Посестри. Часопис №233 / Українські шістдесятники: які вони й навіщо? (Тексти і контексти: за матеріалами періодики 1960-х — 1970-х рр.)
Пiд обстрiлом критики...
Iсторiя української лiтератури, загалом не бiдна на «грона» своїх талановитих репрезентантiв, такого масованого «наступу» молодих неофiтiв на свiдомiсть читача, як це було з початком 1961 р., здається, досi не знала. I призвiдницею цього стала доти стабiльно передбачувана «Лiтературна газета» (в скорому часi перейменована на «Лiтературну Україну»), яку очолив молодий редактор, вiдомий уже на той час письменник П. Загребельний, оголосивши своє кредо: «Шукаймо таланти!»
I ось числа «Лiтературної газети»
7 квiтня. добiрка на всю четверту сторiнку: М. Вiнграновський. «З книги першої, ще не виданої».
5 травня. вiршi лiкаря В. Коротича (числом 13).
18 липня. I. Драч. «Нiж у сонцi. Феєрична трагедiя в двох частинах».
17 вересня. «Зелена радiсть конвалiй» Є. Гуцала (10 поезiй).
20 лютого 1962 р. проза Вал. Шевчука.
Зi шпальт журналiв «Днiпро», «Вiтчизна», «Змiна» звучать голоси В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, Б. Олiйника, М. Сингаївського, В. Коротича, пiзнiше – Гр. Тютюнника та iн.
А вже 1962 р. мистецьке середовище сколихнули своїм новаторством i смiливiстю пошуку iстини збiрки «Атомнi прелюди» М. Вiнграновського, «Тиша i грiм» В. Симоненка, «Соняшник» I. Драча, «Б’ють у крицю ковалi» Б. Олiйника, книги малої психологiчної прози В. Дрозда «Люблю синi зорi» та Є. Гуцала «Люди серед людей». Їм передували також помiтнi поетичнi з’яви, як-от: збiрка поезiй Д. Павличка «Любов i ненависть» (1953), яка принесла в український свiт поезiю соцiально стривожену й гостру, збiрки «Промiння землi» (1957), «Вiтрила» (1958), «Мандрiвки серця» (1961) Л. Костенко – тих, кого називаємо предтечею українського шiстдесятництва.
Вибухова поява творiв нової генерацiї українських письменникiв викликала значний резонанс у лiтературному середовищi: на них зреагували як лiтературнi ровесники, так i старшi побратими по перу. Тим-то дискусiя, що розгорнуласядовкола новаторських пошукiв молодих фактично вiдразу пiсля перших публiкацiй, була означена творчо-особистiсними параметрами «батьки» i «дiти», що насправдi вкладалося в параметри художньо-стильових пошукiв у парадигмi «традицiя i новаторство». За цими умовними означеннями стояв цiлий комплекс проблем – вiд iдейно-полiтичних позицiй до жанрово-стильових прозрiнь. Безперечно, мав рацiю один iз дискутантiв Й. Кисельов, висловивши таку думку:
Вже один той факт, що навколо їхнiх навiть газетних виступiв (маємо на увазi сторiнки «Лiтературної газети») пiднялася така жвава дискусiя, свiдчить про незаперечну оригiнальнiсть молодої поезiї. З приводу сiрих, невиразних, банальних речей, звiсно, нiхто не сперечатиметься.
Можна вважати, що чи не найпершим поштовхом публiчного обговорення творчостi молодих стало коротке вступне слово до самої публiкацiї I. Драча (1961, 18 лип.) молодого критика І. Дзюби, який на той час уже був автором помiтних лiтературно-критичних виступiв i навiть першої своєї книжки «“Звичайна людина” чи мiщанин? Лiтературно-критичнi статтi» (1959), оскiльки мiстило як оцiночнi спостереження, так i прогностичнi прозрiння. На це критик мав певнi пiдстави, адже був уже знайомий із публiкацiєю поета в журналi «Вiтчизна» та з рукописною його збiркою, поданою до видавництва «Молодь». Спостережена щаслива поетова поєднанiсть фiлософiчної заглибленостi з «талантом безпосереднього, предметного, гострочуттєвого» сприймання життя виводить критика на узагальнення: «В його поезiях раз по раз чуєш голос сумлiння, зверненого до пекучих, моральних та й полiтичних питань часу...» I попри те, що I. Драч «спалахами своєї поезiї засвiтлює фрагментарно поодинокi вияви й гранi життя», його «вольовий життєствердний тон» дає пiдстави I. Дзюбi видати молодому авторовi дуже посутнi аванси:
...А може стати й таке, що вiн прийде до цiлiсної, всепроймаючої й синтезуючої власної концепцiї життя (поетичної концепцiї), якщо його душевне не згасне, а злетить вище, поживлюване чуттям вiдповiдальностi й покликання невгамовним незадоволенням з себе, потягом до вищого й кращого прагнення працi, працi й працi...
Ця публiкацiя I. Драча із передсловом I. Дзюби стала, по сутi, детонатором, розбудивши доти тихi плеса української лiтературно-критичної думки. Вiдразу ж у перiодицi почали з’являтися вiдгуки на першi яскравi публiкацiї молодих. Так, журнал «Прапор» (нинi – «Березiль») вмiстив рецензiю Ю. Барабаша з назвою констатуючої сугестiї «Це – поезiя...» (1961, № 6) на згадану вище публiкацiю М. Вiнграновського «З книги першої, ще не виданої...» Проте не забарилися й iнспiрованi перед запланованим обговоренням в СПУ творчостi молодих, вiдгуки тих, хто не мiг чи не схотiв роздiлити вiру критика «не лише в талант, а й у розум, у художнє здоров’я, у мужню силу молодого поета» (Ю. Барабаш), несподiваного своїм метафоричним художнiм мисленням. Йдеться про «замовну» статтю авторства О. Войнової «“Асоцiацiї-ребуси” i тенденцiйна оцiнка» («Лiт. газета», 1961, 6 жовт.), що поклала початок «публiчному осуду» свiжої й викличної поезiї молодих: продовженням її стала ще одна публiкацiя у тiй же газетi цiєї поборницi «поетичної правильностi» «Новаторство чи жонглювання словом» («Лiт. газета», 1962, 11 груд.), де йшлося про творчiсть молодих українських поетiв, зокрема й М. Вiнграновського.
Спiльне засiдання секцiй критики й поезiї, що вiдбулося в СПУ 10 листопада 1961 р., повною мiрою вiддзеркалило ту хвилю неприйняття нових художньо-стильових тенденцiй, з якою зiштовхнулося молоде поколiння. Ця дискусiя, у якiй узяли участь як молодi, так i старшi письменники, вiдразу вилилася на сторiнки перiодичних видань, переважно «Лiтературної газети», де 14 листопада було опублiковано повiдомлення про цей захiд, проведення якого роздiлило учасникiв дискусiї на заперечувальникiв i на прихильникiв, помiж яких, звiсно ж, були й «обережнi» – тi, хто обачно займав серединну позицiю.
Спочатку було надано мiсце для публiчного оприявнення думок М. Шереметi («Лiт. газета», 1961, 14 листоп.), позицiя якого була сформульована вже в самiй назвi цiєї публiкацiї, надiленiй статусом iмперативу заперечення «Непросте i штучне бути гарним не може», в наступному номерi газети – М. Нагнибiдi («Лiт. газета», 1961, 17 листоп.), поряд iз доповiддю С. Крижанiвського. Так само було опублiковано виступи iнших учасникiв цiєї розмови у стiнах СПУ – В. П’янова, М. Сома, К. Волинського, О. Пiдсухи, Т. Масенка, I. Дзюби, О. Засенка, Л. Новиченка, П. Вороного. Досить розважлива доповiдь С. Крижанівського несла в собi суголосну добi сентенцiю «Не новаторство заради новаторства, а новаторство в iм’я великого мистецтва, окриленого iдеями комунiзму, в iм’я нової краси, яка служить народовi, людству, заради мистецтва нового суспiльства...», що, проте, не завадило критиковi в мiру об’єктивно, без «усякого упередження» означити талант М. Вiнграновського, «гасло якого – сучаснiсть, девiз – поетичнiсть, характернi ознаки – гiперболiзм поетичного мислення...» Однак доповiдач, очевидно, пам’ятаючи про вимогу «жанру подiї» та маючи бажання вiдповiдати «тенденцiям часу», намагається вишукати недолiки (сам задум обговорення «слабких мiсць») у творчостi М. Вiнграновського: саме тому в його доповiдi озвучено такi недолiки, як «розмашистiсть i навiть часом неохайнiсть у вiршуваннi» що пiдводить критика до думки, нiбито поетовi «не дає спокою грiх “оригiнальничання”, пози, i тодi поет втрачає почуття мiри». Так само «цiкавим явищем» бачився С. Крижанiвському й I. Драч, «космiчно-гiперболiчний», першi вiршi якого свiдчать, що в «поетичну сiм’ю входить ще один талановитий поет». Доповiдачевi заiмпонувало його «умiння мислити образами перш за все, бо поезiя попереднiх рокiв трохи завинила перебiльшеною логiзацiєю i дидактизмом».
У полi зору С. Крижанiвського – i В. Коротич, який «бiльше йде вiд життя i менше вiд лiтератури», тим-то в нього, на переконання критика, менше «лiтературщини», нiж у двох попереднiх авторiв, i якому слiд «бiльше працювати над формою, значить над мовою, над стилем»; i М. Сингаївський, який так само часто звертається до верлiбру, i його поетичнi декларацiї так само витриманi у дусi «новiтнього космiзму»; i Є. Гуцало, якого критик називає поетом-фiлософом, спiвзвучним В. Вітмену i чиє прагнення «до поетично-образного вирiшення тем», «поетичного експерименту в галузi форми» також називає спiвзвучним часовi.
Характерно, що по-наставницьки, з позицiї старшого колеги доповiдь завершується темою творчої спадкоємностi (тому тут «до мiсця» цитуються рядки з вiрша Л. Костенко «Естафети», названi критиком зразком тiєї фiлософської поезiї, яка примушує думати): критик по-батькiвськи наставляє молодих дослухатися голосу старших майстрiв: П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, П. Воронька, М. Нагнибiди та iн.
Iз досить лапiдарними вiдгуками С. Крижанiвського про поезiю тих, хто несе «привабливiсть новизни», рiзко дисонують загальною тональнiстю враження М. Шеремета («Непросте i штучне бути гарним не може», «Лiт. газета», 1961, 14 листоп.). Поезiя М. Вiнграновського, в якiй М. Шеремета «вражає гостре вiдчуття сучасностi, бачення свiту в крупному довженкiвському планi, нахил до узагальнення», по сутi, перекреслюється думкою, нiбито в нiй присутнi «поза, манiрнiсть, словеснi викрутаси»: уже такого «присуду» було досить, щоб допомогти заперечувальникам цiєї несподiваної поезiї начепити на поета ярлик «абстракцiонiста». I якщо у В. Коротича, попри дещо книжну, сухувату мову автор знаходить «дохiдливiшi i чiткiшi образи», квалiфiкуючи його лiрику як предметну, оскiльки сам автор, на радiсть критиковi, не зловживає верлiбром, то, говорячи про творчiсть iнших поетiв, М. Шеремет декларує свiй намiр – намагання розгадати «поему-ребус» I. Драча, «iз сумбурного напластування рiзних стилiв, вiд запiзнiлого символiзму до футуризму», побачити «самобутню, обдаровану й сильно мислячу людину» (слова I. Дзюби iз вище названої публiкацiї).
Пiдмiняючи аналiтику iнвективним стилем, М. Шеремет не добирає висловiв: «...як учасник вiйни, я рiшуче протестую проти спотворення дiйсностi пiслявоєнного часу». «Вiдважно просуваючись далi хащами феєрiї I. Драча», М. Шеремет полемiзує з оцiнками I. Дзюби, В. Iванисенка, наголошуючи i на їхнiй «гонитвi за модою i оригiнальничанням», вказуючи при цьому й на «приглушений iдейний тонус», а то й «явну безiдейнiсть», що само собою звучало як вирок i провіщало авторам неабиякi проблеми.
«...Трiскуча феєрична гра в поезiю, але нiяке не новаторство», так безапеляцiйно резюмує М. Шеремет свої враження, посилюючи емоцiйний вплив на читача i пiдкреслюючи свою лояльнiсть до «офiцiйної лiтератури» фактично заявою: «...я буду непримиренним до фокусiв i трюкацтва, знущання над образом, над логiкою мислення».
Стаття В. Іванисенка «В пошуках радостi i краси» («Вiтчизна», 1961, № 10), що її, як i публiкацiю I. Дзюби, цитує М. Шеремет, вiддзеркалює, безперечно, першу реакцiю критика на творчiсть молодих, не замулену ще листопадовим обговоренням у СПУ. У нiй звучить оцiнка поеми I. Драча «Нiж у сонцi» без озирань на чужi враження й авторитети: думка i почуття в нiй, зокрема i згодом в особливо критикованих пiдроздiлах «Божевiльна» та «Похорон голови колгоспу», на думку автора, предметнi, «за ними стоять явища реальнi» – те, що викликало рiзке неприйняття у М. Шеремета. Власне, й новi iмена В. Іванисенко не вирізняє з контексту української лiтератури, не поглиблюючи цим проблеми «батьки i дiти», вони радше доповнюють, «вiдсвiжують» загальну картину творчих набуткiв поетичного цеху, яку визначають переважно iмена знаних.
Проте вже й Л. Костенко критик зараховує не тiльки до цiкавих, а й «зрiлих» поетiв, надiляючи її такими характеристиками, як-от: умiння «помiчати психологiчнi “конфлiкти”», «поєднувати предметнiсть картин з лiрико-фiлософським пiдтекстом». Водночас I. Драча й особливо М. Вiнграновського В. Іванисенко застерiгає вiд «надмiрних абстракцiй, того становища, коли умовнiсть стає не засобом вираження свiдомостi, точної думки, а засобом нарочитого її ускладнення». Досить аналiтичний розгляд образно-стильової манери I. Драча й М. Вiнграновського, завважений критиком потяг до «поглибленого вираження iнтелектуального, емоцiйного життя» сучасника сфокусовується у площинi асоцiативно-метафоричного мислення з усiма його плюсами й прорахунками. Якщо до перших автор залічує експресивнi епiтети, асоцiативно заглиблену метафору, то до других – штучне зiставлення речей i понять (I. Драч), вияви «штукарського походження образу» (М. Вiнграновський). Смак останнього до «лiрики фiлософсько-психологiчної» та вiдкритiсть першого суперечностям свiту («серце навстiж») оприявнюють себе через прагнення «розкрити всесилля i могутнiсть сучасної людини» з допомогою предметностi, пластичностi, психологiзму.
Однак уже наступнi публiкацiї «Лiтературної газети» (а це виступи тих, хто взяв участь в обговореннi доповiдi С. Крижанiвського на спiльному засiданнi секцiй критики i поезiї в СПУ щодо творчостi дебютантiв) внесли в дискусiю вiдчуття, що переважна бiльшiсть письменникiв сприйняли прихiд нової генерацiї не лише прихильно, а навiть iз захопленням. Характерно, що єдиний виступ поета I. Вилегжанiна, продиктований повним неприйняттям творiв I. Драча, М. Вiнграновського та iн. (виголошений, до того ж, у досить грубiй, нетактовнiй формi) викликав загальне заперечення учасникiв обговорення, як зазначено у редакцiйному пiслясловi до публiкацiї.
Так само В. П’янов висловив здивування, як мiг М. Шеремет так прямолiнiйно сприйняти iдеї й образи феєричної трагедiї «Нiж у сонцi», переплутавши почуття лiричного героя з бiографiєю поета. М. Сом пропонує розширити коло тих, хто внiс свiжий струмiнь в українську поезiю й додає iмена молодих поетiв П. Педи, В. Бондаря та В. Дiденка (i тут його пiдтримали Л. Новиченко, П. Воронько), тодi як К. Волинський переакцентовує увагу з художнього вiдображення молодими сучасностi на образний ряд М. Рильського i на цiй пiдставi знаходить «антиестетичнi прояви» у Вiнграновського. Однак це не заважає йому визнати молодь, що прийшла в лiтературу, «цiкавим явищем» й вiдзначити низку плюсiв i мiнусiв та висловити власнi побажання. До цих побажань приєднується й О. Пiдсуха, дiапазон вражень якого широкий – вiд несприйняття до захоплення, він наголошує на тому, що немає талановитого поета, шлях якого в лiтературу був би легким, простим i зрозумiлим.
I. Дзюба обстоював думку, що слiд не догоджати читачевi «зрозумiлiстю», а виховувати культуру сприйняття, крім того, молодих поетiв схарактеризував як таких, у яких «витончена фантазiя, i поезiя для них не популяризацiя силогiзмiв, а спосiб мислення».
Напруження, яке виникло пiд час обговорення дебютних публiкацiй у площинi батьки/дiти (часто звучали слова про протиставлення поколiнь), намагався нейтралiзувати Т. Масенко, зайнявши позицiю «примирення» й закликаючи до «взаємопорозумiння» й «творчого взаємопроникнення», попри його особисте неприйняття «пози», «надуманостi», «неприродних метафор». Таку ж позицiю зайняв i О. Засенко (а потiм i Л. Новиченко), знайшовши для обох поколiнь спiльний знаменник – високу культуру поетичного слова (при цьому П. Воронько категорично заявив, що не треба вносити градацiю «у наше поколiння», оскiльки життя – це взаємозв’язок). Не раз звучала думка про те, що кiлька рокiв тому такої суперечки взагалi не могло виникнути через те, що просто не було помітних книжок, якi давали б для того привiд (О. Пiдсуха, Л. Новиченко) – i сам по собi факт такого гострого обговорення втiшний.
До названих поетiв Л. Новиченко долучив ще й М. Сома, наголосивши на приємності самої появи цих поетiв i їхнiх творчих пошукiв – у цьому, на його думку, «свiдчення великих i глибоких процесiв у реальному життi», а також того, що в лiтературi «рiзко пiднялася температура шукань», що критик пов’язує зi становленням особистостi, яка тяжiє до розкутостi тощо. Попри певнi (i досить серйознi) закиди на адресу молодих, Л. Новиченко вважає I. Драча за творчим потенцiалом одним iз найталановитiших поетiв з-помiж молодих, хоча не заперечує й М. Вiнграновського, адже обидва поети вмiють подивитися на свiт «молодо, свiжо, бадьоро», вмiють «вiдкривати несподiване в речах». До такого оптимiзму визнаного критика спонукає їхня «творча суб’єктивнiсть», що є, на його думку, рисою справжнього мистецтва, на противагу суб’єктивiзму, якого слiд уникати.
Щиро привiтав молоде поповнення i П. Воронько, якому попри означену ним книжнiсть поеми I. Драча найбiльше заiмпонував роздiл «Похорон голови колгоспу» та етюди поета, вмiщенi в журналi «Вiтчизна». Так само «безперечно цiкавий» йому й М. Вiнграновський, хоча вiн «бiльш нерiвний, нiж усi iншi».
Обговорення творчостi молодих спонукало Є. Сверстюка («I навiщо пхати солом’яного дiда?», «Лiт. газета», 1961, 28 листоп.) звернути увагу на таку закономiрнiсть: збентеження, викликане умовнiстю поетичної мови М. Вiнграновського та I. Драча, закономiрно «ближче до крайностi суцiльного заперечення», нiж схвалення. I саме тому молодий автор ставить за мету розкрити специфiку сприйняття поетичного образу: «...вiн надiлений силою збуджувати уяву i думку, але позбавлений повноважень передавати нам готову круглу iстину», яку слiд шукати у публiцистицi. Наголошуючи на справжньому, природному драматизмi й iнтенсивностi громадянських почуттiв I. Драча, автор намагався довести, що саме це почуття, перелите в «найнесподiванiшi форми», справляє враження «естетичного вiдкриття» знайомих образiв. Аналiз Драчевої поеми «Нiж у сонцi», до якого вдається Є. Сверстюк, вiдзначивши i його вади, й чесноти, дає йому пiдстави висловити припущення, що «амплiтуда умовностей i асоцiацiй» зменшуватиметься в мiру змужнiння поета, а сама поезiя, справжня обдарованiсть неодмiнно виявить «свої межi i вершини», в намаганнi якнайповнiшого самовиявлення. Полемiзуючи з М. Шереметом, прихильником «затятого упередження», Є. Сверстюк викриває весь арсенал примiтивної аргументацiї «заперечувальникiв» складної образностi молодої поезiї, вiдстоюючи її право вирватися iз замкненого кола застарiлих поетичних уявлень, оскiльки час потребує поезiї, «обвiтреної життям i схвильованої всенародною боротьбою за нове суспiльство».
У проблематику дискусiї також «вписується» i стаття Й. Кисельова «Поезiя думки» («Вiтчизна», 1961, № 11), яку автор починає з суттєвого застереження: думка в поезiї ще не означає поезiю думки. Звернувши увагу на мiнорнiсть вiршiв Л. Костенко, застерiгши її вiд зваби «вiнчатися з сумом, ходити лише печальними стежками», Й. Кисельов наголошує на афористичностi письма поетеси, її конденсованiй лаконiчностi, на тому, що чим далi, то бiльше зростає громадянський пафос її творiв, зокрема високо оцiнює вiрш, присвячений пам’ятi Т. Шевченка, заключнi слова якого, висловленi вiд iменi Кобзаря, якi стали афоризмом («Ще не було епохи для поетiв, // але були поети для епох»), викликали тодi несхвалення ретроградiв вiд поезiї. Розмежовуючи поезiю чуттєву й рацiональну, критик вирiзняє цiлий фiлософський напрям в українськiй поезiї, домiнантою якого вважає iнтелектуалiзм. Однак вiн не обмежується спостереженими тенденцiями, а вдається до конкретного аналiзу творчостi поета «суворої простоти» В. Бондаря та авторки «стривожених вiршiв» Л. Костенко, а також iнших поетiв – Д. Павличка, О. Пiдсухи, В. Коротича, М. Сингаївського, I. Драча, М. Вiнграновського, щоб знайти точку вiдлiку, врiвноважити i «урочистi литаври похвал», i «барабанний дрiб огуди».
Експериментаторський характер вiршiв, смiливi художнi шукання, вагомiсть проблематики – цi серйознi аргументи переважають закиди i в мотивах деструкцiї та бунтарства («до того ж, анархiствуючого бунтарства», уточнює автор стосовно I. Драча i М. Вiнграновського), i переважання пафосу руйнацiї, і навмисну ускладненiсть, гру в новаторство заради новаторства (тi ж iмена), акторське кокетування (М. Вiнграновський). Найменш «спiрною» видається йому поезiя В. Коротича. Й. Кисельов чiтко проводить межу мiж сiрими безкрилими епiгонами, якi зазвичай не викликають збурення в суспiльствi, i поетами-бунтiвниками, якi апрiорно мають право на шукання, «без чого не мислиться складний процес творення, розвиток мистецтва». Автор проти формальних порiвнянь М. Вiнграновського з М. Семенком, однак для порiвняння поезiї Л. Костенко вводить у контекст не лише iм’я Ф. Тютчева, а й реабiлiтує «несправедливо забутого Є. Плужника». Складається враження, що Й. Кисельов не просто аналiзує поезiю молодих, а й прицiльно обороняє її. З почуттям мiри вiддавши належне тенденцiї заперечення, вiн найбiльше зупиняється на сильних сторонах поезiї молодого призову. Щоб посилити захисний iмунiтет неофiтiв, автор чiтко вирiзняє двi найвиразнiшi риси: це полiтична гострота, смислова насиченiсть, втiленi в самобутнiй образнiй формi, вбранi у формулу «високої громадянськостi», i свiжiсть та новизна поетичних мотивiв, якi не переспiвують «одвiчнi теми». Так само до сильних сторiн зараховує автор i увиразнення лiричного героя як «духовно багатого, iнтелектуально розвиненого», який вiльно володiє здобутками свiтової культури, орiєнтується у свiтових процесах. У рiчищi «загальних проблем розвитку поезiї» автор щонайбiльше вирiзняє найяскравiшу тенденцiю – ясно виражений iнтелектуалiзм, суголосний часовi.
Уже сама назва статтi Л. Новиченка «Пора змужнiння» («Лiт. газета», 1962, 26 сiч.) вводить iм’я Л. Костенко в канон тих, у кого «виразно окреслюється духовна зрiлiсть поетичної особистостi». На основi двох виданих нею книжок «Мандрiвки серця» i «Вiтрила» критик простежує творчу еволюцiю поетеси, доробок якої вiд першого етапу не видається йому поезiєю «легкодумної замилованостi». А її художньо-стильовi пошуки вважає досить цiкавими. Тi мiнорнi, драматичнi моменти, «образи сердечного негаразду», що їх iншi критики зараховують до «негативу», Л. Новиченко пiдносить до рiвня катарсисних, оскiльки вони наче очищаються й синтезуються «життєдумкою». Не нав’язуючи поетесi тем (йдеться про iдеологiчну складову), критик усе ж зазначає, що поки що «ширшi теми громадянського, соцiально-полiтичного значення» у вiршах Л. Костенко з’являються «досить епiзодично».
Виховний пафос статтi, що виражається у побажаннi бiльшої активностi в її «ствердженнях i запереченнях» – не iнтонацiйної, а життєвої, що полягає у громадянськiй позицiї, власне, цим i обмежується: вiдчувається, що критик iз бiльшим задоволенням дiлиться своїми спостереженнями про художнi пошуки й знахiдки (подекуди, й про перевитрати, зокрема в поемi «Мандрiвки серця») поетеси. Йому iмпонує її аналiтичний метод художнього мислення, тяжiння до тем етичних, фiлософських, єднiсть «тонкої iнтелектуальностi з сердечною вiдкритiстю», схильнiсть до предметного, речового образу, що «втiлює в собi суть мислi, овiваючи її нiжним сердечним чуттям...» Вирiзнивши одну з найпомiтнiших тем Л. Костенко – роздуми про поезiю, мистецтво, Л. Новиченко схвалює її смiливiсть порушувати такі питання, бути вiдкритою «складному часу», i в цьому вбачає ознаку змужнiння поетеси.
Зовсiм iншою за тональнiстю виявилася стаття Л. Дмитерка «З новою назвою – до нових висот», опублiкована в тiй же газетi, яка щойно дiстала нову назву «Лiтературна Україна» (1962, 16 лют.), – звiдси й закличний заголовок самої статтi. Перейнятий «батькiвським пiклуванням» про виховання молодої змiни в лiтературi – «цiй важливiй дiлянцi iдеологiчного фронту», автор наголошує на вiдповiдальностi редакцiї газети й пiддає нищiвнiй критицi кiлька статей шiстдесятникiв, опублiкованих на сторiнках «Лiтературної газети», зокрема, I. Дзюби «Правда життя i манера художника. Нотатки про особливостi творчого стилю роману М. Стельмаха “Правда i кривда”» (1962, № 5, 9 сiч.).
Пересипана бравурною марксистсько-ленiнською фразеологiєю та вiдповiдними цитатами з праць Ленiна та з партiйних документiв, ця стаття, написана в дусi огульної «критики критики», у властивiй авторовi безапеляцiйнiй манерi, дає рекомендацiї, чого не слiд брати газетi «у спадщину, а лiпше залишити перед брамою...» Звинувачення I. Дзюби у прихильностi до об’єктивiстського, «iдеально» емпiричного вiдображення дiйсностi, що виявилося в поцінуванні романів Г. Тютюнника «Вир» та М. Стельмаха «Правда i кривда», потверджується тезами про те, що характер – це категорiя соцiальна, амарксистсько-ленiнська естетика (рiдна донька марксистсько-ленiнської теорiї) є «непримиренним ворогом догм, схем, шаблонiв». Цiкаво, що саме намагання I. Дзюби, а також Є. Сверстюка вести мову про повнокровнiсть української прози, передусiм її психологiзм (стаття Є. Сверстюка, яка також потрапила пiд обстрiл Л. Дмитерка, має промовисту назву «Психологiзм нашої прози», «Вiтчизна», 1962, № 1) викликає найбiльше обурення автора i, природно, зводиться саме до вiдстоювання тих догм, схем i шаблонiв, проти яких вiн нiбито й бореться. Прокрустове ложе абстрактного «психологiзму», що його «вирахував» Л. Дмитерко у статтi Є. Сверстюка, має найбiльшу хибу – це вiдсутнiсть «iдейного спрямування твору», а отже, Сверстюкову «вселюдську» концепцiю можна, на думку автора, застосувати до «будь-якого буржуазного роману»: а це вже серйозне звинувачення в апологетицi буржуазнiй культурi, що стало рiвнозначним полiтичному доносу.
Звинувачення обох шiстдесятникiв у тому, що вони жодним словом не згадують «iсторично важливого досвiду» росiйської i української «революцiйної лiтератури», переростає у звинувачення в нечiткостi «теоретичних позицiй» (це поширюється й на деяких iнших, не названих тут авторiв журналу «Вiтчизна») – пiд цим кутом зору оцiнюються уподобання Дзюби-критика: «похмурий» роман Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», а останнє, своєю чергою, у звинувачення у вiдсутностi оптимiзму. «Iдеологiчна iнструкцiя» як метод написання лiтературно-критичних статей «вiд Дмитерка» зайвий раз нагадує тим, хто наважився на власну незалежну думку, що лiтература «була, є i буде вiрним помiчником партiї у будiвництвi комунiзму», тому критикам «заборонено» «гудити величезнi досягнення партiї i народу».
Не шукаючи «золотої середини», щоб не припуститися поступки тим, хто обвинувачує молодих, М. Острик у статтi «В iм’я чого вони – громи й блискавицi? Полемiчнi нотатки» («Прапор», 1961, № 6) вiдразу займає позицiю представникiв того полюсу, на якому хай i «надмiрно галаслива похвала», проте походить вона вiд доброзичливих побажань на противагу тим, iз чиїх уст звучать так само галасливi, але заперечення, неприйняття i навiть iдеологiчнi звинувачення. Автор намагається «по-господарськи» чесно, тезисно «впорядкувати» тi закиди, що були висловленi пiд час обговорення молодої поезiї i з якими не можна не погодитися. Перша зводиться до того, що в пошуках «нового слова» вирiзняти лише I. Драча й М. Вiнграновського i ще декого – неправомiрно. Цю думку автор потверджує досить промовистими прикладами з творiв А. Малишка. З тези першої випливає й друга, теж цiлком справедлива: не слiд протиставляти молодих старшому поколiнню – вони самi протиставляють себе, але не старшим, а деяким негативним тенденцiям, що процвiтали за умов культу особи. Тезою третьою М. Острик прямо пов’язує пошуки сучасного письменника з тiєю «свiжою атмосферою», що усталилася в суспiльствi завдяки iсторичним рiшенням ХХ i наступних з’їздiв партiї. Четверта теза звучить досить традицiйно: «...але в їхнiх творах багато недолiкiв». Щоб встановити «справедливiсть», автор хронологiчно вiдтворює картину дискусiйних моментiв – вiд термiнологiчно плутаної статтi О. Войнової, яка так войовничо зреагувала на схвальну статтю Ю. Барабаша «Це – поезiя...» про творчість М. Вiнграновського, до рiзкого випаду М. Шеремета в «Лiтературнiй газетi» проти I. Драча, зазначивши, що мода лякати письменникiв рiзними «iзмами», на превеликий жаль, не минула «для декого i понинi». Ставши в оборону трагiчної феєрiї I. Драча з її «широтою проблематики», М. Острик обстоює право поета на власну систему образностi, художнього домислу, хоча й застерiгає вiд прямолiнiйностi.
Звiсно, iнтерпретацiя деяких сюжетних лiнiй поеми суто iндивiдуальна, суголосна iдеологiчному контексту епохи (наче пiдстраховуючи себе, автор висловлює думку, нiбито за образом чорта стоїть свiт старого, «що зводить наклепи на радянську дiйснiсть», а боротьба «за правду» бачиться йому боротьбою «проти пiдступiв iмперiалiстичного кодла»), не позбавлена iдеологiчної риторики та ярликiв, коли йдеться, зокрема, про мiсце поезiї у «боротьбi народу за комунiзм», однак його запитання, винесене й у назву статтi, «То проти чого, в iм’я чого “швиргають” грiм i блискавки» хулителi молодої поезiї, так i залишається риторичним.
І. Світличний («У поетичнiм космосi. Полемiчнi нотатки про поезiю молодих», «Днiпро», 1962, № 4) наголошує на тому, що суперечка довкола «фiзикiв» i «лiрикiв» «з усiх поглядiв була несерйозною», не перетворилася на дуель, хоч i набула певної популярностi завдяки спекуляцiї на реальних i животрепетних потребах читача. Надаючи важливостi й серйозностi проблемi «ножиць» мiж лiтературою i читачем, автор не спокушається втiшанням, нiбито цей розрив закономiрний i неминучий, а звертає увагу на надто сiрий середнiй рiвень поезiї, «звинувачуючи» її в надмiрнiй риторичностi й декларативностi. Саме в цьому надто великому розривi мiж лiтературою i читачем, «тобто реальними життєвими потребами», означеними автором своєрiдною лiтературною кризою, а не якимись особистими примхами чи модою, вбачає вiн джерело творчих пошукiв Л. Костенко, I. Драча, М. Вiнграновського, В. Лучука – i це концептуальна засада його погляду на лiтературну ситуацiю 1960-х рр.
I. Свiтличний переводить розмову про молодих iз площини морально-побутової, на яку її скеровують тi, хто звинувачує їх у нескромностi й викличностi, манiрностi й умисностi, у площину естетичну, художньо-образну. Вступаючи у полемiку з I. Савичем, М. Шереметом, автор, по сутi, порушує проблему тематичного автобiографiзму в поезiї, апелюючи до творчої практики Лермонтова, Маяковського, Твардовського, Рильського, тематичнi обшири яких виходять за межi їхньої бiографiї. Зазначивши, що заклик В. Коротича «Давайте багато на себе вiзьмемо» можна вважати поетичним девiзом, I. Свiтличний обстоює право молодих на художнє перевтiлення, на «примiряння» рiзних соцiальних ролей, а «космiчнiсть» почуттiв i тематичних обширiв пов’язує iз поглибленням самопiзнання людини, духом «свободи й розкутостi», духом «дерзання i творчостi», що почали входити в життя пiсля iсторичного ХХ з’їзду партiї. Автор акцентує на тому, що на поезiї i читачах позначився дух культу особи Сталiна, який намагаються тепер подолати молодi.
Порушуючи проблему рецепцiї художнiх творiв («Загальнозрозумiлою i загальноприступною може бути лише таблиця множення...»), автор, по сутi, виступає проти нiвеляцiї таланту, обстоює право поета на оригiнальнiсть, iндивiдуальнiсть – незалежно вiд чужих унiфiкованих смакiв. Гiперболiзм художнього мислення, означений у цiй дискусiї «космiзмом», автор пов’язує з «рiшучим зламом» у суспiльнiй свiдомостi, потверджуючи свою думку також прикладами з поетичного доробку старших, зокрема А. Малишка. I. Свiтличний намагається довести, що неправомiрно говорити про «космiзм» поеми I. Драча, яка насправдi є земною, насущною, а розмови про абстрактнiсть поезiї, на його переконання, є чистим непорозумiнням, оскiльки «безадреснiсть», «замiрянiсть на велике» ще не є абстрактним, бо насправдi абстрактнiсть чи конкретнiсть поезiї, за I. Свiтличним, взагалi не залежить вiд «теми чи предмета зображення». Обстоюючи концепт «природної складностi», критик заперечує М. Шереметовi, який звинувачує молодих у винаходi «чотирикутного колеса» i вважає, що непросте – це нiбито штучне. Автор статтi наводить переконливi приклади iз творчостi Т. Шевченка i П. Тичини, розкриваючи смислове наповнення i складностi, i простоти художньої умовностi. Критик спростовує звинувачення на адресу I. Драча у надмiрнiй трагiчностi його поеми і проводить паралелi з «Фаустом» Й. Ґете, а також iз близькою у часi написання трагедiєю О. Левади «Фауст i смерть», наполягаючи на принциповiй засадi: не можна «мiряти» творчiсть «не властивими їй мiрками». І. Світличний наділяє поезiю I. Драча характеристиками внутрiшньої цiлостi й злагодженостi, внутрiшньої єдностi почуття, звертає увагу на вiдсутнiсть такої внутрiшньої художньої вмотивованостi в поезiї М. Вiнграновського.
Свiдченням того, який широкий резонанс викликали поезiя й проза молодих, є матерiали кiлькох подальших обговорень. Так, обговорення на засiданнi комiсiї по роботi з молодими СПУ в 1962 р. вiдбувалося у день вiдкриття ХIV з’їзду комсомолу, i вже цим була викликана певна патетика й iдеологiчна спрямованiсть у доповiдях i виступах. Матерiали були опублiкованi в «Лiтературнiй Українi» (1962, 6 квiт.) пiд назвою «Широких дорiг у життя! На обговореннi творiв молодих». На «порядку денному» стояло питання про творчiсть лiтераторiв iз рiзних областей України: В. Дрозда, Р. Третьякова, Ю. Коваля, братiв Вал. та А. Шевчукiв, П. Скунця. В. П’янов назвав їх призовом другої (пiсля вiйни) хвилi, якому властива «жага до шукання», що особливо добре, на думку виступаючого, щоб побороти заскорузлiсть, сiрiсть i невиразнiсть у лiтературi, породженi за часiв культу особи. Так само пiдтримали молодих i деякi iншi виступаючi, зокрема Д. Гринько, А. Кацнельсон, М. Шумило, А. Хорунжий, дозуючи мiру похвали й критики.
Мали можливiсть висловитись у вiдповiдь на критику й самi представники цього наймолодшого «призову». Вал. Шевчук наголосив, що всiляко прагне уникати будь-яких рецептiв, а як автор, не завжди згодний із тим, що говорять його герої. Так само мав можливiсть висловитися Р. Третьяков та iн. Глибоким аналiзом, намаганням урiвноважити погляди щодо вiрностi традицiям та модерних пошукiв вiдзначався виступ I. Дзюби. Л. Новиченко, порушивши проблему художньо-образного новаторства, наголосив на високому культурному рiвнi новобранцiв, на соцiальностi й народностi лiтератури, що диктують i певнi вимоги до її творцiв. Пiдсумовуючи, О. Гончар тепло привiтав молодих із добрим початком i побажав творчих успiхiв.
А вже за кiлька тижнiв у Спiлцi письменникiв України вiдбулося обговорення молодої поезiї. Головував на вечорi й вiдкривав його голова комiсiї по роботi з молодими П. Тичина. Старше поколiння представляли також М. Ушаков та С. Крижанiвський. Своїми враженнями подiлилися з присутнiми В. Дончик, М. Ушаков, Г. Кириченко, В. Коломiєць, М. Холодний, В. Юхимович, Г. Довнар, С. Тельнюк та iн. Хоч i звучала досить сувора критика, все ж ця розмова, попри її «виховну мету», справляла загальне враження своєрiдної акцiї пiдтримки.
Реакцiєю на статтю I. Свiтличного, який засвiдчував появу якiсно нового явища, що виникло з насущної потреби читачiв, стала полемiчна стаття П. Моргаєнка «Слово в полемiцi» («Днiпро», 1962, № 5). На думку автора, I. Свiтличний занадто «перебiльшує вiдставання лiтератури, величину отого розриву мiж нею й читачем», закидає своєму опонентовi «нехтування творчим засвоєнням традицiй», коментує полемiку I. Свiтличного з М. Шереметом, у гостро полемiчному тонi вiдстоює тезу, згiдно з якою молодi письменники, довкола яких розгорiлися такi палкi дискусiї, – «то новi, щедро пригрiтi сонцем весни повносокi бруньки на вiчнозеленому деревi нашої лiтератури».
На захист молодих виступив також i М. Рильський. У своїх популярних «Вечiрнiх розмовах» на шпальтах столичної вечiрньої газети вiн виступив iз статтею пiд красномовною назвою «Батьки i дiти» («Вечiрнiй Київ», 1962, 4 серп.), яка була вiдразу передрукована «Лiтературною Україною» (1962, 10 серп.). У досить емоцiйному тонi автор намагається «примирити» «батькiв» i «дiтей», згладити боротьбу поколiнь, урiвноважити рiзнi позицiї, мудро шукаючи «золотої середини»: «Молодiсть, загалом кажучи, – не гарантiя прогресивностi, старiсть – не обов’язкова ознака реакцiйностi. Правда завжди на сторонi дiтей, бо їм, як то кажуть, належить майбутнє. I правда завжди на сторонi чесних батькiв, бо вони зорали ґрунт для того майбутнього», принагiдно зазначаючи, що молодiй генерацiї не дуже вдало «прилiплено» назву «шестидесятники» – назву, яка в людей його поколiння викликає зовсiм iншi асоцiацiї. Власне, йдеться про етичнi засади цiєї боротьби. Вiдстоюючи такий формат цього творчого протистояння, в якому «нема мiсця взаємним образам i дрiб’язковому самолюбству», М. Рильський, зокрема, вирiзняє творчiсть М. Вiнграновського, I. Драча i В. Коротича з «цiлого гурта обдарованої молодi», охарактеризувавши першого як «найбiльш нацiонального», з чиєї поезiї вiє «Довженкiвським духом».
Розмову про творчiсть молодих було винесено на всесоюзну аудиторiю: йдеться про статтю Л. Новиченка «Новобранцi», опублiковану на шпальтах «Литературной газеты» (1962, 30 серп.). Автор зiзнається, що попри всi суперечностi, якi знаходять у їхнiй поезiї й прозi, вiн «сповнений до них поваги i симпатiї» за їхнi пошуки, а їхнє ставлення до мистецтва «настiльки серйозне та високе», що з ними й сперечатися приємно. Полемiзуючи з позицiєю I. Дзюби й I. Свiтличного, критик також вiдзначає, що нiколи ще пiсля ХХ з’їзду проблеми новаторства у змiстi й формi не привертали такої загостреної уваги. Л. Новиченко висловлює впевненiсть, що пiсля цих вiршiв, яким «не можна вiдмовити нi в творчiй смiливостi, нi в прагненнi виразити дух сучасностi», i якi, по сутi, «знаменують повернення поезiї справжньої вартостi», вже набагато складнiше буде «процвiтати лiнькуватому й безликому вiршуванню». Висловлюючи власнi погляди на особливостi дискусiї з приводу творчостi молодих та на рiзнi пiдходи до розумiння новаторства, автор насамкiнець звертає увагу на те, що «принципової, глибокої, люблячої i тому вимогливої критики, далекої вiд суєтних компанiйських, “сезонних” групових мiркувань, вочевидь, бiльше за все й не вистачає у так званiй роботi з молоддю».
А вже вересневе число всесоюзного журналу «Дружба народов» того ж 1962 р. репрезентувало творчiсть Є. Гуцала, В. Дрозда, Г. Завгороднього, Г. Снєгирьова з напутнiм словом О. Гончара, який запевняв, що молода проза, як i поезiя, вже стала помiтним явищем у сучаснiй українськiй лiтературi, а голос її творцiв «якщо й не зовсiм змiцнiлий ще, але схвильований, чистий, щирий – був вiдразу почутий читачем». Вiдзначивши новизну й смiливiсть художнiх вiдкриттiв, О. Гончар, зокрема, наголосив на тому, що є пiдстави багато чого чекати вiд них у майбутньому.
Особливо актуалiзувалося обговорення лiтературних проблем напередоднi запланованої на грудень 1962 р. Всесоюзної наради молодих письменникiв у Москвi. Певнi позицiї молодих у розгорнутiй дискусiї вiдображає й публiкацiя в «Лiтературнiй Українi» «Анкети одного запитання перед всесоюзною зустрiччю молодих письменникiв» (1962, 16 жовт.). Вступивши в полемiку щодо «уявної боротьби поколiнь», П. Скунць, зокрема, зазначає: «Звичайно, ми не проти, щоб старшi письменники нас виховували, але, їй-богу, батьки нашi, не треба нас одягати у шиту на вас одежу». I попри цю принципову самонастанову, молодий письменник звертає увагу на те, що, виробляючи своє художнє кредо, свої творчi принципи, молодь не перекреслює принципи попереднi. В. Симоненко, зокрема, заперечив тим, хто закидав молодим порушення традицiй, посилаючись на те, що класичний вiрш почав руйнуватися задовго до народження теперiшнiх «поетичних Колумбiв», а бiлим вiршем блискуче володiли О. Пушкiн, I. Франко i Леся Українка, не кажучи вже про вiдсутнiсть точної рими у «Словi о полку Iгоревiм». Важко було не погодитися з думкою П. Скунця: «Краще тисячi прозорих неспокiйних струмкiв, нiж одна замулена, тиха рiка».
«Далебi, ми нiчого не збираємось iнкримiнувати молодим – для цього нема нiяких пiдстав!» – категорично заявляє Ю. Бурляй у статтi «Становлення» («Лiтературна Україна», 1962, 30 жовт.). Критик аргументовано й досить виважено захищає позицiю молодих авторiв, насамперед звертаючи увагу на «певну культуру прози», зокрема її психологiчну заглибленiсть, що зрештою трактується ним як продовження традицiй М. Горького, В. Стефаника, О. Довженка, Ю. Яновського, а також на вплив росiйської та зарубiжної лiтератури (Гемiнґвей, Ремарк, Белль, Цвейг). Проте закидає молодим, якi надають перевагу морально-етичним аспектам сучасностi, вiдсутнiсть уваги до проблеми героїки працi, що має свою конфлiктну напругу. Великi вiдкриття змiсту, зазначає Ю. Бурляй, завжди прагнуть вiдповiдної форми, тим-то лише в гармонiйнiй єдностi цих категорiй народжується велике мистецтво, переконаний вiн.
Ґрунтовною була стаття І. Бойчака «На пульсi епохи» («Днiпро», 1962, № 12), прихильника дружньої колективної розмови «без скидок на молодiсть, але й без дрiб’язкових причiпок, з урахуванням особливостей як кожного молодого таланту, так i молодої поезiї в цiлому». У нiй автор обстоював свою позицiю, згiдно з якою молода українська генерацiя постає «новим явищем у розвитку нашої поезiї, початком нового етапу в поетичному освоєннi свiту». Звертаючи увагу на те, що поезiя насправдi є дуже неоднорiдною, як за силою обдаровання, так i за характером, iндивiдуальними особливостями, I. Бойчак наголошує, що на стадiї свого формування могутньою опорою став для неї досвiд старших, зокрема О. Довженка, М. Рильського, А. Малишка та iн.
Опонуючи i П. Моргаєнку, i I. Свiтличному, полемiзуючи з М. Шереметом i П. Гриньком, вiн вказує i на фрагментарнiсть поеми I. Драча, її слабку сюжетно-композицiйну структуру попри те, що поет «дав своє, оригiнальне вирiшення проблеми естетичного освоєння негативних явищ дiйсностi», а потяг молодих до експериментування загалом заслуговує пiдтримки. Тим-то, на переконання автора, слiд зосередитися на тому якiсно новому, що вони внесли в сучасну поезiю. Справжню причину полемiки, яка розгорнулася в лiтературному свiтi, що її критик означує як «виробничий конфлiкт», боротьбу нового з консервативним, вбачає у тому, що молодому, талановитому, справдi творчому з усiх сил опирається сiре, посереднє, художньо iнертне, кволе, закостенiле, старе, творчому дерзанню – заспокоєнiсть, самовдоволення, зрештою, «епiгонське животiння, творчий застiй як вияв обивательщини в лiтературi». Сигналом до iдеологiчного «перевиховання» творчої молодi стало вiдвiдування М. Хрущовим, Л. Iльїчовим та М. Сусловим на початку грудня 1962 р. виставки молодих художникiв у Манежi з подальшою органiзацiєю того ж мiсяця в Москвi зустрiчi керiвникiв партiї i держави з представниками творчої iнтелiгенцiї та ще однiєї зустрiчi у березнi наступного року.
Уже пiсля грудневої Всесоюзної наради молодих у Москвi в Спiлцi письменникiв України вiдбувся вечiр поезiї М. Вiнграновського та В. Симоненка, що його Л. Забашта слушно назвала продовженням розмови, яка почалася на Ленiнських горах у Москвi за участю М. Хрущова, а, за словами головуючого М. Рильського, задуманий як робоча частина засiдання секцiї поезiї i який мав би вiдбутися (згiдно з його ж застережливою заувагою) «в дусi доброзичливої розмови» (а зiбрав вiн найширшу аудиторiю – щонайменше 200 осiб).
Згiдно з опублiкованою 1987 р. «Лiтературною Україною» стенограми обговорення поезiї М. Вiнграновського i В. Симоненка 8 сiчня 1963 р., названi поети прочитали свої вiршi, а пiсля короткої перерви почалося бурхливе обговорення. Першим виступив В. Iванисенко, який нагадав про вiдповiдальнiсть молодих авторiв перед читачем, закликав до пафосу громадянської активностi (за прикладом росiйських поетiв) та застерiг проти намагань «пiдносити» українську поезiю «до рiвня свiтової», тодi як треба «зумiти тримати її на такому рiвнi, до якого її пiднесли нашi класики». Поезiю М. Вiнграновського проаналiзував також А. Кацнельсон, висловивши кiлька власних спостережень i доброзичливих побажань. Досить емоцiйним був виступ В. Коротича, який сприйняв це обговорення «як iнтерес до тенденцiй, якi виявились останнiм часом у поезiї», i намагався розмежувати поняття «простота» i «спрощення», а все, про що говорилося в цьому залi, означив «прологом до великої творчостi, до якої прагнуть усi молодi поети». Відштовхуючись від того, що кожен має своє власне сприйняття поетичного слова, С. Крижанiвський наголосив, що слiд говорити про напрями розвитку поезiї, до простоти йти через «великий пошук» через «шукання свого почерку», а в поетiв, якi щойно читали свої твори, є громадянська тема, намагання сказати правду, вiдчувається непримиреннiсть до мiщанства.
На думку Л. Коваленка, проведення таких обговорень одразу двох поетичних книжок є недоцiльним, так само як i навiшування ярликiв: сам вiн за критику «конкретну, корисну, об’єктивну», хоча насправдi i М. Вiнграновський, i В. Симоненко «переросли самi себе». «Чи були вони галасливi?» – звернувся до залу Т. Масенко, i сам же вiдповiв: «На мiй погляд, бiльш галасливими виявилися критики, якi виступили проти поезiї молодих». Полемічним він вважав хiба те, чи правомiрною є постановка питання, що саме з названих тут поетiв i почалася українська поезiя. Л. Забашта висловила побажання розiбратися, чим же насправдi є модернiсть, а самих шiстдесятникiв назвала новаторами вже на тiй пiдставi, що вони пишуть «про те, що турбує зараз кожного з нас». Обстоюючи свою позицiю, згiдно з якою молодi автори вийшли з народу, виросли на нашiй землi i «все роблять для того, щоб зробити її гордою, незалежною, щасливою, а всiлякi «iзми» страшнi своєю космополiтичною природою», письменниця спричинила оплески присутнiх словами: «Де б не з’явився такий поет, як Микола Вiнграновський, ним гордилися б. I ми повиннi ним гордитись». Слово було надано також М. Сому, котрий намагався «розiбратися» зi словом «абстракцiонiзм», а знайшов його прояви у творах старших письменникiв, iншi могли висловитися в реплiках iз мiсць.
Дискусiя у пресi тривала й увесь наступний рiк. А. Малишко у статтi «Люблю нашу молоду лiтературу» («Днiпро», 1963, № 3) наголосив, що вiн не бачить вiдмiнностi мiж своїм та молодим поколiннями, оскiльки «ми... одне поколiння, одна армiя радянської iдеологiї», а сама дискусiя про «вигаданий антагонiзм поколiнь» була роздмухана штучно. Приналежнiсть до одного поколiння письменник пояснює спiльним творчим духом, спiльною роботою й устремлiнням у майбутнє, а загальний тон його мiркувань щонайкраще передають такi рядки:
Молоде i талановите треба любовно доглядати i пiдтримувати, очищаючи вiд рiзних завихрень, формалiстичного дивацтва i модернiстських впливiв (до яких автор, очевидно, вiдносить i названих ним вище Белля й Ремарка, «захiдномодернiстськi» думки яких, на його переконання, можуть зiпсувати їхнi смаки. – Л. Т.), одночасно оберiгаючи їх вiд рiзних i несправедливих нападок, вiд огульного охаювання.
Вступив у публiчну розмову й В. Коротич, який статтею «Курс на пошук» («Днiпро», 1963, № 3) вiдгукнувся на зустрiч у Москвi керiвникiв партiї й уряду з дiячами лiтератури i мистецтва, щоб «ще й ще раз вiдчути своє мiсце в лiтературному процесi, визначити й глибше усвiдомити величезне призначення своєї роботи». На цьому тлi проступає його переконання, що протиставили «батькiв» i «дiтей» не П. Тичина, О. Гончар, М. Бажан чи А. Малишко, а «посереднi, а то й бездарнi письменники», якi є в усiх поколiннях. На думку В. Коротича, не варто навiть доводити «нерозсудливiсть тверджень про антагонiзм поетiв за їхнiми вiковими категорiями», оскiльки сама постановка питання про «боротьбу дiтей проти батькiв» є чимось неприродним i навiть принизливим для нашого мистецтва.
Власне, сформульована ним позицiя вiддзеркалила основнi «пункти» тодiшньої дискусiї, яка насправдi оголила значно ширшу, наскрiзну проблему – проблему художнього рiвня самої лiтератури, увиразнивши суттєвий розрив мiж горизонтом очiкування читача й «продуктом» художньої свiдомостi письменникiв-попередникiв, сформованих у «лонi» методу соцреалiзму.
Автор виступає за засвоєння традицiй попередникiв – але засвоєння творче, пiдводячи своє переконання пiд риторичне запитання: «Кого б задовольнила спiлка епiгонiв [...]?» Актуалiзуючи девiз М. Рильського «Semper tiro» як естафету вiд найстарших до наймолодших митцiв, автор наголошує на потребi спiльної боротьби проти «лiтератури пересiчної, сiрої». А тому йому видається дещо завузькою розмова, в якiй iдеться про одного-двох-трьох лiтераторiв, оскiльки справа набагато ширша; це проблема збереження «тенденцiї шукання, поза якою лiтература немислима». Адже, по правдi, йде «одвiчна боротьба мiж гарним та поганим. Мiж дужим та вiджилим. I це – мудре протистояння. Воно – суть нашого життя».
У цьому ж числi часопису «Днiпро» читаємо й принципово короткий виступ М. Вінграновського «Мiй поетичний план», уже в самiй назвi якого закладено певну iронiю щодо «планування» на вимогу iдеологiчних органiв стихiї поетичної творчостi. Проте i в цих кiлькох абзацах автор рiшуче й емоцiйно висловив своє неприйняття позицiї тих, які, очевидно, через iнертність «своїх естетичних критерiїв» усе нове й прогресивне у лiтературi й мистецтвi часом «огульно оцiнюють як явища формалiстичнi, а то й абстракцiонiстичнi». I при цьому заявив, що естетичнi й полiтичнi iдеали народу i, зрештою, всього прогресивного людства, є справою його життя в мистецтвi. Нацiленiсть на пошук власного «почерку» поет засвiдчив рiшучою констатацiєю: «Я шукаю. Я шукаю нових, свiжих образотворчих засобiв. [...] Я й далi шукатиму, бо тiльки у пошуках реалiстичних можна створити щось значуще».
Великий резонанс викликав у суспiльнiй свiдомостi виступ І. Дзюби на вечорi, присвяченому 30-лiттю з дня народження В. Симоненка в Будинку лiтераторiв 16 сiчня 1965 р. (опублiкований тiльки 1995 р. в № 1 журналу «Сучаснiсть»). Критик репрезентував постать В. Симоненка не як поодиноке, iзольоване явище, а у зв’язку з усiєю молодою українською поезiєю, оскiльки тiльки в контекстi цiлого процесу, на його переконання, вона повнiстю зрозумiла i дає величезний матерiал для характеристики самого цього процесу. I. Дзюба вирiзняє у цьому контекстi такi складовi, як, по-перше, шлях поета «вiд плитких сентенцiй до фiлософсько-полiтичного думання», до поезiї «як арени самостiйного думання», по-друге, немилосердну самокритичнiсть поета, продиктовану сповiдуванням високих iдеалiв i критерiїв, що сформувала його як «поета нацiональної iдеї», i, по-третє, моральний урок поета, урок громадянської етики. Критик, по сутi, розгортає програму наснаженостi нацiональною iдеєю цiлого поколiння, яка є актуальною й дорiвнює iдеї «про повноту суверенного державного i культурного iснування української соцiалiстичної нацiї», але не має заступати iнтерес до iнших проблем людського духу, а вести до найпотаємнiших глибин iнших соцiальних i духовних проблем.
Про творчість В. Симоненка, який став символом поколiння, написав свою статтю «Ще не повернувся з плавання...» («Лiт. Україна», 1966, 4 лют.) Б. Олiйник. Розгортаючи свої мiркування довкола теми ускладненостi, асоцiативностi сучасної поезiї, яка стала органiчною для I. Драча чи М. Вiнграновського, але «набула пошестi моди, котру облiпили епiгони», автор на прикладi збiрок «Тиша i грiм» та «Земне тяжiння» показує: саме в такiй атмосферi Симоненкова творчiсть довела, що «простота – це зовсiм не спрощенiсть», i що, залишаючись прихильником традицiйного вiрша, можна «бути новатором на рiвнi запитiв часу».
Помiтне мiсце в обговореннi творчостi молодих авторiв займає цiкава неординарнiстю суджень стаття В. Стуса «Най будем щирi...» («Днiпро», 1965, № 2). Автор намагається, залучивши доробок широкого кола сучасних йому поетiв, вмотивувати змiни в поетичному мисленнi молодих потребами читача, який вирiзняється культурою, рiзнобiчними iнтересами й знаннями. А саме «глибокої iнтелектуальної означеностi» багатьом поетам, на його думку, й бракує. Тим-то критиковi «не пасує роль старателя, що, блукаючи поетичними пустелями, вимиває кiлька пiщинок, якi тiльки на колiр здаються щирим золотом». Сам же В. Стус шукає в творах представникiв «нової хвилi» розумної рiвноваги мiж iнтелектуальнiстю й образнiстю (зокрема так званою поетичною умовнiстю); обстоюючи «синтезну властивiсть поезiї», вважає, що чимало тут залежить вiд контексту, «лiнiї внутрiшнього розвитку поетичної думки», вмiння убезпечити себе вiд неорганiчностi. Новому естетичному освоєнню дiйсностi, за В. Стусом, заважає задавнена традицiя романтизму, яка є найвпливовiшою в нашiй лiтературi i ще й досi диктує свою естетику, що полягає у тяжiннi до героїки, формальної надмiрностi, прагненнi до гiпертрофованої поетичної умовностi, яка часто межує з фальшивiстю. Тiльки зваживши на цi складовi iнтерпретацiї художнього твору, збагатившись кращим досвiдом лiтератур свiту, можна, на думку автора, «пильнiше роздивитися i власну нацiональну школу». Наголос В. Стуса на власнiй «нацiональнiй школi», по сутi, й ставив українську лiтературу на рiвень лiтератур свiтових.
А. Макаров у статтi «Поет шукає сучаснiсть» («Днiпро», 1966, № 3) намагається оцiнити творчi пошуки I. Драча як автора збiрки «Протуберанцi серця» з «висоти» три-чотирирiчних дискусiй довкола природи його новаторства. «Гостро-сучасний i водночас яскраво нацiональний» поет iмпонує критиковi своїм умiнням досвiд зовнiшнiй синтезувати з досвiдом внутрiшнiм, а чуттєве сприйняття свiту поєднувати з категорiями сучасної фiлософiї. У центрi уваги А. Макарова – проблема естетичного освоєння поетом нових реалiй сучасностi з усiма його плюсами й мiнусами: вiд умiння активно iнтерпретувати сучаснiсть у її соцiальних протирiччях, розкривати новi, ще не освоєнi лiтературою конфлiкти – до нездоланних труднощiв при утвореннi науково-поетичних асоцiацiй. На полемiчно сформульоване автором запитання: «Чи зумiв поет злити воєдино новаторськi тенденцiї з народними традицiями?» знаходимо досить переконливу, потверджену аналiзом, вiдповiдь: поет, чиї кращi вiршi синтетичнi за своєю художньою структурою, переконливо продемонстрував «синтетичну силу свого таланту», примиривши минуле й теперiшнє, народний i науково-фiлософський струменi своєї творчостi.
«Гадки над першим ужинком» Г. Аврахова («Лiт. Україна», 1966, 11 берез.), не претендуючи на статус рецензiї, полемiчної одповiдi чи статтi з претензiєю на абсолютну iстину, нi тим паче заключного слова в полемiцi, певною мiрою все ж пiдсумовують усi тi дискусiйнi проблеми, що стояли на «порядку денному» обговорення. Автор звертає увагу на те, що процеси, якi вiдбуваються в лiтературному життi, характеризуються не роз’єднанням, а тяжiнням до єдностi, згуртованостi; за наявностi стильового й тематичного розмаїття спостерiгається в основному прагнення до оновлення, взаємозбагачення, пiднесення лiтературної творчостi, а молодь при цьому вивiряє свiй голос на старших. У цьому контекстi яскраво вираженим є, на думку критика, прагнення говорити вiд iменi цiлком конкретного, а не абстрактного, безликого лiтературного героя, чим певною мiрою й пояснюється деяка декларативнiсть у поезiї.
Панораму 1960-х рр, зокрема другої їх половини, важко уявити без критичного погляду I. Дзюби, який досить продуктивно реалiзовував своє право на об’єктивнiсть. Так, у статтi «Хлюпни нам, море, свiжi лави», написанiй спецiально для українськомовного читача Польщi («Український календар», Варшава, 1966), у своєму прагненнi хоч якоюсь мiрою показати «розмах i характер пiднесення нашої поезiї», автор вводить у контекст українського шiстдесятництва й «наймолодше поколiння», яке прийшло вслiд за «новою генерацiєю», називаючи iмена Г. Кириченка, Б. Нечерди, Б. Мамайсура, В. Пiдпалого, I. Жиленко. До них же долучає й пiзнiше поетичне поповнення, репрезентоване iменами I. Калинця, М. Холодного, Р. Лубкiвського, П. Мовчана, Л. Скирди, С. Йовенко та iнших, i ще «найсвiжiших» – В. Голобородька, Г. Тименка, творчостi кожного даючи коротку влучну характеристику. Автор пропонує градацiю лiтературного поколiння шiстдесятникiв, яке не обмежується у нього кiлькома iменами, окреслює ширшi параметри цього явища, вказуючи, по сутi, на його резонанснiсть (цю свою «вiдкритiсть» у тлумаченнi українського шiстдесятництва I. Дзюба потвердить й пiзнiшими своїми публiкацiями, поступово увиразнюючи свiй конструктивний погляд).
В українськiй поезiї, яка доти активно художньо освоювала тему села, з приходом «свiжих сил», за I. Дзюбою, бiльше мiсця вiдвойовує собi «духовний свiт, характер уявлень i спосiб мислення, образно-асоцiативний лад “мiської” молодої людини, “мiське” життя». Саме це й «працює» на забезпечення «iдейного повнокров’я, духовно-психiчної повноти» поезiї, а отже i розширює реальнi межi її «влади» над читачем. I. Дзюба звертає увагу на те, що молода поезiя розвивається пiд знаком «глобалiзму» (чи «соборностi»), оскiльки молодi неофiти намагаються бути речниками українського життя взагалi, а не окремих його «парафiй».
Певною мiрою пiдсумовувала (на всесоюзному рiвнi) дискусiйнi моменти кiлькарiчних обговорень стаття В. Дончика «Фронт дослiджень» («Дружба народов», 1969, № 1). Починаючи «вiд початку», а саме – вiд творчого дебюту прозаїкiв, автор розмiрковує про його вплив на весь лiтературний процес та на долю самого письменника, особистiсть якого, на переконання автора, потребує серйозного до себе ставлення та поваги, здатностi критика його найперше зрозумiти, а вже потім – судити. Оскiльки ґрунтовних i вдумливих критичних статей авторiв старшого й середнього вiку так i не з’явилося, молодi мусять бути самi для себе i суддею, i вчителем – iз неминучою при цьому однобокiстю оцiнок i критерiїв. Тим-то якiсь важливi явища лiтпроцесу опиняються поза «облiком». Автор висловлює думку, що роль письменникiв-шiстдесятникiв полягає у пожвавленнi психоаналiтичних тенденцiй у нашiй прозi, змiцненнi в нiй позицiй психологiзму, збагаченнi лексичного багатства української мови, увиразненнi нацiональної самобутностi української лiтератури, а також у самому пiдходi лiтературної критики до творчої iндивiдуальностi. Саме творчi пошуки Є. Гуцала, В. Дрозда, Вал. Шевчука, забезпечуючи еволюцiйний розвиток прозових жанрiв, засвiдчили, що їхнi дебюти були невипадковими. Даючи портретнi i жанрово-стильовi характеристики цим прозаїкам, критик зазначає, що силою свого психологiчного впливу на читача сама їхня проза побиває тi закиди, якi звучали на їхню адресу, а нерiдко й сама виховує свого читача. Проте критика, на думку В. Дончика, не зумiла увиразнити уявлення про їхнi художньо-стильовi пошуки, тому вiн сам намагається заповнити цю прогалину вже з «висоти» майже десятирiчного доробку цих молодих авторiв.
Варто зазначити, що проза молодих прозаїкiв дає пiдстави авторовi говорити про народнiсть, нацiональний характер у лiтературi, художнє вираження нацiонально-самобутнього свiтосприймання, поглиблення iсторизму, посилену увагу до нацiональної виразностi рiдної лiтератури – те, що було актуальним для тодiшнього українського суспiльства.
Цiлий масив лiтературно-критичних публiкацiй стосувався розвитку молодої прози, зокрема новелiстики, яка на початку 60-х рр. домiнувала з-помiж усiх iнших жанрiв. Так, стаття Є. Сверстюка 1962 р. «Проблеми молодої прози» («Змiна», 1962, № 12) мiстила розважливий аналiз психологiчної складової новонародженої прози, зокрема Є. Гуцала, В. Дрозда й В. Шевчука, в основi якої – високi вимоги до використання художньо-образної системи жанру, адже, на переконання автора, нариси-романи не порушують глибоких проблем, а пропонують їх пiдробку. «...Суперечка триває: розвиток – це боротьба протилежностей... Поле цiєї боротьби – творчiсть», – цю думку Є. Сверстюка потвердили й iншi дискутанти. Такі проблеми порушували i на сторiнках всесоюзної перiодики: слово було надано Гр. Тютюннику («Великi проблеми малого жанру. Українське оповiдання сьогоднi», «Лит. газета», 1968, № 16) та Є. Гуцалу («Новi iмена на картi прози. Замiтки про молодих українських оповiдачiв», «Дружба народов», 1968, № 2). Так, останнiй звертає увагу на те, що досi замало уваги придiляли оповiданню, в «центрi якого не ефектна ситуацiя, а живий характер», i переконує позбутися недовiри до оповiдання безсюжетного. Наголошуючи на тому, що оповiдання як жанр переживає небувале пiднесення, Є. Гуцало зазначає: «...якщо зараз ми маємо прихильникiв суворого реалiстичного письма й письма романтичного, то в цьому стильовому розмаїттi не слабiсть, а сильний бiк нашої прози» i звертає увагу на те, що кожен iз названих ним українських новелiстiв не лише має своє власне обличчя, прагне виразити не тiльки себе, а й, передусiм, виразити свiй час.
«Очевидно, коли висловлена хоч одна дiалектична думка, то можна вважати, що дискусiя справдi почалася», – такими мiркуваннями розпочинає М. Малиновська
Авторка, зокрема, iронiзує з того пафосу, з яким А. Хорунжий «виводить» причетнiсть молодих прозаїкiв до естетичної основи захiдноєвропейських «антироманiв»: «Невже Григiр Тютюнник, Євген Гуцало, Григорiй Колiсник творять в антижанрi антироману?» Спростувавши це фактом їхньої «старомодностi», що легко доводиться «реальнiстю життєвих конфлiктiв, зокрема повоєнного села», М. Малиновська не вiдкидає окремих недолiкiв, що зводяться до нерозумiння «дiалектичної єдностi суперечностей»; проте, «чужорiдних форм» у лiтературу вони не несуть, бо, зрештою, «виходять з того ж реалiзму», продовжуючи кращi класичнi традицiї української прози. «Не все те формалiзм, що шукання, також не все те екзистенцiалiзм, що про смерть», – резонно iронiзує М. Малиновська, актуалiзуючи фактично проблему смислового наповнення понять, що ними жонглює критика. На її думку, реалiзм (як органiчне продовження реалiстичних традицiй) – не ангел-охоронець сiрятини, а життя – вище за метод як художнiй еквiвалент життя суспiльства. Iнша рiч, iз позицiй якого iдеалу зображувати цю дiйснiсть. Саме проблема iдеалу, на переконання авторки, – чи не найчiльнiша iдеологiчна та естетична проблема часу. М. Малиновська обстоює синтез нового змiсту й нової форми, вважаючи, що шукання у формi теж можуть сприяти повнішому розкриттю дiйсностi. Тим-то, заперечуючи патетичний романтизм, дає право на життя умовним формам, якщо вони «працюють» на концепцiю твору.
Лiтературнi новацiї в Українi та дискусiї 1960-х рр довкола них викликали великий резонанс i на емiграцiї. Так, Б. Кравців у статтi «Народження нового (Про модерну поезiю й прозу в Українi)», вмiщенiй у першому числi збiрника «Слово. Лiтература. Мистецтво. Критика. Мемуари. Документи» (Нью-Йорк, Об’єднання українських письменникiв в Екзилi, 1962), подає лiтературнi портрети найгучнiших лiтературних неофiтiв у контекстi лiтературної ситуацiї України та в загальному союзному лiтературному просторi.
Цю загальну панораму лiтературного життя доповнює О. Зінкевич у статтi «Молода проза в Українi (Поети-«шестидесятники», їхнi проблеми i старше поколiння)» («Смолоскип», 1962, берез.-квiт.), досить конкретний у своїх висловлюваннях. Вводячи свої мiркування в iдеологiчний контекст, автор, зокрема, вiдразу недвозначно заявляє, що нова генерацiя «каже вiдважне слово партiйним полiтрукам i цензорам», а ярлики, якi навiшують на молодих, дорiвнюють модерному означенню «українського буржуазного нацiоналiзму». У коло письменникiв нової генерацiї автор вводить, окрiм тих, чиї iмена вже викликали таке збурення, й iмена Т. Коломiєць, М. Клименка, М. Сома, Н. Приходько, В. Бондаря, В. Лучука, Ю. Петренка, О. Стриженюка та «небагатьох iнших», якi ще «не зумiли вирватися з пересiчности». Найяскравiшою з-помiж них постаттю автор вважає Л. Костенко, в якiй дехто в Українi вбачає «нову Лесю Українку», а на емiграцiї – «Олену Телiгу». О. Зiнкевич не уникає всесоюзного контексту, оскiльки наголошує на тому, що шiстдесятники прийшли в лiтературу за складних обставин – розвiнчання культу особи Сталiна й повернення замовчуваних доти iмен, а їхнiй бунт є бунтом «проти минулого i проти неясного i загадкового сучасного».
Особливою ґрунтовнiстю вирiзняється роздiл «Шестидесятники» у книжцi І. Кошелівця «Сучасна лiтература в УРСР» (Мюнхен : Пролог, 1964), iм’я якого справедливо пов’язують з актуалiзацiєю творчостi та «обороною» цiєї лiтературної генерацiї. Наймолодшому, четвертому – за власною класифiкацiєю автора – поколiнню, якому дали назву «шестидесятники», був пiдготовлений ґрунт, на переконання дослiдника, кiлькома роками десталiнiзацiї, а тому сама проблема лiтературної молодi «виходить за межi самої тiльки лiтератури, виростаючи з загального духовного клiмату». Крім того, автор розсуває межi цього явища, пов’язуючи його з певними процесами заперечення минулого способу життя на Заходi. Однак радянська людина, за I. Кошелiвцем, має свої особливi причини для «конфлiкту» з батьками, якi жили й творили в часи Сталiна, i його причину дослiдник бачить не в полiтичнiй, а в суто психологiчнiй площинi, бо старшi вiдчувають потребу «щось виправдати в тому минулому», тому й ставлення їхнє до того минулого є iншим, нiж у молодих. Оскiльки старшим було не до снаги «впоратися з важким вантажем минулого», мусила з’явитися молода генерацiя, чiльним представникам якої автор дає розлогi характеристики.
Вступивши у полемiку з критиками Радянської України, I. Кошелiвець, фактично, деполiтизує поезiю шiстдесятникiв, зокрема Л. Костенко, I. Драча. Вiн зазначає:
Прикладати до поезiї Драча суто полiтичнi мiрки, як це роблять радянськi критики, вишукуючи, що в нього вiдповiдає «лiнiї» й що вiдхиляється вiд неї, – значить ковзати по поверхнi, не розумiючи сутi.
Чiтко спостерiгши атмосферу моменту як «кон’юнктуру нової ресталiнiзацiї», вiн дiагностує це як спробу «лiтературного примiтиву», скориставшись сприятливими обставинами, «вбити справжнiй талант», щоб «забезпечити собi й далi провiдне мiсце в лiтературi».
