі осінніми вечорами потріскували дрова в каміні, влітку на терасі остигав м’ятний чай, розлитий по горнятках друзям, вечорами звучала фортепіанна музика, а за зачиненими дверима маленької кімнати, наповненої книжками й доньчиними картинами, творилася поезія. Хто я тепер? Де я тепер? Куди я тепер? Хіба можна скласти у валізу свій світ? Але мені кажуть: «Купуй сукню. Після зими буде літо. Як же без сукні?»

«Тобі пощастило! Прийняли люди, які стали вам земними янголами. Вони обережно зазирають в очі і намагаються зрозуміти: що сказати, аби не ранити необачно? Вони віддають свої речі і діляться хлібом. Знаходять велосипед і ноутбук і показують своє місто, у яке невідворотно заходить весна».

«І від усього цього, від зворушливих баночок із супами, які польські жінки готують українкам і зносять з усього міста до центрів допомоги, від вивішених у Кракові синьо-жовтих прапорів, від розміщених у магазинах коробок для збору продуктів, від оцих невмілих «будь ласка» з відчутним акцентом хочеться плакати. Обійняти кожного і плакати. Але я не плачу. Не можу вже. Бо душа вийде з тими слізьми. Бо сильною треба бути. Бо діти на мене дивляться. Бо ще стільки наших людей сидить у підвалах і не плаче! Ночує в окопах і не плаче. Дивиться на руїни своїх будинків і не плаче. Хто я така, щоб дозволити собі плакати?»

«Плач, дівчинко, плач… Ще буде час затиснути зуби, засукати рукава й сухими очима вишукувати серед уламків майбутнє. А зараз — плач. За усіх, хто в підвалах. Хто в окопах. Хто їде з котом і собакою в безвість. За тих, хто зостався. За тих, кого немає кому оплакати. І за тих, хто вибрав усі свої сльози, так і не знайшовши полегшення. А потім, коли вляжеться найменший дим, коли проявляться нові кольори, коли ніщо не полохатиме птахів вити нові гнізда, ти сядеш у свій трамвай, і він повезе тебе до самого дому — в трояндах на арці, з книжками на поличці, з бронзовим підсвічником на фортепіано. І тебе зустріне з утомленими, але щасливими очима чоловік, і пес поміж вами стрибатиме, і кіт проситиметься до рук, і черешня цвістиме — густо-густо, щоб і вашій родині вдосталь вродило, і кожному, хто пройде мимо і подивиться на них.

Вези мене, трамваю, вези…»