Посестри. Часопис №29 / Тор – Тракторець, що тягне танк

Одного дня на початку весни у лісі прокинулися їжачки. Вони подивилися на свої годинники і сказали: 

 — О, можна ще тижденьочок поспати! 

І знову заснули. Для їжаків було ще справді рано прокидатися. Як і для ведмедів. 

  — Добре вам, спите собі й не підозрюєте, що коїться навколо,  — сказав їм Тракторець Тор. 

 — Хрррррррр!  — захропіли їжаки. 

 — Ну, знаєш, не всі їжаки  — такі соньки, як ці!  — раптом сказав хтось. 

Тракторець Тор здивовано озирнувся і побачив просто біля своїх колес якихось дивних створінь. Вони були схожі на великі металеві зірки і мали по шість кінцівок-променів. От тільки зовсім не світилися  — лише балакали. 

 — Ви ще хто такі?  — здивувався Тор. 

 — Ми їжаки. Ті, котрі не сплять. 

 — Щось ви зовсім на них не схожі,  — засумнівався Тракторець. 

 — Ми особливий вид. Ми ловимо танки. 

 — Танки?  — підхопився Тор.  — А я їх тягаю! 

Проте він одразу затнувся і з сумнівом подивився на металевих створінь, які називали себе їжаками. 

 — Тільки як ви можете зловити танк? Ви такі… невеликі. А танки у кілька разів за вас більші. 

 — Головне  — не розміри, а вміння,  — відповіли їжаки. І кудись покотилися. 

Того ж дня увечері прийшли давні Торові знайомі  — військові. 

 — Агов, Торе!  — сказали вони.  — Маємо ще один танк. Треба його відвезти на ремонт. Допоможеш? 

Тор поїхав разом із ними і справді побачив на дорозі чергову машинерію. А поруч із нею  — хто би подумав  — сиділи ті ж самі дивні їжаки! 

 — І ви тут? Знову?  

 — Звісно. Це ж ми зловили танк! 

 — Це протитанкові їжаки  — пояснили Торові люди.  — Вони нам дуже допомагають. З’являються, коли місту загрожує небезпека. Їх уже багато розвелося на вулицях міста, бачиш? 

Тор з цікавості проїхав трохи далі і справді побачив…. 

Шестикутні металеві створіння вишиковувалися упоперек доріг та вичікували за поворотами. Вони були більші та менші  — дорослі їжаки та ще малі їжаченята. Вони ховалися у кущах, у дворах, під деревами  — і глипали звідти на кожного, хто проходив чи проїжджав повз. Що більше Тор вдивлявся, то більше їжаків помічав навколо. Вони були немов невидима охорона міста, що завжди насторожі. А ще вони, як виявилося, можуть дуже швидко котитися. 

 — Коли танк упевнено і швидко пре вулицею, то зазвичай нас не помічає,  — сказав Торові один із їжаків.  — Наїжджає на нас і гоп  — уже не може зрушити ані вперед, ані назад.  

Тракторець Тор думав про це увесь час, поки тягнув на ремонт черговий танк. Виявляється, навіть такі маленькі створіння можуть зупиняти величезні машини. А зібравшись гуртом, вони могли захистити від танків ціле місто  — так само, як і люди. “І справді, бути гігантським і сильним  — не головне”,  — подумав Тор. Він вирішив, що, раз вони з їжаками разом допомагають обороняти місто, то надалі він із ними товаришуватиме. І більше ніколи не казатиме їм, що вони замалі, аби зупинити танк. Адже в друзях не сумніваються. 

*** 

На деревах починало зеленіти листя, сонце з кожним днем вставало все раніше, а ховалося за горизонт  — дедалі пізніше. 

Так прийшла уже справжня весна. 

Рано-вранці одного з таких днів, коли сонні птахи ще тільки розспівувалися, а сонце ліниво видряпувалося понад будинки на небо, ВОНА заволала на повен голос. 

ВІУ 

ВІУ 

ВІІІУУУУУ!! 

Вона була напрочуд голосиста і взагалі-то мріяла стати оперною співачкою. Вона мала либонь, найсильніший голос у всьому місті. Дзвінкий. Вона заглушала все  — пташок, поодинокі автівки на дорозі.  

Її звали Сирена Повітряної Тривоги, або ж просто Сирена. 

Попри те, що Сирена мала такий чудовий і гучний голос, вона почувалася нещасною. Сирена дуже хотіла з кимось поспілкуватися. Розпитати, як справи, і розповісти, як ведеться їй. Обговорити плани на день або побажати людям надобраніч.  

У ті дні багато людей поїхало з міста  — бо жити там стало надто небезпечно. А з тих, хто залишився, ніхто не хотів говорити з Сиреною — попри те, що її було так добре чути. Чомусь варто було їй лише озватися, люди одразу починали кудись тікати. Вулиці порожніли, а перехожі ховалися у будівлях або у дивних коморах попід ними, що називалися укриття. Тоді Сирена ображено продовжувала волати у величезне небо: 

У 

УУ 

УУУУУ!!!! 

Але навколо вже нікого не було. 

Це все було дуже несправедливо. Сирена чудово бачила, що всі ці люди любо балакають між собою, коли навколо тихо, навіть вигулюють собак. Вони справді раді були одне одного бачити. Чому ж ніхто не хотів побалакати з нею?! 

Їй залишалося тільки завивати, уявляючи себе оперною співачкою, яка розспівується перед концертом. Постійно розспівуватися їй теж уже набридло, вона би з радістю поспівала справжніх пісень, тільки-от не знала жодної.  

Сирена востаннє пискнула, пролітаючи над околицями міста, і вже хотіла забиратися геть, як раптом хтось сказав: 

 — То це ти так голосно завиваєш? 

 — Хто це?!  — зраділа Сирена. 

 — Це я, Тор  — Тракторець, що тягне танк.  

 — Ти не людина,  — ствердила Сирена. 

 — Ні. Та й ти так само. 

 — А люди з тобою говорять? 

 — Звісно,  — відказав Тракторець.  — Коли їм треба перетягти кудись черговий танк, вони приходять і кажуть: "Торе, допоможеш?" І я допомагаю. Іноді вони розповідають мені про війну, про свої родини, про тих, хто залишився у місті… Ми говоримо про різне.  

 — Ох,  — ще більше засмутилася Сирена.  — А зі мною ніхто не хоче говорити. Люди, щойно мене побачать, починають тікати. А я ж насправді така товариська і дружелюбна. 

 — Хм,  — Тор замислився.  — Можливо, це через те, що ти літаєш над містом і виєш, коли починається повітряна тривога? 

 — Ну… мабуть, у повітрі і є якась тривога… Іноді я бачу, як у небі пролітають металеві штуки, і потім щось вибухає. Але це мені не заважає. 

Тракторець Тор уже довго знався з людьми, і йому було відомо багато чого про різну зброю, яку використовують у війні. 

 — Саме тому всі й ховаються, коли тебе чують. Оці металеві штуки, які ти бачила, — це ракети. Росіяни їх запускають, щоб вони руйнували тут будівлі та вбивали людей. А у тебе така природа, що ти починаєш ви… гм, співати, якраз коли ці ракети летять. Ти сповіщаєш людей про них. Як-от грім сповіщає, що скоро може початися дощ. Люди чують грім і йдуть додому, щоби не намокнути. А чують тебе  — і ховаються в укриття, щоби не загинути від російської ракети. 

Сирена так здивувалася, що їй на хвильку відібрало мову.  

 — Он воно що….  

 — У тебе дуже важлива місія, тільки подумай,  — додав Тор.  — Ти рятуєш людей від неебзпеки! 

 — Це правда,  — запишалася Сирена.  — Але як же мені з ними у такому разі говорити? Я би хотіла не тільки рятувати їх, а й дружити з ними. Може, вони би навчили мене якихось своїх пісень… 

Тракторець Тор замислився. 

 — Може, спробуй…. Коли вже всі поховаються по підвалах і бомбосховищах, спробуй не вити так голосно, а… тихенько поговорити з кимось, на вушко. Звичайним голосом, щоб нікого не налякати. 

 — Добра ідея,  — погодилася Сирена. 

Вона ще трохи побула з Тором — так приємно було нарешті з кимось побалакати! Але невдовзі росіяни знову запустили свої ракети. Сирена одразу підірвалася: 

УУУУУУУУУУУУ! 

Її виття розляглося над містом. Люди розбігалися по бомбосховищах та підвалах. Хто був удома і не встигав добігти до підвалу, бо він був надто далеко  — принишк у ванній або коридорі. Вулиці знову спорожніли. 

І от коли вже ніде нікого не було, Сирена закінчила вити і тихенько спустилася в одне з укриттів.  

Там сиділи сусіди: мама з маленькою дівчинкою, бабуся й дідусь із квартири навпроти, хлопець-підліток, якому довелося спуститися в підвал самому  — його батьки саме пішли за продуктами у місто, і він дуже за них переживав.  

Надворі щось гупало — саме ці звуки колись здалися Торові кроками велетня. Але тепер уже всі знали, що це був ніякий не велетень. Дорослі неголосно перемовлялися. Хлопець напружено мовчав, але дослухався до розмови — раптом почує щось про те, що коїться там, на поверхні? Тому Сирена обрала маленьку дівчинку, обережно підкралася до її правого вуха і прошепотіла настільки тихо, наскільки могла: 

 — Привіт… 

Дівчинка здивовано обернулася через плече, але там нікого не було  — тільки стіна підвалу. Вона подумала, що їй причулося. 

Тоді Сирена тихенько сказала: 

 — Кхе-кхе… Це я, Сирена. 

 — Хто-хто?  — здивувалася дівчинка.  — Та Сирена, що виє на вулиці? 

 — Взагалі-то, я співаю. Тобто розспівуюся. Але я ще не дуже добре це вмію, тож може це схоже на виття… 

 — О, а я ходжу в музичну школу,  — похвалилася дівчинка.  — Ну, тобто ходила до війни. А коли війна закінчиться, знову піду. Я знаю трохи пісеньок… 

 — О!  — зраділа Сирена. Нарешті хтось із нею говорив!  — А як тебе звати? 

 — Мирослава. Скажи, чому ми маємо тут сидіти? Я хочу додому. Тут навіть немає як погратися! Мені нудно, а мама мене не випускає… 

 — Бо росіяни пуляють сюди ракети,  — авторитетно заявила Сирена.  — Саме тому я, гм, вию  — попереджаю вас про них. Така у мене природа. Щоби ракети вас не дістали, треба сховатися. Я їх бачила  — вони величезні і металеві. І літають у небі, як птахи. 

 — Ого…  — зітхнула Мирослава. 

 — Але поки ми тут, ти можеш повчити мене якихось пісень. Я постараюся співати тихенько… щоб випадково не завити і не налякати вас знову.  

 — Гаразд. Я тебе навчу однієї, але вона не дуже пристойна,  — Мирослава раптом захихотіла.  — Але тобі сподобається. Ми її придумали у дворі, коли гуляли з Микитою та Оксанкою… у той день, коли тебе не було чути. Ось слухай: 

путін лох, наївся блох 

сів у мусорку і здох 

а собака з переляку 

у-куси-ла йо-го в сра-ку! 

Останній рядок Мирослава не втрималась і крикнула на все бомбосховище. Дорослі відірвалися від своїх розмов і засміялися.  

— Доню, це не дуже пристойна пісенька,  — зауважила мама Мирослави, але було видно, що вона не сердиться. 

А тоді у всіх затенькали телефони  — це приходили сповіщення про те, що небезпека минула і можна виходити із бомбосховища.  

 — У-ку-си-ла йо-го в сра-ку…  — замислено наспівувала Сирена, коли Мирослава з мамою піднімалися сходами.  — У мене добре виходить? 

 — Дуже!  — запевнила Мирослава. 

А тоді вони з мамою пішли додому. Надходив вечір, й усі мешканці поспішали до своїх домівок повечеряти, сходити в душ та відпочити, сподіваючись, що вночі у місті ніхто і ніщо не витиме і вони зможуть спокійно поспати. 

Тільки Сирена Повітряної Тривоги знала  — навіть якщо вони й почують знайомий сигнал, це буде не виття. Насправді це буде спів. Звісно, його поки що складно відрізнити від завивання, але це тому, що Сирені ще треба потренуватися. Проте тепер вона за це не переживала  — знала, що дівчинка на ім’я Мирослава, яка ходить до музичної школи, їй допоможе.