Посестри. Часопис №1 / «Смерть – це для тих, хто стоїть при труні...»

Смерть – це для тих, хто стоїть при труні,  

зустріч завжди незручна і моторошна. 

Відсахнешся від неї – вона тобі вслід,  

стоїть така тиха, покірна, лагідна,  

із обличчям рідних... 

Уже не сперечається, не кидається в бій, 

і час для розмов знайшовся,  

а розмова не почнеться,  

і справи залагоджено, і немає справ.  

Впізнаєш в ній усіх, хто на тому березі,  

а себе лиш знайти серед них не можеш.  

Як у маренні соннім, біжиш, оглядаєшся, шукаєш: 

те обличчя, що ще випливає із дзеркала, то не вона.  

Смерті своєї не знаєм, не впізнаєм,  

не ховатимем очі від сорому нещастя,  

не шукатимем дрібні на перевіз, 

не лічитимем дев’ять днів, сорок,  

у зачаєній надії, що «Бог простить».  

Наш погляд в очах її не для нас блисне,  

для нас тільки згасне.  

То для нас тепер таємниця,  

що завжди була таємницею,  

темінь, що заперечує темінь, бо темінню не є.  

Пам’ять – це тиша, мовчання і знак, 

що їх смерть залишає  

на згадку про себе.