Посестри. Часопис №146 / «Вітри із давнини», 1
Вітри із давнини, вітри шовковолиці, де ваші гнізда?
Хіба ж не почалися ви іще із пречуття печалі,
від спільного із нею кореня, розстеблистого надвоє:
вітри, собі увесь забравши лет, чи не лишили людям
ви тільки смуток? За межами минулого
розлито білий біль того,
що не збулося, – не всяке повітряне хвилювання
спурхнуло горлицями на луги,
не всякий блиск і хлюп води
поринув у глибини окунем, не всякий шерех осені
зайшов попід опале листя холодом...
А скільки непробудженого світла!
Загусли тьмаво в ньому слова,
ніколи не осявані вустами, –
хай зазвучать вони в поривах вітру
і висіються в землю!
Вітри, вітри... Роздмухали на цілий світ
ви палахтіння нашої задуми. На перехресті повівів
означилися наші лиця, і нашим карим поглядом зорять
нічні вітри, а світанкові –
святково крапеліють синьобризком.
Вітри гуляють, дують, гей, вітри! – І ми разом із ними
розвіваємося аж поза висріблені осенями обрії.