Посестри. Часопис №116 / «а можна, щоб вони просто мали можливість постаріти?..»

а можна, щоб вони просто мали можливість

постаріти?

усі оці засмаглі хлопчики зі

зморшкуватими поглядами.

усі чоловіки із бородами як у

святого Миколая, що носять за собою

ворожу смерть як найбільший подарунок

для власних онуків.

і жінки, які ждуть,

і жінки, які не діждалися.

і медики різної статі

із найтоншими в світі усмішками,

щоб крізь них не прослизали заупокійні,

а лише колискові.

і дівчатка, мої дівчатка, із велетенськими

кишенями замість сердець, щоб було

куди поскладати усі термінові запити,

прапори, труни, поламані долі, колючі спогади, системи самозахисту, встановлені й невстановлені, виплакані і

перемовчані серцевини, серця, осердя,

жовті, наче у мальвів на хатах попідтинню

мальованих..

і хати теж, хати теж хай її мають, таку

несосвітенну щедру можливість –

старіти без осколкових ран, поруч з садом

і нап'ятою на гілці гойдалкою...

і собаки, і ще миші, і всяке

живе, що під сонцем ходить і повзає

по оцій землі, по оцій воді, в цьому вітрові..

..

степ, степ, степ, степ. і соняхи.

і могила. і прапор. і хустка.

і голос, у небо пущений.

..

можна, вони всі матимуть змогу

тихенько старіти,

просто старіти,

до скільки віку їхнього,

на оцій землі,

попід сонцем радісним.

 

27.07.23, Вісбю