Посестри. Часопис №63 / 1396. Повернення. Частина четверта

Завершення. Початок у номерах 60, 61, 62

Останній український блокпост Павло проїхав, коли вже починало світати. Скрізь – і на сепарських блокпостах, і на українських – йому ставили запитання, перевіряли машину, відкривали труну і навіть порівнювали фотографію на паспорті Гончарука з обличчям небіжчика. Ніхто схожості не помітив, утім, як і відмінностей: обличчя небіжчика опухло і посиніло, а з паспортної фотографії дивився худорлявий молодий двадцятип’ятирічний хлопець. Як тут зрозуміти? Але нерви потріпали так, що довелося віддати всі сигарети і всю воду. Ближче до ранку Павло відчув, що сили закінчуються. Він мріяв швидше дістатися до С. і передати кермо Стасу. Але до С. ще пиляти і пиляти, тому, знесилений, він з'їхав із дороги і, ризикуючи нарватися на розтяжки – втім, Павло почувався настільки втомленим, що, здається, все було по барабану – став подрімати на узбіччі.

Розбудив телефонний дзвінок. Крізь сон здалося, що це працюють міномети, і захотілося сховатися під сидіння й там доспати – від цієї безглуздої думки Павло і прокинувся. Дістав слухавку з кишені – сьома година дванадцять хвилин, тобто спав він трохи довше години – дзвонила Олена Миколаївна, вже кілька пропущених:

– Павле? Алло! У вас там усе гаразд? Дзвоню Стасу – не можу додзвонитися! Ти де?

«О, цього ще не вистачало! – подумав він. – Щоб Стас того…»

– Я в дорозі, – відповів. – Усе нормально, вантаж у мене. На блокпосту, триває перевірка, – збрехав. – Ми вже на українській стороні, не хвилюйтеся.

Олена Миколаївна трохи помовчала. Їй потрібна була пауза, щоб змиритися з думкою, що тіло її сина нестрімко, але переміщається зараз у напрямку дому.

– Я зараз Стасу сам подзвоню, – спробував заспокоїти жінку Паша. – Все буде нормально, не переймайтеся. 

– Павле, – запитала обережно Олена Миколаївна, – а ти впевнений, що там – саме Андрій?

– Мені місце показали, і в описах все сходиться. З фотокарткою порівнювали з паспорта, але темно там, та і стан тіла такий, що... Олено Миколаївно, думаю, все нормально, без проблем. Я…

– Павле, я хочу, щоб ти зараз поглянув. Я тобі прикмети скажу – у Андрія родимка є на руці, потім ще…

– Ні-ні-ні, Олено Миколаївно! Ви що! Я труну так закрив – зубами кришку не відірвеш! Він вгорі, прив'язаний – як я на машину полізу? Тут люди навколо, ні!

– Павле, а якщо там не він?

Павло похолоднів. Справді, а якщо? Така можливість не спадала йому на думку – він ішов чітко за планом, крок за кроком, їм дуже щастило всю дорогу. Ні, таке неможливо.

– Ні, таке неможливо! – сказав він.

– Павле, а якщо ти приїдеш сюди, а там – не Андрій? Ти уявляєш, що зі мною буде? – голос Олени Миколаївни тремтів. – Треба поглянути!

Павло поморщився, немов ударився ліктем об стіну. Але уявив собі навіть не те, що буде з Оленою Миколаївною, а те, що станеться з ним, якщо раптом – раптом! – він дійсно привезе в село не Андрія Гончарука, а когось іншого:

– Добре, Олено Миколаївно. Я зараз від'їду подалі від блокпоста і вас наберу.

Але спочатку він подзвонив Стасу – безрезультатно, і зробив два обережні кроки від машини в бік посадки, щоб помочитися. «Як можна було сюди заїхати? – дивувався своїй дурості. – Зараз вибухне граната на розтяжці – і замість одного небіжчика в одному ящику двох повезуть». Павло насилу розкрив кришку труни монтировкою  – нудотний запах ударив в обличчя, відригнув нічною кавою і бутербродом із ковбасою і маслом. «Важко зрання такими справами займатися», – закурив третю поспіль сигарету.

В труні лежало роздуте тіло, обличчя, в порівнянні з тим, як було вночі, здається, напухло ще більше, рот – розкритий... Верхню частину голови, точніше, те місце, де вона повинна бути, він іще вночі прикрив ганчірками.

– Я готовий, Олено Миколаївно. Прошу, швидше, бо тут машини їздять...

– Праву руку подивися. Там, на зап’ясті – великий шрам, це він із мотоцикла у сьомому класі впав, коли… А вище – велика родимка, – їй хотілося розповісти про сина все до найменших дрібниць, які вона згадала вночі.

– Олено Миколаївно, тут на зап’ястку – татуювання, навіть не розберу, що саме, якась абракадабра: чи то сонце, чи то колесо з ієрогліфами. Навіть я таких не знаю, – Павло затиснув ніс пальцями і нахилився нижче. – У нього є золоті зуби?

– Ні. Він тільки три пломби собі, як одружився, поставив, а до весілля і дороги до стоматолога не знав…

– Тут два зуба золотих праворуч внизу… – Павло вже розумів, що це не той, за ким його посилали, але не хотів у це вірити.

Не хотіла в це вірити й Олена Миколаївна. Однак серце їй підказувало, що, на жаль, це – правда, і горе накотило на неї з новою нещадною силою.

– То не Андрій, – сказала вона. – Не Андрій! Де мій син? – і, втрачаючи рівновагу, тихо зойкнула і впала навколішки біля дивану.

Павло стояв на узбіччі біля своєї білої «копійки» з розкритою труною на багажнику, в якому лежало тіло невідомого українського солдата, якого він сьогодні вночі власноручно викопав. Якщо зараз по дорозі проїде військовий патруль і запитає, що тут відбувається, то пояснення можуть затягнутися. Ситуація пахла дуже великими неприємностями, і Павло миттєво втратив свою упевненість – іще хвилину тому він робив благородну справу, допомагав повернути солдата батькам, а зараз в очах сторонніх перетворився на звичайного торговця тілами загиблих. Усвідомивши цю ситуацію повною мірою, він гарячково став набирати номер Стаса.

– Так, – сонно відповів той. – Вибач, заспав, перебрали вчора трохи. Ти вже тут? Я за п'ять хвилин буду готовий, під'їжджай знаєш, куди?

– Не квапся, братане, – Павло стиснувся, як пружина. – Тут така справа… – він коротко, без нічних пригод, виклав суть.

– Охрініти, – тільки й сказав Стас. – Я тобі через хвилину передзвоню.

Хвилина тяглась, як година. За цей час трасою проїхало кілька автівок, у тому числі дві військові. Павло не сумнівався, що про білу «копійку» з труною на даху вже доповідають, куди слід.

– Значить так, – сказав Стас. – Закривай труну і залишай її там, де стоїш.

– Не зрозумів, – здивувався Павло. – Давай я його краще в посадку заховаю.

– Не треба в посадку, там можуть не знайти, та й на розтяжку нарвешся. Гадаю, ти все правильно зробив, просто в могилі опинився не Андрій, а той хлопець із батальйону «Київ-1», який поруч у «камазі» сидів, нам так і розповідали. Йому також півголови знесло, тобто характер поранень схожий. Тому ти записку напиши, хто він такий і звідки він там узявся, і поклади її в труну – у нього також батьки є, а сам дуй сюди. Матері там зовсім погано…

Павло подумав, що написати, і поліз шукати в бардачок ручку або олівець. Як на зло, серед усілякого непотребу потрібна річ не знаходилася, і Павло лаявся і нервово поглядав на дорогу, чи не йде сюди хто-небудь, щоб запитати: «А звідки це у вас у труні небіжчик? Де ви його і за яким правом викопали!» Але ніхто, на щастя, не йшов.

Паша, знайшовши, нарешті, зламаний олівець, послинив огризок, вирвав із простого шкільного зошита, який невідомо, як тут опинився, аркуш, і написав: «Боєць батальйону «Київ-1». Загинув під Н. 29.08.». Листочок поклав у труну, під складені на животі руки бійця, на труну тут же, на багажнику, закріпив кришку, і опустив акуратно на землю. Поставив уздовж узбіччя, метрів два від проїжджої частини так, щоб можна було, проїжджаючи повз, побачити, а сам швидко стрибнув у машину і вдарив по газах.

*

Повітря буквально дзвеніло від тривоги і напруги. Навіть на головних вулицях і широких проспектах, попри вечір і прохолоду, що опускалася на місто, рідкі перехожі квапилися скоріше забратися з відкритого простору. Стояли порожніми літні кафе і лавки у скверах, нечисленні маршрутки і машини шмигали в провулки, ніби боялися потрапити на очі, але їх мало хто чекав на зупинках громадського транспорту. Місто немов вимерло. Довкола стояла така тиша, якої ніколи ще не бувало в мільйонному місті, немов мешканці в один день покинули його назавжди.

Люди чекали вістей. Не з телевізора, ні – від своїх рідних і знайомих, які зараз билися неподалік міста з росіянами і знали реальну ситуацію на фронті значно краще, ніж журналісти й політики. Частину цих солдатів вже привезли в шпиталі і морги Запоріжжя та Дніпропетровська, і містом миттєво розлетілися чутки про десятки вантажівок із убитими в Іловайському котлі.  Рахунок ішов на години. Наступ російської армії розлив страх і ненависть по містах українського Півдня. Люди чекали повномасштабного вторгнення й окупації, відчуття грядущої біди і великої війни, шиплячи, повільно розповзалося розпеченим асфальтом. Кожен мешканець міста готувався до майбутньої війни по-своєму і сам шукав рішення: втекти, виїхати разом із сім'єю, зустріти росіян як визволителів або взяти в руки автомат.

Тишу порушив незвичний звук – асфальтом котився солдатський шолом. Котився довго, глухо дзвенячи і підстрибуючи, ніби його спеціально запустили з силою, наче кулю для боулінгу. Шолом ніхто не намагався зупинити або підібрати – відлуння розкочувалося, здавалося, по всій вулиці, проникало в кожну квартиру, заглушало всі телевізори і суперечки. Шолом впустив солдат. Він стояв на протилежному боці вулиці біля двох автобусів разом із іншими солдатами, такими ж самими, як і він, із чорним від сонця і бруду обличчями, і, не знявши бронежилета, з автоматом на шиї, ні на секунду не відриваючись від пластикової пляшки з водою, жадібно пив.

Олена Миколаївна намагалася побачити обличчя кожного з цих бійців, які щойно повернулися з передової – в надії, що ним виявиться її син. Весь цей довгий важкий день вони зі Стасом провели в Дніпрі. Спочатку поїхали в морг, куди звозили тіла загиблих під Іловайськом, але далі порогу їх не пустили. Та вони б і не змогли зайти, такий зсередини йшов нудотний запах. Їм пояснили, що для ідентифікації тіла спочатку слід звернутися до військової прокуратури, написати заяву і спробувати впізнати тіло з фотографій, і тільки потім повертатися на опізнання. В Дніпро вони приїхали навмання, від безнадії, одразу ж після повернення Павла і Стаса з невдалої експедиції на схід. У військовій частині, як і раніше, запевняли, що нічим не можуть допомогти, і радили почекати, але у Олени Миколаївни був не той характер, щоб сидіти й чекати.

У військовій прокуратурі під час перегляду фотографій того, що залишилося від тіл українських солдатів, яких звозили до моргів із Іловайського котла, Олена Миколаївна втратила свідомість. Прокурор, не завбачивши ризику, почав демонструвати всі фотографії підряд: відірвані руки, ноги, розірвані животи з нутрощами назовні, поки Стас не витримав і не сказав: «Досить! Показуйте тільки ті, де є голова!» – «Та я ж хотів, як краще! – здивувався прокурор. – Може, там годинник на руці побачите знайомий, або татуювання…»

За день – жаркий і нестерпно важкий – прокурор і Стас переглянули всі фотоматеріали про загиблих, але пізнати Андрія не змогли. 

– Якщо є бажання, з'їздіть ось у цей морг, – сказав прокурор, зовсім ще хлопчисько. – Там є вціліле тіло, яке можна опізнати. Поодинокий випадок… Я вам зараз адресу напишу.

Коли вони під'їхали до моргу, серце Олени Миколаївни прискорено забилося. В ній жила впевненість, що зараз, саме тут вона знайде свого сина. Не встигли вони під'їхати, як Стаса вже покликали на ім’я – на них чекали волонтери, які одразу перезняли фотографію Андрія на телефон і разом зі Стасом пішли на опізнання. Олена Миколаївна довго одна сиділа в машині, їй навіть не хотілося пити.

Це виявився не Андрій, та вона навіть не заплакала, звикла за останні дні мужньо тримати удари долі.

– Їдьте до Запоріжжя, – порадила їм волонтерка, невисока дівчинка з невизначеним кольором волосся, довжелезними нігтями, розфарбованими в жовто-синій колір під український прапор, уся втикана сережками: в носі, вухах і навіть в нижній губі у неї висіли срібні кілечка і дзвіночки. Зустрінь таку красунечку в рідному селі, Олена Миколаївна, напевно б, нічого хорошого про неї не подумала. Але зараз вона дивилася на дівчину і не знаходила її дивною або ненормальною. – Туди теж із-під Іловайська вивозили. Ми зараз своїм зателефонуємо, вас зустрінуть. Ось адреса, запишіть.

Від Дніпра до Запоріжжя – близько години. Стас їхав, втомлено перемикаючи швидкості, втративши відчуття реальності. Їх вела вперед не надія, їх вів уперед і додавав сили борг. Той самий борг перед рідними і близькими людьми, який ніколи не буває сплачений повною мірою і який дає людям енергію піднятися над власними можливостями. Це єдиний наш борг, який не забирає, а віддає.

У першому ж морзі, куди їх пустили без зайвих запитань, вони знайшли Андрія. Він лежав при повній амуніції: в бронежилеті, берцях, у внутрішній кишені Стас знайшов військовий квиток і гроші. До зап’ястя була прив’язана маленька бирка з номером: 1396. Єдине, чого не було в Андрія – половини черепа. Тут же ходили люди, в основному, військові, які шукали своїх загиблих товаришів, за ними слідували співробітники моргу.

– Скажіть, коли його привезли? – Олена Миколаївна міцно схопила за руку чоловіка в замизканому, колись білому халаті. Її переповнювало полегшення від усвідомлення, що все вже позаду, і радість від побачення з сином – передостаннього побачення, але в той же час вона не могла зрозуміти, чому ніхто нічого не зробив, щоб полегшити її страждання і пошуки.

– Цих усіх тридцятого привезли.

– Це мій син! Ми його шукаємо п'ять днів! У нього в кишені лежать документи! Чому ви нікуди не повідомили, що він тут? – вона майже кричала.

– Даруйте, – інтелігентно відкашлявся лікар, – але це не в нашій компетенції. Є порядок – приїжджають представники військової частини…

Далі Олена Миколаївна вже не слухала. Вона дивилася на жінку середніх років, яка методично, одного за одним, оглядала трупи. Вона підходила до тіла, низько нахилялася, уважно оглядала обличчя і голову, якщо було що оглядати, ретельно обмацувала руки і ноги, розстібала куртки і дивилася на тіла покійних. Жінка не була схожа ані на співробітницю моргу, ані на військову. Та і складно собі уявити, щоб на таке завдання з частини направили жінку. Напевно, вона когось шукала, когось із близьких, як і вони.

– …так ось, даруйте, – Олена Миколаївна зовсім випустила з уваги все, що говорив у цей час лікар. – Вже пізно, друга година ночі. Вам доведеться десь почекати до ранку,  бо зараз немає нашого начальника і нікому поставити штамп на довідку. Самі розумієте, вночі ми тіла не видаємо.

– Ми не можемо чекати до ранку, – тихо, але дуже твердо сказала Олена Миколаївна. – Нам треба зараз.

– Без штампу ніяк не вийде, самі розумієте, – розвів руками лікар. – Такий порядок.

Олена Миколаївна не могла рушити з місця. Вона тільки що, вже практично втративши надію, знайшла свого сина, але через якусь нищівну формальність не могла його забрати з собою і відвезти додому. З вини командирів (або чиєїсь іще) він пролежав тут п'ять діб, і лежав би ще невідомо скільки, якби вона його не знайшла. І ось тепер їй говорять: «Чекайте до ранку! Без штампу ми вам його не віддамо!» Але вона не могла чекати, просто не мала на це сил. У той момент Олена Миколаївна готова була лягти просто тут, в морзі, поруч із сином, і померти.

– Прошу, вийдемо на вулицю, на свіже повітря! – хтось із волонтерів підхопив її під руки. – Не хвилюйтеся, ми все організуємо.

Волонтер був схожий на чарівника: великий, товстий, із огрядною бородою. Він подзвонив начальниці моргу додому, пояснив ситуацію, і та пообіцяла приїхати.

– Ви не хвилюйтесь, вона обов'язково приїде, не вперше, – пояснив волонтер здивованому Стасу.

Волонтера звали Андрій – такий збіг. Він розповів, що вони весь тиждень, починаючи з тридцятого серпня, допомагають родичам загиблих і поранених знайти й ідентифікувати своїх у шпиталях та моргах. Олена Миколаївна запитала, хто ця жінка, яка оглядає тіла в морзі, кого вона шукає?

– Чоловіка. Батальйон «Херсон». Вона з Нової Каховки, майор міліції. Сказала, коли знайде, віддасть тіло чоловіка матері, на Західну Україну, щоб поховали на родинному кладовищі.

Олена Миколаївна подумала, що цій жінці, можливо, навіть складніше, ніж їй. Коли вона знайде тіло чоловіка, то відправить його далеко, куди навряд чи зможе приїжджати часто: «Вона вчиняє, як мати, яка розуміє, що відчуває інша матір».

Уночі місто трохи охололо від задушливої спеки, але напруга не відступила, просто переформовувалася і забралася в неспокійні сни і жахи, в горілку і пиво, тривожні розмови і сварки. Але навіть сварилися люди в ті дні тихо й обережно, намагаючись, щоб їх не почули. 

Начальниця моргу приїхала на таксі о третій годині ночі, не барилася, видала Олені Миколаївні довідку про смерть сина, а разом із довідкою – і сина.

*

– Що ти хочеш у святого Миколая попросити? – на початку грудня снігу навалило повне подвір’я, і через відкриту кватирку було чутно, як дід шкребе лопатою об землю, прочищаючи доріжку від порогу до полагодженої собачої будки.

– А що можна? – Сашко сидів за столом і розфарбовував у дитячому журналі машинки.

– А що ти хочеш? – Олена Миколаївна знала, що попросить онук, але все одно вирішила: нехай сам скаже.

– Мені татко обіцяв велосипед подарувати, і не подарував

– Він просто не встиг – його вбили росіяни.

– Я знаю, бабусю. Тоді давай попросимо у святого Миколая! Давай?

– Святому Миколаю потрібно листа написати. Ось я візьму ручку й аркуш, а ти мені розповідай, що писати, добре?

– Добре.

«Добрий день, святий Миколайчику! – записала перші слова бабуся. – Пише вам маленький хлопчик Саша. Мені три роки. Я живу з мамою, дідусем і бабусею. Мій тато загинув на війні 29 серпня. На день народження він обіцяв мені подарувати велосипед, але не зміг, у цей час він був в Іловайську. У мене 26 серпня був день народження, а 29 серпня тато загинув, і моя мрія не здійснилася…»

– Може, привітаємо Миколайчика зі святами?

– Згода, привітаємо!

«…Вітаю Тебе з Новим роком і Різдвом і буду чекати подарунок. До побачення».

До листа бабуся додала дві світлини, а замість підпису обвела руку онука олівцем і дописала: «Це мої останні фотографії з татком. Виберіть для себе ту, яка більше сподобається…».