Посестри. Часопис №102 / Вистраждано власним життям. Уривок із книжки «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління»

...Пригадується, 1996 року, пишучи про презентацiю Сверстюкової книжки «Шевченко i час», я висловила таку думку: може, це й справдi рiк високого сонця. Бо якщо Євген Сверстюк саме так називав 1845-й, «пiд небом осенi» якого були створені головнi Шевченковi твори, зокрема й «Заповiт», узявши цi слова за назву одного зі своїх есеїв (а мiг би, як цiлком слушно зауважили тодi йому, наректи так i саму книжку, взявши тi, що на обкладинцi, за пiдзаголовок), то здавалося небезпiдставним означити так i 1996-й. Вельми знаковий рiк, що пiдносив нас до розумiння справжнього Шевченка, скидаючи з нього «шапку та отого дурного кожуха» (I. Драч).

Вiдкривання «у нiм академiка... Ще каторжника роботи» (до чого закликає I. Драч у вступi до документальної драми «Гора»), а надто велета духу, пророка – i не лише того, який провiщає майбутнє, але найперше того, хто перед лицем народу виголошує iстини, осягнутi ним у розмовi з Богом, – уже почалося. I – що особливо характерно – дослiдниками з плеяди шiстдесятникiв (Грабовичеве провокативне дослiдження «Шевченко як мiфотворець» щойно лише збурювало літературно-мистецьку громадськість, а О. Забужко ще тiльки планувала спробу свого фiлософського аналiзу «Шевченко як мiф України»), яким доля послала не лише випробування, а й щасливу можливiсть у тих випробуваннях мiцнiти духом та осмислювати нескiнченний ланцюг буття у всiх його взаємозв’язках та вимiрах.

Тодi, 1996 року, коли ще не вляглися враження вiд шевченкiвського радiоциклу I. Дзюби, ще звучав на Українському радiо неспiшний голос Євгена Сверстюка в аурi Кобзаревого слова та в супроводi голосу О. Чарiвної, вже вiдбулися – одна за одною – двi презентацiї, а отже, i прийшли до читача – одна за одною – двi промовистi книжки: «Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого» I. Дзюби та «Шевченко i час» Євгена Сверстюка.

Завважте: у змiстi кожної назви закладено таку категорiю, як час. Це крiзь його об’єктивно-невблаганну призму й iсторичну перспективу «пропущено» пророче Шевченкове слово. А вже потім – крiзь призму авторського свiтобачення, мудрiсть серця i бiль власної душi. Цi видання, власне, вiдкривають нову сторiнку у Шевченкiанi – не в радянськiй, вульгарно-соцiологiчнiй, ортодоксальнiй, а в тiй, що претендує на перегляд Шевченка, – i вони закладають добрий пiдмурiвок у таку необхiдну нам будiвлю пiзнання. Може, через те у нас досi була такою убогою «шевченкiвська книгозбiрня» (не кiлькiсно, а за духом своїм), що тi стоси книжок досi писали люди здебiльшого байдужi, приземленi, також часто убогi духом, нерiдко ж просто спекулюючи на високому iменi. Цi ж книжковi з’яви, як здається, вiдкрили нам просту iстину: до долi людини високого болю має право доторкнутися – i душею, i розумом – тiльки той, хто також звiдав того болю бодай дещицю, чи навіть – сповна.

А втiм, не можна не сказати, що будь-яке нове слово про Шевченка постає на фундаментi напрацьованого – досить назвати iмена О. Кониського, С. Єфремова, I. Франка, Ф. Колесси, С. Смаль-Стоцького, М. Коцюбинського, О. Бiлецького, С. Шаховського, М. Антохiя, Ю. Шевельова, В. Барки, Г. Грабовича та iнших авторiв із України та дiаспори (а може, вже час перестати розмежовувати самих себе на Україну та дiаспору, бо ж батькiвщина, як i Шевченко, у нас одна, i, можливо, саме це iм’я може стати тiєю сполучною ланкою, якої ми досi не здатнi задiяти?!).

Та в дорозi до Шевченка кожен долає наявні стереотипи, наближаючись до розумiння його символiчного коду – через iнтуїтивне сприйняття та осмислення образного ряду. Ми ж дiстали можливiсть наблизитися до справжнього, не ужиткового Шевченка, подивитися на його творчiсть не по-хрестоматiйному, а крiзь призму Сверстюкового серця, яке вмiє бачити i навчене вiдчувати глибше й прозiрливiше, що йде вiд його переконання писати лиш про те, «що чорно знаю серцем».

Повнота думки, насиченiсть фрази змiстом, фрази, де кожне слово вивiрене й осмислене, зумовлює i своєрiдний стиль цiєї книжки – сказати б, лаконiчно-тезисний, ущiльнений до краю, коли за кожним реченням – думане-передумане, виважене, звiрене з пережитим. Автор, пропонуючи свiй ключ до прочитання творчостi Кобзаря, наголошує, що для Шевченка Бiблiя завше була богонатхненною книгою i тому вiн написав вершиннi твори, якi повертають народ до святинь. Уже першi сторiнки книжки «Шевченко і час» налаштовують читача на сприйняття не знаного ще нами Шевченка, сприяють увiходженню в його духовне поле, запрошуючи не до iконотворення – до доростання. Доростання до духу Шевченкового. Це наближення до Шевченка у ключi духовностi передбачає можливiсть хоч якоюсь мiрою пiзнати високу таїну пророчого слова, що вмiщує цiлий свiт – i землю грiшну, i високе небо.

Постання Шевченка таким, яким вiн є насправдi – без фальшивого глянцю, у всiй глибинi i пророчiй його силi, – таке надзавдання поставив Сверстюк, вирiзьбивши у строгу форму афористичностi те невловне для пересiчного читача, що вдалося йому «схопити» спершу, може, iнтуїтивно, певною мiрою зi спротиву тому образовi, що його iконотворили попередники, а вже потім – мiсяцями, роками роздумiв, перелитих у просвiтлюючi слова-образи.

Книжка «Шевченко i час» спонукає думати, переосмислювати, виважувати. Бо перед «Шевченкiвською брамою» (Євген Сверстюк) так боязко сфальшивити. Чи перебрати мiри. Ми живi! Цiлий вiк, сотню лiт Проти хвилi несем його iм’я,

Проти вiтру кидаєм насiння I пiд косу кидаємо цвiт...

I спiваєм його заповiт

В поколiннях[1], –

(«То була дивовижна зоря»)

так завершується вiрш, написаний Євгеном Сверстюком у селищі Кучино 1977 року. 1979-го в передмовi до «Вибраного» його упорядник I. Кошелiвець писав: «Можна припустити найгiрше: що Сверстюковi не пощастить написати нiчого бiльше. I тодi дещо з уже написаного ним залишиться тривалим вкладом у фонд української лiтератури. Нових вiдродженцiв, як судитиметься їм появитися ще раз, дивуватиме скромнiсть, із якою вiн сам визначив себе «невеликою, але поки що живою постаттю» в культурному процесi свого часу; i ще бiльше – шляхетнiсть його натури, чисте душевне тепло, яке, недоторкано збережене в оточеннi номенклатурних монстрiв, випромiнюється з кожного написаного ним рядка[2]».

Добре, що друге припущення виявилося ближчим до iстини, анiж перше. Залишаючись «живою постаттю» в культурному процесi свого часу, Євген Сверстюк продовжував робити свiй внесок у золотий фонд української лiтератури, зберiгаючи шляхетнiсть натури й тепло, що випромiнюється з написаного в усi подальшi роки. Між ідеалізмом і «критичним пафосом»: про феномен національної інтелігенції