Посестри. Часопис №127 / «VII. Задзвени, Зелена Годино! Запалай – гарячіше...» (Зелена година)

Задзвени, Зелена Годино! Запалай – гарячіше –
Дню, шурхотом віття вимкнений з далі мли!
Розпізнайся дотла, душе моя, – за повівом трав!

Ти є і цвіт, і дерево, ти є ледь менше – й більше...
Лісом – сон весел про сонце на хвилях і дух смоли –
Тепер до снаги мені світ подолати убрід і вплав!

Жар міражем сокир золотих вдарив у сосен тлуми!
Треба всіх їх понарікати, ще раз дати їм імена,
Щоб були вони розпізнавані у спекотного вирі сну?

Перемінились вони навзаєм – на сутіні, тіні й шуми,
Одні проти одних висновують з лона квітного (це – ціна)
Ті з дивовищ, що вихор тихо умовляє озера дну!

Папороть тіні лататтю кине, отже, лілія знов
Спогад там понесе, де човен води розверз наскрізно,
Разом із тінню метелика, який був цю воду пив.

Верба стелить на трави – знайому імлі з помов
Дівчини тінь, що йшла колись цими садами слізно,
Жоломійка сади вигравала – у веснянці когось, хто снив.

Обіч дуба – в якійсь скіснІй геть обрізана перспективі
Тінь розпукнутої, як брунька, невідомої хати, й віти.
Хата раптом колись настане, стовбур дуба зруйнує...

А від тої моєї постаті, що імріє у дива мливі,
Хоч зненацька до ніг лягає, – опадає на квіти
Бога тінь – жаска, понадмірна: тінь що є і пульсує!