Посестри. Часопис №39 / Макбет переглядає мундіаль

Як дивно, копуни м’ячів печальні,
минають ваші дні! Як суне старість
поспішно, і у ній огром поразок,
карток червоних та штрафних ударів,
усі тріумфи, завжди менш численні
від тих, котрими вчора снила юність,
час полічити, щойно пролітає
весна чи тридцять перша, чи й четверта.
О, як би це ярмо поніс ревнитель
реторти чи палкий складач комедій,
якби йому сказали, що повинен
за пів життя все звершити й відбути
в життя нове, незнане та німотне,
мов пустка стадіону по фіналу?
Як без досади попри це юрмляться
охочі позирати невтоленно
чи завидюще на кількох обранців
з емблемами земель на славних шатах
і баришами, вищими од честі!
Ці юрми вірять, наче перемога –
нікчемна крапля поту, а поразка –
сльозинка, спритно струшена під посвист.
Мов Гайберське побоїще забулось,
де ніс потрощив Гепґуд, руку – Баркер,
рамена – Брук і щиколотку – Бавден,
а Дрейкова нога була розтята.
Забули кров рясну, яка в забаві
лилася з їхніх тіл і знаменує
метеликів сяйних тендітну вдачу,
що зрощується із хижацьким жаром.
Утім, вікує у порожнім кубку
гіркотна правда, що підносить радше
саму борню за чемпіонський титул,
ніж лаври невпокійливого Мессі.