Посестри. Часопис №146 / «Вітри із давнини», 6

Нас не було, але вітри навіяли

оцим лісам і травам,

цим обширам –

від небокраю аж до небокраю –

про нас тужливе й радісне.

Що не збулося, але мало бути, – буде!

Іще залізо,

приречене на смертоносність

лезами мечів і вістрями списів,

забудеться вві сні.

І спис іржавий зацвіте,

і заговорить меч пощерблений

про безнасінне милосердя

і про страждання криці в битвах.

Чи вже посходили

й заколосилися морями

посіяні колись жіночі сльози?

Давайте відпливемо ними

від землі цієї,

такої чорної від туги.

Не буде нас, але вітри ще розвіватимуть

понад лісами, ріками, ночами

печалі наші, і слова, і сміх.