Однак дме теплий вітер, коли вони зустрічаються

в парку. Дафна фотографує палаючу

березу перед самим її згасанням. Аполлон

виглядає втомленим, гайморит, біль у зубі.

 

Виявляється, що боги теж платять

податки, тільки не такі високі, Пандора

охороняє їхні Документи. Дафна хоче

зняти фільм, але поки що змушена

 

полагодити душ. Вона не дозволяє

себе впіймати, тікає за океан, пише:

надішли мені знімок дерева, його

 

світлих гілок. Аполлон вночі йде

до моря, місяць у лисячій шапці

розтоплює у воді мікенську маску.

Може, й не до речі, а сказати мушу:

Трудно, як людина має одну душу.

Краще мати дві їх: з них одну – що в тілі,

Другу – що в калитці держать люди вмілі.

І сніг, і промениста просинь 

лаштують мальовниче дійство. 

Із пасажирського сидіння 

скотилась гумка для волосся. 

 

Хоч без чуприни, та на пам’ять. 

Можливо, і про тебе... Аж до 

тридцятки Шумана адажіо 

з якогось дива оминав я. 

 

Прекрасно: рятівного кола  

не мати – знехтувати спокій. 

Я ж маю море книг під боком, 

котрих не доторкнусь ніколи.  

 

Я знаю: по-китайськи «білий» – 

це і «дармовий», і «даремний». 

Волосся (воля? голос?)... Енна 

потуга... Спробуй його вилови... 

 

Та варіація постане 

у закладі, який зазвичай 

ми називаємо клінічним. 

Я преостаннє мав завдання –  

 

самотньо ковдру прогрівати  

годин так вісім. Лиш подумай: 

ще мій новий знайомий Шуман 

назвав це «домом варіятів». 

Приборкавши наші нутро і подобу, завмерли 

безсирні ясні скиборізки, глухі морозилки 

у мить, коли варто замкнути самітну крамницю 

й вертати в кімнату, аби подивитися дербі, 

окрайцем нічийних земель, які ангел нарешті 

узяв під опіку і де він рости дозволяє 

корчастим кущам та чіпким бур’янам до пришестя 

(це гірко, але невблаганно) гінців зеленбуду 

й четвірки девелопмент-вершників із передвістям: 

тутешні ландшафти поглине крутіж будівництва.  

 

Забракло пругкого проміння, й домашні звірята, 

дрібцюючи сторожко, всотують ніздрями тишу,  

з людьми, що своїми зробились, обходять райони, 

зростає орбіта маршруту, відтак безіменні 

та ближні, вже ті, що укрив їх і код, і шлагбаум,  

не менше щасливі й водночас не менше нещасні, 

осердям Усесвіту вкотре стають, мов раніше, 

іще до Коперника, гіперболічного духу, 

незгодні із рухом за сонцем, охочі пустити 

супутники у просторінь: хай навколо кружляють, 

фіксуючи нашу, а отже, й мою неістотність. 

 

Про мам не почав я ще навіть. Потрібна відвага!.. 

Вони прибувають у парах і котять візочки 

з малечею (важче казати, ніж вивчити список  

покупок), це істинні жриці античної думки, 

джерела якої незнані, бо з Бронзовим віком 

пішли в небуття, і з мадленським конем, і Адамом 

із Говрлева чи, поодинчі, прибились на форум 

котрийсь для примноження пам’яті про вітровія, 

 

вітриська, а отже, відкритості митей майбутніх, 

коли не зостанеться часу; такі сподівання 

не менше скорботні, проте, аніж незабудь тиха 

про миті минулі. Підніметься Unity Tower1, 

будівля-примара, загрузла в гірському пейзажі, 

як тіло, оспівувань варте, яке має бути 

принадним, та буде стороннім: так люди, що прагнуть 

любові, зриваються в передчуття осоруги, 

яку навіває слизька вертихвістка, відверта 

й нечуйна, аж можуть розранити (щойно спіткають 

панянку на клікнутій позасвідомо світлині, 

котру не прибрали) в коханої родимку раптом 

у вечір, котрий заподіє не пристрасть, а втрати. 

 

Хоча й відкриваються опери непримовкальні 

Вівальді – нехай так довічно триває, неначе 

творив композитор, ув’язненим будучи в тому 

перебігу часу, про нас не забувши, але не  

прочувши про кинуті абикуди самокати 

або науковців, котрі лиш уперше допіру 

узріли, як чорна діра пересилює зірку 

далеко, спрадавна, допоки іще на Землі 

життя діставалося в дар динозаврам. Одначе 

 

ці дні – мов суцільний адвент-календар із дефектом: 

ховає в найкращому разі щодруге віконце 

брусок шоколаду, а решта – оманливий пластик, 

лиш натяк на справжні шкарпетки, або ж паровозик, 

чи зірку із іншими благами на вшанування 

сумирності серця; лиш натяк на смак жалюгідний – 

усе ним обмежиться, й соус незвіданих тисяч 

чужих островів, шоколадні тональності віскі, 

щербинка на дзеркалі й серія майже прем’єрна 

близької зими з-за принадливих вікон потойбіч 

парковки не будуть розчулювати охоронця 

окрайця земель, де владичать кущі з бур’янами 

й людина іде незнищенна, ступаючи поміж 

забльованих жевжиків у надвечір’я, коли вже 

підноситься місяць; ясна та самітна, ступає, 

не чуючи ні скиборізок, ані морозилок. 

Безконтактний платіж – і я легочу в думках цепеліном. 

Очевидно, сезон із тренінгів на мені позначився плідно. 

 

А плоди, здається, терпкі, наче «брекзит» – решті Європи. 

Довелося чути: «Адаме, не вдавай затятого сноба! 

 

Тварини – сумнівні друзі, музика – річ нудна. 

Без них буде легше випити ківш до самого дна». 

    

Напинав мене гідроген, перспектива пестила око.  

На найвищому з рівнів неба розлетілась моя оболонка. 

 

Якщо не повірите, хай це моєю проблемою стане. 

Буває, така проблема – по-справжньому тепла ванна. 

 

Немов любов до котів, кусюча, хоча натхненна. 

Мов привиди помилок. Як вірші без хепіенду. 

Не тому, що були ми такі бідні.

А може власне тому, що ми такими були.

Переглядаючи німецький каталог із меблями.

Подумала, що Царство небесне уже настало.

Весною вітер-баламут

Розгойдує гілки вільхові,

В яких таїться більше суті,

Ніж в найсуттєвішому слові.

 

Яка ж нудотливо-фальшива

Та проза поетична!

Сливе що завжди неправдива

І часто алогічна!

 

Он цвітом груша виграє,

Стоїть в суцвітті, біла –

Душа принаймні в неї є,

І є живичність тіла.

 

Чи на сосну дивлюсь в гаю,

Ромашку в полі вирву –

Скрізь форму має все свою

І власну барву.

Вона й Він

два живі ноутбуки.

 

Поміж ними

сіра зона

початок сутінків.

 

Чую два

меседжі

кружеляють неначе

дрони.

 

Рятуйте наші

душі.

 

Щось знову я дотепно й не до речі

Знаходжу дефініції безглуздя,

Із дерева життя сухе галуззя

Зривається поривами картечі.

 

А порох ечі-печі поза плечі

Лоскоче, опадаючи в задгуззя.

Пошкробаюсь в ніщо і назовуся

Прихильником мистецтва порожнечі.

 

Приборкаю свої об’ємні примхи,

Смиренно сам покаюся собі,

Помучусь, покараюсь, далебі;

І знов рука потягнеться до спинки.

 

А там нема нічого, бо якщо

У голові нічого – скрізь ніщо.

За мене кинуто мій власний жереб

Вселенським провидінням судьбоносним.

Залишусь я назавжди геноносним

Утіленням фатальних перемелень.

 

У борошно життя з хвилинних зерен

На жорнах дня і ночі переносним

Робітником лінивим кароносним

Сякий-такий мій досвід перемелен.

 

Мені моє просвітлення питоме

Дароване закономірним плином,

Спланованим давно творцем-кретином;

Все стало врізнобіч мені відоме.

 

Що мав – то маю, матиму повік

Лише своє, як цілий чоловік.