1
Міка подарував мені на п’ятдесятиліття золоту ручку.
– До цієї ручки мені б іще золотих слів, – кажу без особливого ентузіазму.
– Якщо й існує золотий запас слів, то він недоторканий, – урезонює мене Дайта і ще раз наголошує: – Якщо такий існує.
Ну так, звісно. Це мовчання – золото, а слова – лише слова. Який смисл ними запасатися? Хоча: «ну що, здавалося б, слова...»
– У нашій країні нема нічого недоторканого, – пробую заперечити і тут таки сам себе поправляю: – Хіба що – народні обранці.
Стоп! Про політику – ні слова!
У деяких народів існує звичай, якщо чоловік видобув із піхов кинджал – повинна проллятися кров.
– Нічого собі забобончики! – каже Дайта.
А якщо вже ти оголив клинка, але до зарізу справа не дійшла, то, аби не порушувати закону, мусиш пустити кров, надрізавши власного пальця, і тільки після цього можеш із чистою совістю стромляти ножаку до піхов.
Я не належу до тих письменників, які за кожного поруху думки хапаються за ручку для письма. І зараз видобув її тільки для того, щоб оглянути. Прекрасна річ. Не якийсь там бутафорський японський меч. Не кортик для парадного мундиру. А справжня бойова письменницька ручка.
Доведеться тепер щось черкнути. Так, нічого серйозного. Щось буденне та приватне. Наче пустити кров із пальця.
2
Легко сказати, врізати пальця. Пустити кров – не проблема. Ножа легше пустити в хід, аніж ручку. Сам Шевченко, розпочинаючи свого щоденника (він називає його журналом), нарікав на те, що нема про що писати. «Тепер тільки дев’ята година, ранок проминув як звичайно, без усякого вартої уваги події, побачимо, чим закінчиться вечір. А поки що зовсім нічого записати. А писати охота страшенна».
У Шевченка тільки ранок, а в мене вже й день до вечора добіг – і ні подій, ні думок, навіть складаний ножик не зламався... Та й писати мені не хочеться.
Але у мене є ручка, яку мені подарував син, та записник (у шкіряній палітурці, вкладений у шкіряну теку-барсетку), який мені теж дістався в подарунок – від Віті Мозоля. Котрий так і сказав: «Дарую тобі твою, ще ненаписану книгу». Мені зосталося її лише літерами заповнити.
– Ти про Вітю Мозоля скажи окремим параграфом, – радить Міка. – Він завжди гостинці приносить.
– Який він тобі Вітя?! – сварить Міку Дайта. – Він цілий директор!
– Я присвячу йому окремий розділ, – кажу похмуро. – Тільки нехай не розраховує на мою вдячність.
– Чого це?! – дивується Дайта.
Якщо розібратися, мій друг Вітя Мозоль і мій син Міка, не змовляючись, віддали мене у найми (якщо не у рабство) до оцієї ось золотої кулькової ручки і до ось цього ось записника у шкіряних палітурках. Без цих причандалів я зараз міг би із чистою совістю відбувати свою письменницьку повинність в усній формі.
Тарас Григорович пише: «Звернемося до світлого і тихого, як наш український осінній вечір, і запишемо все бачене і почуте і все, що серце продиктує».
Ох, вже ж мені ця філософія серця!
3
Збив мене Тарас Григорович із пантелику.
Українська філософія серця або філософія українського серця... Кому як до вподоби. Якщо це комусь до вподоби.
Українець думає серцем. А український письменник пише, мочаючи перо у серце, наче в чорнильницю.
А відтак – кардіограма української літератури.
Якби це була американська література, то фігурував би не прилад для зняття кардіограм, а детектор брехні. Утім, він би й українцям прислужився.
Шевченка це не стосується.
Може, мені сто грамів випити?
Це хороший початок, у випадку, якщо ви сіли до столу, щоб пообідати. Та коли це письмовий стіл, то спиртним можна хіба що долоні окропити, аби приступити до справи з чистими руками. (Так робив лікар, якого ми викликали до Міки, коли він температурив). До того ж, я уявлення не маю, чим має закінчитися твір, що розпочинається зі ста грамів.
Прийдеться знову поради у Тараса Григоровича просити.
«Солдатам видавали оклад. Мені також видали, я передав його своєму ще тверезому дядькові і звелів йому зшити із підкладкової тканини торбу для дороги. Потім зайшов до Мостового, вислухав ще раз історію (з деякими прибавками) про майбутнього тестя і зятя, випив чарку горілки і повернувся на город».
Що ж, постмодернізм постмодернізмом, а в українській народницькій класиці зустрічаються просто таки святі речі, повставати проти яких було б украй нерозумно.
Пляшка у холодильнику.
«Для чистоти помислів», – перехиляю чарчину.
Вдихнувши морозяного повітря з холодильника, вертаюся до своєї письменницької грядки.
Більш ніж певен, що продиктований цей емоційний (однак цілком конструктивний) порив не голосом розуму, а голосом серця.
Можна не сумніватися, що тепер я на правильному шляху.
Тарас Григорович та чарка горілки повністю розвіяли мої сумніви.
4
Навіть невеличка доза алкоголю спроможна налаштувати людину з оптимістичним мисленням (а мислення у мене оптимістичне, тільки виражається дещо песимістично) на ідилічний лад.
Мушу визнати, ніхто ще не звинувачував мене у зловживанні ідилічними картинами. Радше навпаки, як не прикро, мені закидають скептицизм, а дехто навіть вважає мене циніком. Це неправда.
Можливо, я мало й рідко випиваю?
Ідилія (звичайно ж, я маю на увазі не віршовий твір – жанр, у якому поетизується сільське життя, а ідеал – найвищу цінність, досконалий стан певного явища) не видається мені чимось неможливим. Я переконаний вона здатна проявлятися у теперішньому часі, а не тільки в минулому (у формі спогадів) і майбутньому (у вигляді мрій). Проблема в тому, що ідилія в теперішньому часі сприймається, як щось належне, навіть, коли супроводжується відчуттям радості або щастя. Хіба ж ми не заслуговуємо на радість чи щастя? Переживання цих відчуттів не буває тривалим, оскільки розмивається і підточується буденністю. Буденність присипляє свідомість, притуплює рецептори. Людина втрачає адекватність, оцінюючи факти і явища одинаково хибно, незалежно від того, походять вони із царини естетики чи взяті зі сфери етики.
Як не парадоксально, ми не шукаємо ідилії, не прагнемо утримати, якщо знаходимо. Нам подавай драму. Драма тримає нас у тонусі, впорскує в організм необхідну дозу адреналіну, створює ілюзію активного, повнокровного життя. Ідилію сьогодення ми ігноруємо як таку. Або ж просто не здатні її ідентифікувати. Чи ще гірше – не взмозі гідно оцінити. Ми нею нудимося. Ідилія люба нам, коли вже втрачена. Інший варіант – ми вигадуємо її, щоби вона, стимулюючи нас, маячила перед очима, ніби морквина перед осликом. Зазвичай ми згадуємо про ідилію у хвилини душевної втоми, розчарувань чи зневіри, аби взяти паузу для перепочинку, втішити себе або ж підживитися енергією. В ідилії ми ховаємося від реальності.
Утім, не впевнений, що говорячи про ідилію, кожен із нас має на увазі оне і те ж. (Хоч я одразу завбачливо окреслив межі власного тлумачення). Але нехай так і буде. Не станемо шукати єдиної, прийнятної для всіх, дефініції. Нехай ідилія залишається приватною справою кожного. Поосібно визначатимемо, хто постфактум, хто апріорі, а найщасливіші у теперішньому часі, що для них є ідилією.
Одна засторога: не плутайте ідилії з утопією. Інакше клопоту не оберетесь. У подібних випадках індивідуальне ліпше тримати подалі від соціального.
Продовження у номері 50
