Посестри. Часопис №187 / Петельки корсета

Тафти шелестять. Під час заходу сонця в парку над Прип’яттю.

Товариство вирушає на прогулянку алеєю квітів.

Пахнуть квіти тютюну, флюкси і резеди.

Велика тиша і пустка широко розлитих вод.

В той час прислуга накриває до вечері, вносить лампи,

І від вікон трапезної заясніли аґави газону.

Лелю, Маришко, Софінето! Леню, Стеню, Ісю, Лілько!

Чи це справедливо, щоб я

Не міг порозумітись з вами вже ніколи

Мовою, яка не вдає нестачі знання

І не перетворюється на щебет за столом,

Але є суворою і докладною, так як думка,

Яка намагається охопити бідні житія?

 

Прогулююсь. Вже нелюдський. У мисливському строю.

Там, де наші пущі, і доми, і двори.

Подали хлоднік, а я в абстракції,

У запитаннях з кінця мого століття.

Головне про правду: звідки вона, де вона.

І я мовчки їв курку з мізерією.

 

Мої красиві, викрадені без волі і вини,

Свідомість мені надокучає і німота.

Я назбирав образів та ідей,

Навчився відвідувати давні землі.

Але мить від народження до зникнення –

Це замало як на мале слово.

 

Качки летять над водами Речі Посполитої.

Падає роса на польські обряди,

На моди, привезені з Відня і Варшави.

Переправляюсь душогубкою на бік села,

Мене зустрічає гавкіт псів, церковний дзвін.

 

Що хотів би вам сказати? Що не маю того, що шукав:

Зустрічі з вами наго на поміщицьких пасовищах

Під пророчим світлом зупиненого часу,

Без цієї форми, яка мене ув’язнює, так як вас ув’язнила.

 

Я бачу майбутнє. Ворожу. У м’якій і милостивій ночі.

Коли росте лобода на стежках вирубаного парку,

І тонкий золотий ланцюжок на білій шиї,

Разом з пам’яттю про вас пропадає.

 

10 Poems and a Fragment by Czeslaw Milosz.

Copyright © **** Czeslaw Milosz, used by permission of The Wylie Agency (UK) Limited.