Я не подаю переліку дійових осіб. «Героєм» п’єси є чоловік без чітко визначеного віку, роду занять і зовнішності. Наш «герой» часто перестає бути героєм розповіді і його заступають інші персонажі, які також є «героями». Чимало осіб, що беруть участь у цій історії, не відіграють великої ролі, тим із них, які можуть відігравати провідні ролі, часто не надають слова, або ж їм майже нічого сказати. Місце незмінне. Декорації незмінні. Цілком достатньо, якщо впродовж цього часу хтось бодай переставить стілець.
Ця п’єса реалістична й сучасна. Стілець справжній. Усі предмети й меблі – також справжні. Їхні розміри трохи більші, ніж у звичайних предметів. Найзвичайнісінька кімната. Стіл. Етажерка з книжками. Два стільці. Умивальник і таке інше. Ліжко на високих ніжках. У кімнаті немає вікна. У протилежних стінах є двері, перші й другі двері постійно прочинені. Ліжко стоїть біля стіни. Освітлення в кімнаті завжди незмінне. Світло не гасне, навіть коли розповідь добігла кінця.
Завіса не опускається. Можливо, розповідь лише урвалася? На годину, на рік... Ще одна заувага. Люди виступають у своєму буденному, звичайному одязі. Їх не можна зодягати в ефектні костюми, строкате ганчір’я тощо. Художнє оформлення не має жодного начення. Щонайменше барв і ефектів. Крізь прочинені двері швидко або повільно проходять якісь люди. Деколи чутно уривки розмов. Люди зупиняються й читають газети... Здається, ніби кімнатою Героя пролягає вулиця. Дехто з перехожих мимохідь прислухається до розмов у кімнаті Героя. Іноді вставляють кілька слів. І йдуть далі. Дія триває – від початку й до кінця – без антракту.
ГЕРОЙ (лежить, заклавши руки за голову. Випростовує руку, тримає її перед очима):
Це моя рука. Я ворушу рукою. Моя рука (ворушить пальцями). Мої пальці. Моя жива рука така слухняна. Робить усе, що я забажаю (відвертається до стіни. Можливо, засинає).
Входять батьки Героя. Зажурені. Батько дивиться на годинник.
МАТИ: Не тримай руки під ковдрою, це негарно й нездоро́во.
БАТЬКО: І що з нього виросте, коли він буде так довго вилежуватися. Вставай! Хлопче!
МАТИ: Йому сорок років, а він усього лишень адміністративний директор в опереті.
БАТЬКО: Кажу тобі, він робить усяку гидоту під ковдрою. Сам із собою.
МАТИ: Дурниці! Адже там ще хтось лежить під ковдрою. Здається, це ЖІНКА.
БАТЬКО: Ти здуріла! Семирічний хлопчик. Вчора він поцупив у мене злотий... Я з нього шкуру здеру! А ще він виїдає цукор із цукорнички.
МАТИ: Таж у нього засідання. Доповідь і співдоповідь!
БАТЬКО: Він украв у мене злотий. Якби він сказав: «Татусю, дай мені злотий, я хочу щось купити собі», – я дав би.
Його варто покарати!
МАТИ: Тихше! Він спить.
БАТЬКО: І в кого він удався?
Входить Хор Стариганів. Їх троє. У вим’ятих, трохи поношених костюмах. Один із них у капелюсі. Сідають під стіною на розкладних стільчиках, які принесли із собою. Старигані ледь ворушаться. Натомість текст декламують дуже жваво, гучно, молодечими голосами. Хор виголошує текст без надмірної міміки. Хор Стариганів заповнює паузи в дії: повчає, застерігає, підбадьорює.
ХОР: Хто дитям у колисці відчухрав голову Гідри,
Той у юності задушить Кентавра,
Жертву у пекла видере,
До неба піде по лаври.
Батько схиляється над ліжком. Бере Героя двома пальцями за вухо, потягає.
БАТЬКО: Не вдавай, що ти спиш. Підведися, коли з тобою батько розмовляє!
ГЕРОЙ: Стій! Стій! Хто іде? Стій! Стріляю! Хальт!
МАТИ: Він розмовляє уві сні. Ох, ця жахлива війна...
БАТЬКО: Я хочу поговорити з тобою, поганцю.
ГЕРОЙ (сідає на ліжку): Слухаю.
БАТЬКО: Навіщо ти повиїдав цукор із цукорнички?
ГЕРОЙ: Це Владик.
БАТЬКО: Не бреши, розкажи докладно, як усе було.
ГЕРОЙ: Щось мене спокусило, татусю. Якийсь дідько, татусю!
БАТЬКО: Якби ти сказав: «Татусю, дай мені цукру...».
ГЕРОЙ: А ви, татусю, длубались у носі, я вас підозрював...
БАТЬКО: Виродку! Що з тебе виросте? Бог свідок...
МАТИ: Як ти смієш так до батька... Я не впізнаю тебе, дитино.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Пане директоре, пора на нараду.
ГЕРОЙ: По тридцятьох роках я усвідомив глибину провин, а власне, своїх провин. Татусю. Матусю. Так, це я з’їв ковбасу у Велику П’ятницю 15 квітня 1926 року. Я соромлюся свого вчинку. Я запланував з’їсти ковбасу значно раніше, разом із Ясем і Павликом. Мій ниций вчинок, любий татусю, не має виправдання. Я з’їв ковбасу з гріха ненажерливості. Не був голодний. Завдяки твоїй турботі, татусю, у дитинстві я мав удосталь хліба. Часто отримував дрібні гроші на ласощі. Попри це я зогрішив.
МАТИ: Таж батько питає про цукор, а не про ковбасу.
ГЕРОЙ: Матусю. Не захищай мене. Зречися сина. Я з’їв і цукор, і ковбасу. Пам’ятаю, що близько третьої години, хвилин за п’ять до... ми почали їсти ковбасу. Я з’їв найбільший шмат. А ще наша люба бабуся, яку я угробив своїми підступами...
МАТИ: Таж бабуся природною смертю...
ГЕРОЙ: Бідолашні батьки, ви породили потвору. Впродовж десяти років я зумисне давав стрихнін бабусі у бісквітах. Пам’ятаю також свої підступні витівки із сірниками. З відразою згадую, що планував угробити ще й татуся.
БАТЬКО: Гарні речі.
ГЕРОЙ: Ці думки і плани зродились у моїй голові, коли мені сповнилося п’ять рочків. Пам’ятаю оті п’ять свічечок, що палали на тортику...
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ (нетерпляче): Пане директоре. Уже час.
ГЕРОЙ: Я хотів би ще зізнатись у...
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Саме час...
ГЕРОЙ: Любі мої, у мене конференція, чуєте?
Батьки виходять.
ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Конференція лише за дві години, але треба підготуватися. Зараз я підготую вас до всього.
ХОР СТАРИГАНІВ: Котику сіренький, котику біленький,
Котку волохатий, не ходи по хаті.
Не ходи по хаті, не буди дитяти,
Дитя буде спати, котик воркотати.
Ой на кота, на воркота,
На дитинку дрімота.
(А-а а-а а-а а.)
Герой засинає. Його будить гарматний постріл (вибух мусить бути потужний! Щоб публіка злякалася).
ГЕРОЙ: Ідіоти. Знову війна?
ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Ні, пане директор, це княжна Монако народила восьмеро близнят! Оце у нашій вітчизні геть усі радіють, дитиніють і таке інше. Від верхів’їв Татр й аж до синьої Балтики.
ГЕРОЙ: А чому в нас? Княжна живе в Монако!
ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Це не має значення. Сто наших молодих діячів вибираються на гуляйногах до Конґо вшановувати цю подію. Інші складають обітниці дошлюбної цноти.
ГЕРОЙ (дивиться в стелю). Придурки.
Хвилина тиші.
ГЕРОЙ: Ідіоти.
Хвилина тиші.
ГЕРОЙ: Кретини, павіани, паршивці, злодії, шахраї, педерасти, космонавти, онаністи, спортсмени, фейлетоністи, моралісти, критики, бігамісти.
Хвилина тиші.
ГЕРОЙ (закурює сигарету, дивиться в стелю): Я лежу. Лежу! Очільники урядів і командувачі штабів дозволили мені лежати й дивитись у стелю. Стеля. Чудова, чиста біла стеля. Обожнюю тих очільників. Можна спокійно провести неділю.
До кімнати входить Ольга. Жінка середнього віку. Стає в «ногах» ліжка. Знімає плащ. Плащ, сумку, шарф і т. ін. складає на ліжку.
ОЛЬГА: Я проходила повз і почула, що ти кличеш мене...
ГЕРОЙ: Я? Тебе?
ОЛЬГА: Минуло п’ятнадцять років, відколи ти вийшов із дому. І я не знала, чи ти живий.
ГЕРОЙ: Так.
ОЛЬГА: Ти не залишив адреси.
ГЕРОЙ: Я не мав її.
ОЛЬГА: Ти казав, що йдеш по сигарети.
ГЕРОЙ: Я купив сигарети.
ОЛЬГА: Тебе не було п’ятнадцять років! Що в тебе? Що з тобою? Поясни щось, скажи щось.
ГЕРОЙ: Я розповім тобі анекдот.
ОЛЬГА: Анекдот. У таку мить. Це жахливо. Він розповість мені анекдот опісля п’ятнадцяти років...
ГЕРОЙ: Я випив би чаю.
ОЛЬГА: Чай у таку мить, коли я прагну звіту про все твоє життя! Я помилилась у тобі, Генрику!
ГЕРОЙ: Мене звати Віктор!
ОЛЬГА: Вікторе, я помилилась у тобі. Ти свиня й шахрай.
ГЕРОЙ (позіхає): Мені вже перехотілося балакати.
ХОР СТАРИГАНІВ (кожен сам до себе): Балакати йому перехотілося... Таж він головний Герой. А хто мусить балакати?
ОЛЬГА (тупає ногою на Хор Стариганів): Тихо там... Оце ще одне слово мені... Цитьте!
ГЕРОЙ: Ти створила такі умови, що я нічого не второпаю!
ОЛЬГА: Ти гладив мої груди, лащився мов змій, спокушав гарними слівцями.
ГЕРОЙ: Гарними слівцями?
ОЛЬГА: Ти казав, що в нас буде будиночок із садком, двійко дітей: хлопчик і дівчинка... Світ завалився, а ти брехав. Ти зламав мені...
ГЕРОЙ: Світ не завалився. Ми вижили... Ти не уявляєш, Олю, як я тішуся, що можу лежати. Можу лежати, стригти нігті, слухати музику. Начальство подарувало мені усю неділю. Може, ти прийдеш у ліжко? Поговоримо.
ОЛЬГА: Я кваплюся до оперети. Уже маю квиток... Я ніколи не пробачу тобі!
(Виходить).
ГЕРОЙ: Лиши газету. Я думав, що ми всі помремо, тому казав тобі про дітей, про квіточки, про життя. Усе просто.
(Розгортає газету. Переглядає, читає вголос.)
«Пляшки перед розливом пива треба ретельно вимити. Працівники на розливі часто не переймаються тим, чи пляшки чисті. Унаслідок цього в наповнених пляшках трапляються “чужорідні тіла”, буває навіть, що в пивці плавають мухи. Раніше ми вже писали про майже варварське ставлення працівників торгівлі до цього напою. Торгівля пивом припускає не одну нагоду для шахрайства. Яким чином, наприклад, зі столітрової діжки пива зробити стодвадцятилітрову?..».
ХОР СТАРИГАНІВ: Дуже просто.
ГЕРОЙ: «Клієнтам, які п’ють пиво з кухлів, треба наливати більшу порцію піни. Замість повного кухля вони дістають кухоль, наповнений лише на половину чи на третину.
Голос Героя набирає снаги, стає патетичним.
Авжеж, пиво мусить мати так звану пінну шапку. Ідеться, однак, про те, щоб місткість кухля відповідала нормі. Тому всі кухлі або склянки мусять мати позначки. Треба, щоб на них були мітки, які означають 250 або 500 кубічних сантиметрів рідини... На жаль, не миють старанно навіть пивні кухлі. Чимало кухлів усередині вкриті шаром жиру, тим часом жир – це ворог номер один золотистого напою. У торгівлі пивом спостерігається злочинна безвідповідальність. З цим треба покінчити. Треба карати...».
Хор Стариганів розділяється.
СТАРИГАНЬ І (прикладає долоню, зібгану в трубку, до вуха): Про що він каже?
СТАРИГАНЬ ІІ: Про пиво!
СТАРИГАНЬ ІІІ: Чи є в цьому пиві натяки на владу, підтексти, символи, алегорії? То наш Герой ратоборець?
СТАРИГАНЬ І: Він говорить про пиво!
СТАРИГАНЬ ІІ: У цьому пиві мусить бути щось приховане!
СТАРИГАНЬ ІІІ: Він каже, що в пивці плавають мухи.
СТАРИГАНЬ ІІ: Мухи? Це вже щось.
СТАРИГАНЬ І: Дурня! У нього пиво означає пиво, муха – це лише муха. Не більше.
СТАРИГАНЬ ІІІ: Змилуйтеся, це не Герой. Це просто барахло! Куди поділися давні герої, орфеї, вої, пророки? Муха в пивці! Навіть не в пиві, а в пивці! Що це таке?
СТАРИГАНЬ ІІ (іронічно кривиться): Це театр, співмірний нашому величному часу.
СТАРИГАНЬ ІІІ: Час ніби й величний, люди трохи замалі.
СТАРИГАНЬ І: Як завжди, все як завжди.
СТАРИГАНЬ ІІІ: У пивці плавають мухи? В цьому щось приховане!
Хор згідливо киває головами.Тихо, ніби хтось маком засіяв. У цій тиші лунає пташиний спів. Канарки. За мить до кімнати заходить старий чоловік із довгими вусами в старому капелюсі.
ГЕРОЙ: Дядьку!
ДЯДЬКО: Я був на прощі в монастирі... Навідався дорогою до тебе: три дні лісом, два дні полем, а там уже й шапкою докинути можна. А що у тебе, Стасю?
ГЕРОЙ: Нічого, нічого, дядьку. Скільки літ, скільки зим! Ми не бачилися двадцять п’ять років, дядьку!
(Герой сідає на ліжку, натягає шкарпетки).
У вас, дядьку, мабуть, ноги болять. Адже це сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Як добре, що ви навідалися до мене. Зараз я приготую вам воду для ніг і закип’ячу води на чай. Лягайте, дядьку! Знаєте, дядьку, ви намочіть собі ноги.
(Герой витягає з-під ліжка тазик, наливає воду. Наливає справжню воду до справжнього тазика зі справжнього дзбанка).
Ось, дядьку, будь ласка, дядьку... Зараз я вам, дядьку... (Герой із радістю упадає навколо Дядька). Дядько... дядька... дядькові... дядька... дядьком... О! Дядьку... про дядька...
ДЯДЬКО: Славний хлопець! Дякую тобі, дитино, за такий розкішний прийом.
(Дядько знімає штиблети й шкарпетки. Мочить ноги в тазику).
А що у тебе, Владику?
ГЕРОЙ: Бачте, дядьку, я хотів написати вам, але Зося сказала, що ви хворий, то я гадав, що ви померли.
(Кладе руки на плечі Дядька).
Я страшенно радий, що бачу вас. Ви й не уявляєте, дядьку. Що у вас?
ДЯДЬКО: Якось пхаю той віз життя. Знайшов, з чого радіти!
ГЕРОЙ: Ви, дядьку, справжній! І капелюх справжній!
(Знімає з дядька капелюх).
І вуса справжні, й ноги справжні, й штани справжні, й почуття, і думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас, дядьку, справжні, й ґудзики, і слова. Справжні слова!
(Герой говорить дедалі зворушливіше й піднесеніше).
ДЯДЬКО: А що у тебе, Владику? Геленка казала, ти був у Парижі.
ГЕРОЙ: Був.
ДЯДЬКО: Ну, і що там, як там, розповів би щось про той Париж. Я ж за життя його вже не побачу... І тітці цікаво.
ГЕРОЙ: З приємністю, дядьку.
ДЯДЬКО: Часу, мабуть, не гаяв, еге ж?
ГЕРОЙ: Мабуть.
ДЯДЬКО: А як там людиська живуть?
ГЕРОЙ: Якось живуть... по-різному. (Витягає сигарети). Може, закурите, дядьку? Французькі.
ДЯДЬКО: Як французькі, то я візьму дві.
ГЕРОЙ: Купив трохи сірників у Парижі, туалетне мильце в Парижі, зубну щітку, леза для гоління, сорочку, парфуми, пантофлі, кнопки, шпильки, голки.
Хор Стариганів роздивляється якесь фото. Сміються, розповідають один одному анекдоти, уривки з яких можна чути.
ДЯДЬКО: А що там у мистецтві, у літературі... у політиці?
ГЕРОЙ: Сяк і так, усе різне... Й не охопиш. Знаєте, дядьку, я бачив Наполеона в натуральну величину, Папу, королеву –усі вони рожеві й із воску. Їдять багато салату, сиру і п’ють вино, – кухня, звісно, французька.
ДЯДЬКО: То ти трохи перевітрився й закупився.
ГЕРОЙ: Місто, знаєте, дядьку, в такій блакитній імлі, як у спирті.
ДЯДЬКО (по хвилині мовчання): Але... Щось ти видаєшся мені понурим. Гей, Казю-Казю! І чого ти мордуєшся?
ГЕРОЙ: Бо розумієте, дядьку... Шкода й казати... Я плескав. Вигукував гасла.
ДЯДЬКО: Це як – «плескав»?
ГЕРОЙ: Саме, що плескав.
ДЯДЬКО: Усі плескали.
ГЕРОЙ: Та що мені до всіх. Я думаю про себе. Я плескав.
ДЯДЬКО: Ну, ти як дітвак, Петрусю! Пікассо теж плескав.
ГЕРОЙ: Дядьку, дядьку...
ДЯДЬКО: Ну, що скажеш, Казю?..
ГЕРОЙ: Я знаю, що багато людей плескали, але вони вже забули. Тепер вони перейняті марками автомобілів або розважаються на маскарадах, а я й надалі весь час складаю руки, й ці оплески лунають у мені. У мені деколи гучать такі потужні оплески. Я порожній, немов базиліка вночі. Оплески, дядьку... оплески.
Тиша.
ДЯДЬКО: А загалом, ви здохляки, слабаки. Небо чисте – а він туману напускає. А що мені казати? Що там ваші оплески. Я пам’ятаю, як ми в час заворушок вкинули нашого командира до томатної юшки. Стривай... як же його звали?
ГЕРОЙ: До юшки?
ДЯДЬКО: У казані саме варилася томатна юшка... Час був неспокійний, усякі сутички, бунти, словом, булькотіло... Він прийшов із перевіркою до кухні. Юшка варилася для всієї компанії, то ми його вкинули туди й засунули казан накривкою. І він зварився разом із вусами. І шпори зварились, і ордени. Я ще й досі не можу стриматися від сміху, як згадую про це.
(Дядько плескає Героя по плечі).
У тебе делікатне сумління. Я відпускаю тобі гріхи!
ГЕРОЙ: Мені сумно, дядьку. Знаєте, коли я був малим хлопцем, то грався в коней. Перетворювався на коня і мчав із розмаяною гривою подвір’ям і вулицею. А нині, дядьку, я не можу перетворитися на людину, хоча й став директором інституту. Я хотів би розкопати землю, вигребти кілька картоплин і спекти їх для вас, дядьку. Картоплини мають сіре, шкарубке лушпиння. Всередині білі, розсипчасті й гарячі. Я хотів би мати десь власну яблуньку з гілками, листочками, квіттям і яблуками... Я вже так давно не сидів у затінку. Яблуко вкрите прозорим шаром воску, відбитки пальців дуже чітко видно на такому яблуці. Яблука висять на гілках. Чекають моїх рук. Як дівчата...
ДЯДЬКО: Казю, чому ти не повертаєшся? Ми всі чекаємо на тебе. І мама, й сестри.
ГЕРОЙ: Не можу, дядьку.
ДЯДЬКО: Ти ще не хочеш повернутися зі світів додому?
ГЕРОЙ: Ні.
ДЯДЬКО: Ще не наївся, не наглитався?
ГЕРОЙ: Ще, дядьку, й апетит росте, – як роззявлю рота, то ковтав би цілі міста, й людей, і будинки, й картини, і бюсти, й телевізори, мотори, зірки, одалісок, шкарпетки, годинники, титули, медалі, грушки, пігулки, газети, банани, шедеври...
ДЯДЬКО: А може, ти спакуєш манатки й підеш зі мною, завтра будеш на місці.
ГЕРОЙ: Ні, дядьку, я вже не можу повернутися.
ДЯДЬКО: Ходи-ходи, пташки співають, весна іде.
ГЕРОЙ: У мене багато незавершених справ, усякі справи, важко від цього відірватися, важко розібратися. Може, потім.
ДЯДЬКО (витирає ноги об ковдру. Взуває черевики, засуває тазик із водою під ліжко): Дідеку! То я вже піду собі. Зоставайся з Богом!
(Герой мовчить. Лежить із заплющеними очима...)
<...>
