Посестри. Часопис №92 / лірика
Те, за чим біг я думкою бентежною,
Що карбував я перш ніж зникло (пишучи
в повітрі білим пилом, як сніг пише лиш),
Була це дійсність, тільки дійсність видима
Як cерцевина дому, в мить як вилиже
Полонку сонце в стумі вікон й шибами
Відблисне раптом чи як сон, затриманий
В постелі свіжій, в білості та чистості
Форм перед тим заледве передбачених,
Та здатних в кожну мить розпорошитися
Летючим явищем. Мені за іграшку
Було зробити з тіні – птаха, з гілочки –
Зелену гусінь, руку й крик єднаючи,
З корінням – зірку, непорушність каменю –
З польотом горобця, катрен мій збурював
Чотири неба. (Хоч писав, як пише сніг).
Сказати можу, що струснув я небеса
І землю, наказавши воду їм тримати,
На полум’я перетворив я дерево,
Вогню язик я вирвав, щоб вогонь кричав
Свобідний, спалюючись власним співом.