Посестри. Часопис №50 / Урочиста зустріч осени в румунському авті на австріяцькій шосі

Світло поволі витікає, щоразу легше повірити, 

що клубчасті замки, міста, рожеві лисніючі мури 

не мають власної ваги. тіла. що є імлою, водною 

парою. чимось таким. птахи, лілові, покриті хутром,  

щоразу темнішають, – осінь досидить їх. відсвіт знизу, 

 

з-за горизонту. вітер розводить його у смуги, ще 

делікатніші, пряжі, з якої тчеться дрібний дощ. 

щезання з очей місць, залишених задньою шибою, 

передчуття тих, по яких боком котяться колеса. під вітер, 

під осуд і невідомо, коли загусли крила неба. 

 

урочисте склепіння, підперте тріскотливою колонадою 

блискавок. вода мужніє, стигне, хвилева завіса 

за мить єднає небо з шосою. тепер розсипається 

знову в окремі краплі. уже по иншому боці. 

фронт пройшов, чи ми проїхали 

 

під фронтом. по тамтому боці – очікування, лагідна меланхолія 

посеред сметанкових хмар. по цьому – сірість у місці 

блакиті з рожевим, повернута вгору спина Землі.