Посестри. Часопис №151 / «Старечими руками Текля відчиняє ворота...»

Старечими руками Текля відчиняє ворота,

поправляє відвалену штахетину,

втирає кінцями хустки краєчки рота,

навпроти старої Теклі – людина.

Баба всміхається так, аж випрямляє плечі.

Їй дев'яносто, з них сім із котом приблудним.

Бабцю, – озивається, – добрий вечір!

Звучить голос дзвінко на вулиці безлюдній.

Хто б то міг бути такий в пізню пору?

Баба живе коло лісу, аж ген за ставком,

Востаннє доїжджали сюди збирачі фольклору.

Стоїть здивована, гукає до хати кивком.

І от вже Текля черпає воду в каструльку,

ставить на плиту, шукає букетик м'яти.

Гість усміхається, запихає тютюн у люльку,

обводить поглядом засмальцовану хату:

Все скупо, убого, із запахом старечої втоми.

А бабі і діла нема, бо що старим вже треба?

Чотири дошки – майбутні для баби хороми.

Бо хто ж достеменно знає, чи є те небо?

Баба то сяде, то встане, то забіжить в комору,

то табуретку поставить, заглядає за фіранку,

мала гостинець, – каже, – заперла вгору –

і дістає звідти громовицю, упаковку валер'янки,

старе радіо, мильницю, господарське мило,

упакований в целофані новенький рушкик,

сабанить щось під ніс, дістає грушку зогнилу,

короста твоїй матері, – виціджує, – був і зник!

Зараз, гляну ще тамо! – не вгаває баба Текля.

Шурхотить, примовляє, щось мриготить завзято,

чоловік мовчить, він до Теклі прийшов із пекла,

Баба ще не знає – впустила в хату солдата.

Баба не знає, що болить йому все, навіть очі.

Не знає, як він радіє тримати гарячу кружку.

Що для нього тут спокій, поки Текля скрекоче,

розгортаючи третю із крамом радюжку.

Поки Текля шукає гостинець, бо в хаті людина,

а баба ж гостинна жінка, дарма що така стара,

Чоловік радіє, не воїн він тут – маленька дитина – зачудована від тепла і добра.

Кіт прочиняє двері, виходить у двір вальяжно.

Здорова була, за цей паркан тобі зась, потворо!

Смерть поправляє штахетину, рухи її поважні,

каже: «Бувай, Рудий, побачимося нескоро».