Посестри. Часопис №123 / Слова чутливості
Я захоплююся книжками авторів-нейрохірургів, яким стало снаги проявити себе ще й талановитими оповідачами історій, до яких вони співпричетні, а більшою мірою – їхніх історій прийняття страждань і власної кінечності. Головна цінність їхніх мемуарів не так у досвіді побаченого й пережитого, як у здатності делікатно провести читача поміж болю, нагромадженого на сторінках, не притупляючи чутливості. Окрема шана перекладачам, ясна річ.
Один із моїх улюблених літературних друзів – Пол Каланіті. Моє знайомство з ним сталося кілька років тому. Я ледве втримувала позначку 45 кг на вагах, мала грудну дитину, нестабільний емоційний стан після важкого розриву з батьком сина, а моя бібліотека поповнювалася стосом книжок про рак, бо саме поміж сторінок про згасання людських життів було багато світла і надії. На якийсь час видання «Коли подих стає повітрям» стало путівником власних пошуків сенсу і джерелом підтримуючих слів. Тому коли йдеться про чутливу мову в часи війни зі зраненими, розгубленими і скривдженими співрозмовниками, я апелюю до досвіду Пола.
Пол навчався у Стендфорді, здобув магістра англійської літератури, завершив резидентуру з нейрохірургії та постдокторантуру з нейробіології. Такий собі письменник зі скальпелем або ж хірург із пером. В обох випадках – глиба. У нас такого лікаря називали б – від Бога. Бо, крім академічних знань, у Пола був непідробний інтерес до самої людини, він бачив не тільки череп, який треба делікатно розпиляти, щоб дістатися ураження мозку, а й людину перед собою, яка кимось була і продовжує бути кимось, навіть у лікарняній палаті в статусі пацієнта. Він намагався підсвітити це людині, щоб вона не втратила себе в боротьбі за власне життя.
Щось подібне я відчуваю з людьми, про яких пишу. Наприклад, мама героя Артема Димида, Іванка, відома на всю Україну тим, що співала колискову над труною сина, була багатогранною й цікавою особистістю до того, як здобула цей впізнаваний образ, і є нею й зараз. Коли ми з нею спілкувалися для інтерв’ю, я оминала увагою будь-які згадки про те, чому вона так учинила і що в цей момент відчувала. Її досвід попередніх років указує на те, що жінка більша за цю історію, значно більша за всі рамки, в які можна помістити зранену людину, адже їй не стали чужими ані сміх, ані щирий захват якоюсь дрібничкою, ані замилування. Жінка в горі не позбулася емоцій, які роблять її живою, вона не припинила бути талановитою іконописицею.
Пол значною мірою допоміг мені знайти спільну мову з людьми, зраненими випробуваннями. Будучи смертельно хворим на рак легенів, він написав мемуари про те, як виробляв належне ставлення до страждання, досліджував, що надає сенсу людському життю перед лицем смерті й розпаду, як зжився з драмою: понад десять років одягати лікарських халат, шукати потрібні слова підтримки та підбадьорення для пацієнтів, а потім самому опинитися на лікарняному ліжку в розпал своєї лікарської кар’єри. Пол стверджував, що мова – мало не надприродна сила, що існує між людьми завдяки мозку, і саме мова має неабияке значення для зцілення.
Історія Пола дуже показова в часи війни в Україні.
У вівторок моя подруга втішає жінку, яка втратила чоловіка на фронті, а вже в середу її усміхнена аватарка змінюється на свічечку на чорному тлі – тепер слова підтримки потрібній їй самій. Включені у активне співчуття, ми в одному човні з тими, кому співчуваємо, поміцніше тримаємо весла, аби гребти за себе й за тих, у кого опускаються руки. Але й наші руки потребують перепочинку, весла повертаються до тих, кому ми допомагали гребти, – і цей рух підтримки беззупинний. Мої близькі вдови створили навіть закриту групу підтримки, де слухають одна одну, втішають. Так у них більше шансів не потонути у власному горі – у цьому великий сенс спільних сліз.
Війна відкрила нам безліч страхів, зокрема – страх слова невлучного, невдалого, такого, що не пасує. У часи переживань зболена людина потребує розуміння та підтримки, тому важливо стежити за словами, аби випадково не додати душевного болю. Іноді цей страх паралізує аж так, що слова губляться. Співчуття є – слів підтримки немає. У таких ситуаціях добре говорити загалом про людину, її вдачу, підкреслити її сильні сторони, нагадати про те, що робить її нею. А больову тему можна оминути, якщо немає внутрішнього ресурсу отримати зворотній зв’язок людини в горі. Головне бодай у якийсь спосіб висловити, що людина зі своєю бідою видима, бо тим, на кого раптово звалилася важка ноша, це важливо знати.
Людина в горі відчуває пригнічення, смуток, вона борсається у трясовині переживань, але зраненість – це не депресія. Згадки про депресію набирають обертів у фейсбуці, чи не кожен її в себе діагностує, і аби ж лише в себе, а то й у відповідь на чиїсь репліки.
Якось мені трапилася словесна перепалка в коментарях: одна жінка іншій писала щось про те, що не треба свої депресивні думки виміщувати назагал, одну з жінок я знаю, вона сестра загиблого, а коли я зайшла на сторінку іншої жінки – вона теж не так давно поховала когось близького. Прикро, що обидві зранені людини не порозумілися, але більша біда, що будь-які негативні емоції наштовхують на думки про депресію. По-хорошому, про цей діагноз мали б говорити кваліфіковані спеціалісти, зрештою, про псоріаз не кажуть на підставі кількох фото, тоді чому на підставі кількох сумних дописів людині радять антидепресанти? Смуток має місце в нашому житті безвідносно до депресії, яка є захворюванням, а не коливаннями настрою.
Маючи на руках діагноз, Пол вважав за обов’язок дати людині шанс примиритися з тим, що може знадобитися час, аби подолати недугу, він залишав простір для надії, для власного рішення людини на те, як довго вона готова боротися. І це працювало на благо тих, кого результати одразу могли ошелешити й знерухомити на якийсь час – паралізувати волю. Так само українцям треба час побачити, як рухатися далі. Маємо бути свідомі того, що всі ми зійшли з торованого шляху, позбулися усталеного способу життя й втратили надпотрібну здатність до планування й контролю, а люди, яким випали болісні випробування, які переживають утрату – й поготів потребують часу на осмислення. Усякі потрясіння є важливими для психіки, навіть незначні. Пол зауважував, що стійкість до прийняття діагнозу жодним чином не залежить від складності лікування – має вагу винятково внутрішня опірність.
Є фрази, які дають людині впевненість у тому, що її почуття важливі. І є фрази-паразити, які починаються зі слів «краще було б». А вислови на кшталт «ти маєш радіти, що жива» взагалі знецінюють чиюсь біду і весь пережитий досвід. Не існує ієрархії болю. Весь досвід, який болить людині, – важливий. Перш ніж оперувати мозок пацієнта, Пол намагався збагнути його внутрішній світ: його індивідуальність, цінності, що робить його життя вартісним і які удари можуть змусити пацієнта попрощатися з життям.
Я не наводжу тут аналогій, бо рольові стосунки лікар-пацієнт передбачають, що хтось вищий за іншого, а в міжлюдських стосунках ідеться про рівність, навіть коли є вікова різниця. Однак така уважність надихає. Співчувати й віктимізувати, робити з когось жертву – різні речі. Позиція жертви небезпечна тим, що з неї тяжко вибратися. Тому краще в публічній площині називати людей не жертвами, адже це слово має відтінок чогось, пов’язаного зі слабкістю, а зраненими людьми. До того ж, між формулюваннями «ви стали жертвою» та «ви пережили» – смислова прірва, у другому формулюванні людина постає сильною.
Я прагнула окреслити, яких слів варто уникати, а які краще використувати у спілкуванні з тими, кого спіткало горе. А вийшло більше про літературу, позаяк вона не лише висвітлює чужий досвід, а й постачає найбагатший матеріал для моральний рефлексій. Нагадує про чужу крихкість, про потребу власного шанобливого ставлення до чийогось досвіду, бо так чи так, ми пізнаємо себе в ньому.
