Посестри. Часопис №170 / До Марії Павліковської
О, молода старосвітська краківська пані,
Стережися! Єпископ аж піниться, потрясає – хрестом, рукою…
На луг ти виходиш вночі по слова, розквітлі в смерканні,
Таємно чаруєш, щоб пахли вони лавандою і амброю.
Чи правда, що в джерелослові місячноводім
Вариш ти зілля з любистку, вужачки й рути?
Здається, про це вже говорять у Кракові на Синоді –
Й новина пішла поміж люди.
В олії фіалковій, в олії з пелюсток троянди
Вариш слова-гіацинти, слова – цвіт акації й пижма.
У яких книгах заклять, фоліантах магічних взяла ти
Потаємні формули чорнокнижні?
Про що ти шепочеш так солодко у різнобарвних віршах,
Що аж люд богомільний показує щось на мигах?
Ось візьме тебе на кострище майстер полум’я, віща,
Quia es venefica et striga!
Темні твої повірниці, нетлі примарно-білі
Зносять мед, ізчарований з квітів, солодощ чорта,
А потім шумує, яскріє, пахне оте любовне труйзілля
У віршах – наче в скляних ретортах.


