Посестри. Часопис №121 / «Вперше чую, як мама плаче...»

Вперше чую, як мама плаче,

у телефоні.

Мама – моя стійка і сонячна квітка,

кавказька красуня, у свої шістдесят вісім.

Тиха гавань і цитадель – у ній.

Мама – людське втілення десяти заповідей,

розрада, опора для ближнього.

 

Як можуть люди чинити таке з людьми?

Як це можливо?

Як їх не проковтне земля,

цих виродків,

не заштовхне назад у своє черево?

Як їх не вдарить блискавка?

 

Варвар тхне перегаром і гнилизною,

роздирає горло нового дня брудними,

загребущими пальцями.

Ламає кістки, з насолодою вигублює

усе живе,

в ритуальному екстазі самознищення.

 

Мамо, квітко моя, не плач.

Ти ще побачиш, як їх поглине морок,

як тимчасово підміняє  Христа

суворий бог Старого заповіту.