Посестри. Часопис №184 / Наша мова

Коли ти кажеш чи можу я ще

поспати, бо в мені лежить брила сну,

і вона повинна розтанути

мов лід навесні,

 

коли я скаржуся на застій в писанні,

а ти радиш терпіння!Вчися йому в мене,

а я відповідаю, що це як навчатися

вегетаріанству від кота,

 

коли ми згадуємо нашу цілонічну

поїздку у в’єтнамські гори віялкою спогадів,

 

або як в одній з європейських столиць

ми дико роззиралися

в запісяному дворі,

 

коли ми зустрічаємося на пів дорозі

між моїм і твоїм усамітненням

і обходимо квартал, а у вікнах

старі жінки спираються ліктями

на оглядові подушки,

тоді мені хочеться внести нашу мову до списку

мов меншин – мов, які під загрозою зникнення,

адже знає її тільки двійко людей

і важко її захистити,

проте одночасно й до списку найсильніших,

бо поки що вона береже нас.